ОЛЕГ КОХАН: коли кіно стає фронтом
Олег Кохан / Світлина з особистого архіву
КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ
Ім’я: Олег Кохан
Дата народження: 2 липня 1976 року
Місце народження: Київ, Україна
Професія: кінопродюсер
Олег Кохан увірвався в кіно з пристрастю неофіта, економічною освітою, великим футбольним і рекламним досвідом. Увірвався й миттєво змусив усіх говорити про себе.
По-перше, тому що відразу почав демонструвати якийсь новий для тодішньої України підхід до кіновиробництва. По-друге, тому що здобув прихильність і почав працювати відразу з дуже великими, визнаними авторами: від Кіри Муратової та Отара Іоселіані до Романа Балаяна і Кшиштофа Зануссі. По-третє: зняті ним фільми стали гриміти на фестивалях і збирати нагороди.
Через два десятиліття після приголомшливого старту Кохан, як і раніше, є ключовим продюсером українського кіно, а разом з ним і театру, якому віддається з не меншою пристрастю.
Лише за неповні чотири роки війни ним спродюсовано п’ять фільмів і кілька вистав. Найгучніші — «Дім» театрального радикала і почесного вигнанця Андрія Жолдака та кіноальманах «Війна очима тварин», в якому знявся Шон Пенн.
Андрій Алфьоров: Ти зараз виніс на суд громадськості два своїх великих проєкти. Обидва — творчі довгобуди, які забрали кілька років твого життя. Випустивши їх, що ти відчуваєш — спустошення чи, навпаки, наповненість?
Олег Кохан: Я відчуваю, що я їх ще не випустив, — так, виробництво закінчено, їх побачили перші глядачі. А це означає, що попереду покази, фестивалі, дискусії та «продажі». Будь-який проєкт зараз виснажує емоційно. Я вже не кажу про фінансування та супутні ризики. Необхідність майже постійно ухвалювати рішення — фінансові чи творчі — викликає колосальне напруження. «Війну очима тварин» я сам придумав, буквально. Я є автором самої ідеї альманаху і відповідаю за всю концепцію, підбір цих історій, їх написання, кастинг і реалізацію. Це величезна відповідальність.
Йдеться про цілих сім (нехай і короткометражних) фільмів, знятих під час війни. Історія з виставою практично така ж. І це незважаючи на те, що творча відповідальність у цьому випадку була не стільки на мені, скільки на Андрієві Жолдаку — авторі п’єси та режисери. Зараз є відчуття певної порожнечі, бо, дивлячись на сцену під час прем’єри, розумієш, що три місяці життя 24/7 були віддані недарма. А наповненість прийде трохи пізніше, разом із реакцією глядачів і критиків, гастрольних та фестивальних показів.
У випадку з фільмом наповненість переважає спустошення і втому. Вона забезпечена реакцією міжнародної кіноспільноти і глядачів після прем’єри кіноальманаху в Америці на фестивалі Tribeca — вони вловили смисли, які ми закладали, адже насамперед не прагнули скаржитися, а радше хотіли розповісти про те, хто ми і за що воюємо.
І той факт, що глядачі, які вже втомилися чути й бачити на екранах війну в Україні, що йде за тисячі кілометрів від них, кажуть, що розгледіли нас краще, відчули, що у нас більше спільного, є надзвичайно цінним. Та й сам рівень дискусій значно вищий, ніж той, який ми поки що зустріли після прем’єри вистави в Україні. Можливо, тому, що там обговорюється художній твір — його актуальність, виконання, образність, потенціал. Тут не в тому справа, що комусь не сподобалася вистава.
А. А.: А в чому?
О. К.: Розумієш, сам рівень дискусії не відповідає навіть мінімальним уявленням про те, що таке сучасний театр, як його слід розуміти і як про це потрібно говорити або писати.
А. А.: Але ж Андрій Жолдак завжди викликав тут дві полярні реакції — або захоплення, або неприйняття. Останнє свого часу взяло гору, і його буквально витіснили з країни. Чи вважаєш ти, що зараз, після 20 років вигнання, його ненавидять ще лютіше?
