ПИСЬМЕННИЦЯ ІРИНА РУДИКА: про сенс культури й освіти у часи випробувань
Ірина Рудика / Світлина з особистого архіву
КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ
Ім’я: Ірина Рудика (псевдонім — Інґіґерда)
Дата народження: 5 грудня
Місце народження: місто Костопіль, Україна
Професія: фахівчиня у сфері навчання та людського капіталу, письменниця
Ірина Рудика (псевдонім — Інґіґерда) — експертка з розвитку освітніх та культурних проєктів, тренерка з розвитку мʼяких навичок, методологиня освітніх програм, амбасадорка концепції Life Long Learning в Україні, менторка, поетеса, громадська діячка. Авторка дитячої книжки «Смачненька абетка» (2023), єдиної художньої книги в Україні, надрукованої шрифтом Рутенія, та арт-буку «Уламки» (2024). Одна з перекладачок із кримськотатарської на українську збірки «Qırım öz tüsüni alır/Поверне собі колір Крим» (2024). Її творче життя — це поезія для дітей та дорослих, робота з літературними проєктами, створення культурно-мистецьких подій і розвиток «Літературних забав» — ініціативи, що народилася з її ідеї та любові до живої літератури. Наша бесіда буде про час, про творчість, про стійкість, про любов і натхнення, незламність і про багато чого іншого.
Андрій Костюченко: Найперше, пані Ірино, хочу зрозуміти, що з перерахованого найважливіше для вас у цей непростий час? І, по-друге, Інґіґерда є королевою, якщо не помиляюсь. Дивлячись на вас, із цим навіть не посперечаєшся. Чи все ж можна?
Ірина Рудика: Усе, чим я займаюся — культура, мистецтво, освіта, громадська діяльність, — насправді має велике значення. А зараз — особливо. Мені вкрай важливо розвивати всі напрями своєї діяльності та, за можливості, поєднувати їх. Велике щастя — навчати через творчість і водночас творити, навчаючи. Це корисно як для мене (я залишаюся в русі, не втрачаю внутрішній голос і сенс того, що роблю), так і для всієї сфери освіти, що нині потребує змін. А щодо Інґіґерди, її походження та місії: дякую за комплімент і уподібнення (усміхається). Інґіґерда справді мала королівське коріння, я ж — звичайна жінка, але для мене цей псевдонім і титул — радше символи. Символи права на голос, на вибір і на відповідальність за те, що створюєш і як живеш.
А. К.: Час. Що ми знаємо про нього? Як живемо? І де саме його брати, часом, не підкажете?
І. Р.: Це питання із площини філософії, в якій я не така сильна, як у творчості. Але маю свою думку щодо цього. Тому, говорячи про час, що є субстанцією, уміщеною в основу буття, я міркую про нього як про щось зовнішнє, те, що ми створюємо, окреслюємо та наповнюємо самі. Так, час не чекає, не зупиняється, не повертається, але водночас його завжди можна відчути й виміряти шляхом того, що робимо, що відчуваємо, як зростаємо і змінюємося. Я точно знаю! Я живу так, щоб у кожному моменті залишалося місце для творчості, для навчання, для важливих справ, для соціальних проєктів, близьких людей і маленьких радостей. А де брати час… Мабуть, у готовності його помічати, у пріоритетах… і в рішенні не витрачати його на те, що не додає життя, — ось і весь секрет.
А. К.: Дякую. Започаткований вами проєкт «Літературні забави» розпочався ще до повномасштабного вторгнення, і вам вдалося подовжити його до сьогодення. А чим він є для вас саме сьогодні? У чому його унікальність?
І. Р.: «Літературні забави» — це проєкт із 4-річною історією, на сцені якого вже прозвучали голоси понад 150 сучасних українських авторів. Вигадала та реалізувала його я. Власне, це секрет його довготривалості та сталості. Сьогодні «Літературні забави» — майданчик зустрічі творчого авангарду України, тих, хто творить сучасну літературу, музику, театр, кіно, живопис, і тих, хто ними цікавиться. Це щотижневі авторські вечори з прямими трансляціями, перформанси, презентації, відкритий мікрофон і творчий нетворкінг. Тут література виходить з книжок у діалог із живими людьми. Особливої унікальності проєкту надає формування культурного спадку: записи трансляцій заходів зберігаються і, рано чи пізно, стануть надбанням та предметом досліджень української культури під час війни — так само, як ми сьогодні працюємо з матеріалами про шістдесятників чи про «Розстріляне відродження». Записи всіх подій проєкту можна переглянути на нашому YouTube-каналі.