О. К.: Творчість Жолдака, як і він сам, ніколи нікого не залишала байдужим — його обожнювали й ненавиділи однаково люто і самовіддано завжди. Звинувачували в радикалізмі тут і націоналізмі там, але не могли заперечувати одного — його таланту. І той факт, що за 20 років відсутності в Україні він поставив і продовжує ставити вистави на найбільших світових майданчиках, є тому підтвердженням. Але мова не про колишні заслуги. А про те, що ми, опинившись у культурній ізоляції без можливості бачити актуальні європейські постановки хороших режисерів, замість того щоб виставу, зроблену тут, з українськими акторами, на українські гроші і в українському театрі, сприймати як привід для гордості за країну, розпинаємо за фразу «все буде добре», дискутуємо про право художника працювати в Україні і піднімаємо червоні прапорці, які лякають глядача, котрий вже звик до перформансів, що не вимагають роботи ні серця, ні мозку. Але наша справа — грати виставу. Собаки гавкають, караван іде.
Я вірю в силу справжнього мистецтва, яке здатне перемогти наші комплекси і страхи. І знаю, що українські глядачі, подивившись «Дім», відкриють для себе нові імена блискучих українських акторів і новий рівень театру. Міжнародні експерти та відбірники театральних фестивалів, які приїжджали на прем’єру, відзначили, що зосередженість режисера на фізичній інтенсивності — коли тіло стає оповіддю — і фрагментарній структурі наративу вписує цю виставу в ключові течії європейського театру XXI століття. І підтвердженням цьому стали запрошення показати «Дім» в Європі.
А. А.: А ви показували «Дім» десь у Європі ще до української прем’єри?
О. К.: Ні, ми знімали всі репетиції, тому змонтували відеоверсію ще до прем’єри. А потім відправили запис.
А. А.: Чому ти вирішив показати війну очима найбільш незахищених істот? Як і коли тобі спала на думку така ідея?
О. К.: Це сталося на третій місяць повномасштабного вторгнення. Ми зустрілися з моїми друзями, з якими познайомилися під час чергувань на блокпосту під Києвом. Багато з них тоді вже підписали контракти. А один пішов служити в штаб, де відповідав за кібербезпеку. І він тоді розповів про першу хвилю втоми від війни і необхідність утримати Україну в фокусі уваги Заходу, оскільки рейтинги новин про Україну почали падати.
І мені було адресовано пропозицію подумати, як через кіно можна достукатися до сердець і розумів європейського глядача. Цей же мій друг Андрій згадав історію про тварин і запропонував підібрати на YouTube серію схожих сюжетів. Вони, на його думку, могли мати якийсь резонанс і тим самим привернути увагу європейського глядача. Я ж вважав, що на сюжетах з YouTube далеко не поїдеш. Потрібно на їх основі писати оригінальні сценарії, об’єднуючи їх загальною темою.
Був квітень. Всім було не до кіно. Але буквально через день ми зустрілися з іншими хлопцями, з якими я теж волонтерив, і я розповів їм про цю ідею. Вони загорілися. Відразу ж поцікавилися орієнтовним бюджетом такого проєкту, потім вартістю виробництва однієї новели… У квітні 2022 року це було зробити нелегко. Були відсутні не тільки джерела фінансування, але й необхідні фахівці: оператори, освітлювачі, актори, адміністратори, режисери перебували хто де. Одні були в теробороні, інші в евакуації, треті ховалися по домівках.
Все прорахувавши, мої друзі дійшли висновку, що не потягнуть виробництво всього альманаху, і запропонували почати з малого: зняти хоча б одну-дві новели. Я зібрав свій колектив в офісі і розповів про ситуацію. Світлана Машевець, яка згодом стала креативним продюсером, — моя подруга та соратниця протягом 20 років — і Олексій Макухін ідею схвалили. Ми оформили все у презентацію й почали збирати гроші на зйомки. Паралельно шукали реальні історії, які могли стати основою сценаріїв. У шорт-ліст увійшло 60 синопсисів історій про тварин, які ми показували авторам майбутнього кіноальманаху. Так усе починалося.
А. А.: Від моменту появи самої ідеї і до реалізації, наскільки вона змінилася? І чи припускав ти, що залучиш до цього проєкту велику американську зірку?
О. К.: Щиро кажучи, вже від самого початку я був упевнений, що там має бути якась велика зірка, європейська чи американська, — тоді це не мало значення. Зірка, яка стане магнітом і прикує увагу до проєкту. Фігура Шона Пенна з’явилася приблизно влітку 2022 року. Я побачив його проактивну позицію щодо України і зрозумів: саме він мені потрібен. Іншими словами, актор, який не тільки буде старатися заради солідного гонорару, але й поділятиме наші цінності.
І Шон Пенн був саме тією людиною, якої ми потребували. Знайшлося кілька знайомих, які були з ним на зв’язку і могли б влаштувати нам зустріч. До неї ми з колегами ретельно готувалися — нам потрібно було презентувати проєкт і отримати позитивну відповідь. На той момент було знято вже дві новели альманаху, підготовлено презентацію і велику кількість різних матеріалів. Тобто було що показати. Водночас ми готували і варіант Б: були написані листи двом іншим американським зіркам.
А. А.: Цікаво. А кому, якщо не секрет?
О. К.: Мені б не хотілося говорити. Це зараз не дуже коректно. Якось Юрко Сак несподівано опинився в будинку Шона Пенна, в Малібу. І надіслав мені фотографію звідти. Він написав, що Шон буквально горить Україною, що у нього вдома висить величезний синьо-жовтий прапор. Я поцікавився, чи можна йому запропонувати участь у нашому проєкті, й отримав від Юрка позитивну відповідь. І ми надіслали Шону на email всі матеріали.
За добу прийшла відповідь з пропозицією зателефонувати і все обговорити. Так у нас відбувся пітчинг нашого альманаху, у фіналі якого Шон заявив, що згоден. Далі він призначив нам вже очну зустріч у Каннах, де мав представляти фільм зі своєю участю. Там ми провели разом кілька днів, підписали необхідні договори про співпрацю і зробили реліз про майбутні плани.
Звістка про участь Шона Пенна в нашому проєкті дала дуже потужний поштовх. Всі, хто ще сумнівався, негайно зайняли позицію та долучилися. Адже на борту американська зірка класу «А». Вже потім, коли ми були в Америці, переконалися, наскільки сильну інформаційну війну Шон веде на підтримку України. Тут мало хто взагалі усвідомлює це. Це неоціненний внесок у нашу боротьбу. Він справжній амбасадор України.
А. А.: За тобою закріпилася слава продюсера, який працює не просто з кращими, а з великими. Муратова, Іоселіані, Зануссі, тепер ось Шон Пенн з Жолдаком. Чи є у тебе спеціальний метод роботи з майстрами і власний кодекс правил, на зразок «700 правил Андрія Жолдака»? Якщо так, то скільки там пунктів?
О. К.: Я працював не лише з великими майстрами, а й з дебютантами. Хоча, слід зазначити, що такі наші майстри, як Роман Балаян і Кіра Муратова, ніколи не прагнули публічного визнання — вони самовіддано знімали кіно. Геніальне кіно. А за часів радянської цензури їхні фільми швидше намагалися сховати на архівній полиці, ніж показати глядачам. Тому багато їхніх стрічок український глядач пізніше відкривав для себе вперше. А я дуже хотів, щоб їх цінували і розуміли не тільки синефіли. Адже це золотий кінофонд і наша історія.