А. К.: Ваша активність і задіяність у різних роботах, подіях, виступах перед різноманітною, різновіковою аудиторією дійсно вражає. Й до того, маючи досвід у написанні книжок, ви пішли далі — і стали співорганізаторкою книжкових виставок-ярмарків. Нащо вам таке?
І. Р.: Так, це ще один напрям, у якому я почала працювати в 2025 році, поєднуючи інстинкт митця з досвідом управлінця. І мені це цікаво. До речі, саме досвід організації «Літературних забав», а також знання видавничих процесів і людей у цьому середовищі допомогли мені провести вже 2 великі фестивалі «Поверхи». Набута експертність дає змогу консультувати й менторити подібні заходи, розвиватися, шукати нові формати і підтримувати творчу спільноту. Для мене це природне продовження роботи з літературою.
А. К.: Як письменник — письменнику. Повернімось до ваших власних книжок. І почнімо зі «Смачненької абетки». Чому не знайшли іншого шрифту для друку, окрім Рутенії? Що то за історія така?
І. Р.: Ця історія справді варта того, щоб її розповідати. Це був 2022 рік, коли я остаточно зрозуміла: книжка з іменами дітей та улюбленою їжею і напоями має з’явитися. Тоді я активно досліджувала видавничі процеси, шукала формати реалізації ідеї та людей, які могли б допомогти з ілюстраціями й редактурою. Але ми всі добре пам’ятаємо, яким був 2022 рік… І саме тоді доля звела мене з Василем Яковичем Чебаником — відомим українським каліграфом, графіком і автором шрифту Рутенія. Він не просто зароджує в мені ідею створення книги цим унікальним шрифтом, а й повністю підтримує задум.
Великим подарунком стала його особиста участь у створенні напису для палітурки: Василь Якович власноруч, за допомогою простого олівця та креслярських інструментів, виконав ескіз тексту таким, яким ми бачимо його зараз. З тієї миті ця книжка стала унікальною, особливою, своєРІДНОЮ, питомо українською. Наразі «Смачненька абетка» — то єдина книжка в Україні, надрукована виключно шрифтом Рутенія, без жодного кириличного знаку. Водночас вона не просто вчить основ граматики, а й розвиває креативне мислення, уяву, допомагає дітям пізнавати світ через графічні образи, мову, гру.
А. К.: Методологиня — то звучить красиво. А ще мені цікаво, яким чином допомагаєте дітям набувати м’яких навичок. Шкода, я вже не підходжу, і мої навички так і залишаться «твердими».
І. Р.: Почнімо з базових речей. «Тверді» навички — це професійні вміння, необхідні для конкретної роботи, те, чого навчають у коледжах та університетах. М’які — це додаткові вміння та особисті якості, які допомагають будувати кар’єру, взаємодіяти з людьми, залишатися гнучкими. Ці навички не протистоять одна одній, а взаємно підсилюють. Саме про це говорить концепція Life Long Learning: вчитися ніколи не пізно і вчитися варто завжди. Час і можливості для цього є, пане Андрію! Тут на допомогу прийдуть спеціальні тренінги, курси, менторський супровід, різноманітна навчальна література, ігри. Головне — внутрішня готовність та бажання рухатися вперед.
А. К.: Тож я готовий. Починаю рух. А де знаходите натхнення? Що або хто надихає вас на добрі справи, хто або що допомагає вам вистояти?
І. Р.: Натхнення — річ непередбачувана, і мені самій цікаво досліджувати його природу. Воно може з’явитися раптово: через людей, події, візуальний образ, спогад, якусь річ чи навіть щось смачне. З часом я навчилася помічати свої «точки входу» в цей стан і навіть свідомо його викликати — щоб співпрацювати з ним, а не чекати. Є лише одна умова: фізичне тіло має бути в нормі. Коли ти виснажений, натхненню просто немає де оселитися. І що важливо — натхнення потрібне не лише в творчості, а в будь-якій діяльності, де ти хочеш робити щось живе і чесне. Тому плекаймо натхнення, бо воно окрилює!