Статус Кіри Муратової на початку 2000-х був, якщо пам’ятаєш, досить маргіналізованим. Для більшості вона була складним автором, кіномовлення якого потрібно пояснювати. Тому ми проводили прем’єри, круглі столи, конференції, спецпокази — щоб повернути її до пантеону національних геніїв. Що стосується Андрія, то до моменту, коли почалися репетиції вистави «Дім», ми зробили семиденний майстер-клас і зняли ці «700 правил Андрія Жолдака». У той же час ще був проведений кастинг на виставу «Дім».
А щодо моїх особистих правил… Я ніколи про це не думав. Та якщо спробувати їх якось сформулювати, то… там була б домовленість з автором про те, що ми робимо разом на всіх етапах реалізації проєкту — всіх без винятку. Сюди б я додав і взаємну закоханість у матеріал. Без якої неможливо запускатися. Це, напевно, перші два правила, які для мене є дуже важливими.
А. А.: Ти багато разів згадував тут про втому глядачів від війни. Як би ти оцінив вплив війни на кіновиробництво і на театральне життя?
О. К.: Мені здається, війна насамперед усе загострює. Якщо говорити про творчість, то зникають півтони. Війна робить все набагато контрастнішим, різкішим, емоційнішим, точнішим. А якщо говорити про виробничу частину, то тут я бачу величезну кількість ризиків, які можуть перешкодити розвитку національної індустрії. Та й культури в цілому.
А. А.: Існує поширена думка, що коли говорять гармати, музи повинні мовчати. Що ти про це думаєш?
О. К.: Навпаки. Вони мають говорити. Говорити запекло. Це ж культурний фронт. Адже війна йде і за цінності — ідентифікацію та розуміння того, хто ми, звідки, де і куди йдемо?
А. А.: У 2009 році ти сказав, що український ренесанс почнеться у той момент, коли виникне мода на літературу, кіно і театр. Мода спалахнула в 2014-му, в 2022-му лише посилилася. Як ти оцінюєш сьогоднішній стан справ? Український ренесанс відбувся чи ще ні?
О. К.: Я колись згадував про те, що культура — це акт насильницький, напівжартома-напівсерйозно. І, на жаль, цей інтерес, передусім внутрішній, виник із дуже болючого, трагічного досвіду. Досвіду війни. А не природним шляхом. Якби не війна, не факт, що нам наша культура була б настільки цікава. Це війна актуалізувала необхідність ідентифікаторів, через які можна пред’являти себе світу, — мови, історій, сюжетів, які зафіксовані тепер у літературних творах, театральних постановках, фільмах, скульптурах. Щоб ми самі, а потім наші діти, знали, якими ми були сьогодні.
Можна сказати, що зараз ми переживаємо культурний бум, але ренесанс поки що не відбувся. Зазирнути в це… дзеркало нас змусила трагедія, а не власна зрілість. Це скоріше вимушено. Ми говорили про два проєкти, а їх більше: чотири документальні фільми-портрети, три з яких вже зроблені, четвертий перебуває у виробництві; ще чотири вистави. На жаль, поки що немає стратегії розвитку культури на державному рівні, у політичних і культурних еліт теж немає усвідомлення й розуміння важливості культурних кодів. Є точкові ініціативи окремих людей, які підтримують і займаються культурою. Тому ренесансом поки що не пахне. Це радше такий спалах. Про ренесанс ми зможемо сказати пізніше. Якщо пощастить, звісно.
А. А.: Ти один із небагатьох продюсерів в Україні, хто понад 20 років працює переважно не з державними коштами, а з приватними інвестиціями, зокрема західними. Скажи, що раніше мотивувало приватних інвесторів давати гроші на кіно і що мотивує їх робити це сьогодні?
О. К.: Важко сказати. Я намагався бути переконливим, знаходив аргументи, наводив розрахунки. І, звичайно, вони бачили, що я горю проєктом і ризикую не лише їхніми грошима, а й своїми власними. Спершу я працював з українськими грошима, потім почав залучати і західні інвестиції. Гарне питання щодо причин. Гадаю, в кожному окремому випадку це було або велике ім’я, або наша (Sota cimena group) репутація. Крім того, всі без винятку фільми, які я робив, ставали яскравими подіями, мали визнання, успіх, нагороди. І цей успіх притягував інвесторів.