А. К.: Дві освіти — економічна та медична — мають якийсь вплив на вашу діяльність?
І. Р.: Безперечно. Саме там я отримала міцну базу й «тверді» навички, які не раз ставали в пригоді та значною мірою визначили мої подальші професійні вибори. Економічна освіта навчила мене бачити процеси системно, мислити стратегічно й масштабно, відповідально ставитися до ресурсів. Медична — працювати з людиною, тілом і межами, швидко ухвалювати рішення та не панікувати у критичних ситуаціях. За нинішніх обставин я взагалі вважаю базову медичну освіту або принаймні серйозні знання з першої допомоги не просто бажаними, а необхідними — як елемент особистої зрілості та турботи про інших.
А. К.: Що вас пов’язує з кримськотатарською мовою, і які ваші розробки щодо української? На додаток хотів би почути про концепцію Life Long Learning…
І. Р.: З кримськотатарською мовою мене поєднує перекладацький досвід у збірці «Qırım öz tüsüni alır / Поверне собі колір Крим», де я була однією з перекладачок. Це був важливий і дуже цінний для мене досвід — і як для письменниці, яка вперше працювала з літературним перекладом, і як для українки, яка багато знала про Крим, але змогла пізнати його значно глибше саме через поетичні рядки сучасних кримськотатарських авторів. Це була уважна, повільна робота з підрядником і словниками, обговорення з колегами та роздуми над кожним словом, щоб воно було максимально точним і водночас живим, наближеним до оригіналу.
Для української мови я зробила поки не так багато, але можу пишатися навчальним курсом «Сучасна українська мова». Він дає змогу вивчити, повторити або пригадати мовні основи і паралельно розібратися з нововведеннями правопису 2019 року у гейміфікованому, доступному форматі. Власне, так для мене й реалізується концепція Life Long Learning («навчання протягом життя»): через створення освітніх та літературних продуктів, роботу з мовою, а також через власний приклад. Наразі я сама навчаюся, опановуючи основи української національної та громадянської ідентичності, і вважаю цей процес таким самим безперервним, як і навчання мови.
А. К.: Як ви прийшли до письменництва? Як народилася письменниця Інґіґерда?
І. Р.: Мій творчий шлях почався ще у ранньому підлітківстві. Це були вірші та чорно-біла графіка. Перші римовані рядки були присвячені моїй мамі: «Дорога моя мамуся, знай, за тебе я молюся…» А потім — трепетним переживанням щодо нерозділеної симпатії, віроломної дружби, тілесним відчуттям. Моя графіка завжди була навколо людини, у більшості — жінки. Ці «картини» я супроводжувала улюбленими цитатами з книг, пісень або рядками зі своїх віршів. І саме у той час до мене прийшла думка використовувати псевдонім як персональний впізнаваний, влучний і слушний знак свого авторства. Інґіґерда був одним-єдиним і дуже «моїм», тому від ідеї до реалізації — мить, з якої от уже понад 30 років я гордо ношу імʼя особливої скандинавської жінки, яка відіграла значущу роль у розвитку Київської Русі.
А. К.: А які, пані Ірино, маєте хобі, що вас може здивувати і чого не вистачає у цьому буремному житті?
І. Р.: Мої хобі досить прості і земні: я люблю читати, в’язати, багато ходити пішки, а ще — колекціонувати. У мене є добірка старих листівок, календариків, фотографій та навіть шишок. Мабуть, це спосіб зберігати пам’ять про місця, час і настрій — дрібні речі, з яких складається життя. А здивувати мене може будь-що чи будь-хто. Подив — це ж про несподіванку, а ще більше про внутрішню відкритість. З роками розумієш, що здатність дивуватися — не риса дитинства, а свідомий вибір дорослої людини. Навіть звична річ: кава зранку, знайомий маршрут, давно прочитана книжка — можуть раптом заговорити по-іншому, якщо не проходити повз автоматично. Скажу так: якщо мене ще щось у цьому світі дивує — значить, я жива, уважна до себе, світу і людей, не втратила цікавості до простих речей, які й наповнюють це існування. А не вистачає зараз одного — миру та спокою, а з ним — стабільності, процвітання, благополуччя. Ну і, звісно, — людей, тих, з ким у цьому житті нам уже не зустрітися.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