А. А.: Ти індивідуаліст і завжди був якось сам по собі, при цьому не раз підкреслював у своїх старих інтерв’ю, що для того, аби спільнота продюсерів розвивалася, вона мусить між собою спілкуватися, комунікувати, вміти домовлятися. Минуло багато часу з моменту, коли ти ці речі говорив. Чи якось змінилося твоє ставлення? Ти і зараз так вважаєш?
О. К.: Звісно. Але з того часу багато води спливло. 20 років тому ми були одними з небагатьох, якщо не єдиними. Тоді продюсери в Україні в основному займалися виробництвом телевізійного контенту, а не кіно. А там зовсім інші правила. Ми першими почали артикулювати якісь виробничі правила. Наприклад, що держава має підтримувати авторський кінематограф, який може представляти її інтереси на міжнародній арені.
Авторське кіно тоді було єдиним конкурентним, таким, де нам було що показати. За що не було соромно. І вироблялося все без будь-яких державних грошей. Вони з’явилися в такому обсязі лише після 2014 року. За цей час сформувалася певна плеяда авторів, які досить успішно представляли Україну на великих кінофестивалях. Наші фільми теж були відібрані в програми Берлінського, Каннського, Венеційського, Римського фестивалів.
Якби це ще було підтримано партнерами, державою, ефект був би більш вражаючим. Люди, які тоді займалися переважно серійним виробництвом, м’яко кажучи, не розуміли, а часом і відверто посміювалися над усім цим. А коли російський ринок закрився для них, переключилися на внутрішнє виробництво. А тут немає ніякого іншого фінансування, крім державного. І, безумовно, всі вони були змушені вдаватися до тих самих практик, що й ми. А сам термін «фестивальне кіно» більше не викликав посмішку і неприховане презирство. Прийшло розуміння.
А. А.: Ще одне твоє висловлювання, яке я дозволю собі сьогодні згадати: «Те, що я з України, мені радше заважає, ніж допомагає, бо про нас нікому нічого не відомо. Нас немає на культурній мапі». Сьогодні те, що ти з України, тобі допомагає?
О. К.: Давай не будемо обманювати себе. Так, певний час фокус дійсно був на Україні. Було бажання західних колег допомогти, підтримати. Адже ми жертви варварського нападу, а жертві потрібно допомагати. Це такий паралімпійський рахунок. Мене завжди приваблювала конкурентна боротьба. Хочеться бути не тим, кому допомагають з милосердя, а рівним. Хочеться, щоб мій фільм брали не тому, що я з країни, де зараз точиться варварська війна, а тому, що я професійно роблю свою справу і у мене якісне кіно. Я особисто маю європейські, навіть світові амбіції. У 2019 році зробив незалежний американський фільм Give me liberty, показаний в Каннах. І маю намір це повторити. І не раз.
А. А.: Сім років, як немає Кіри Муратової, у якої з тобою склалися, як мені здалося, найніжніші стосунки. Так це з боку, у всякому разі, виглядало. За ці сім років що ти найчастіше згадуєш? Чого тобі найбільше не вистачає?
О. К.: Наші стосунки були насамперед взаємоповажними. І ось таких стосунків з автором, які у нас були з Кірою, мені сьогодні найбільше бракує.
А. А.: Ти ж давно виношуєш великий проєкт, присвячений Кірі Муратовій, певний оммаж їй, за участю західних авторів. Розповіси про це?
О. К.: Так, це дійсно дуже амбітний проєкт, покликаний переосмислити її творчість, відкрити Муратову заново. І не тільки в Україні, а й у світі загалом.
А. А.: Зараз ти не хочеш говорити про деталі, називати імена?
О. К.: В індивідуальних бесідах я ділюся подробицями. Але розкривати це в інтерв’ю ще зарано. Давай дочекаємося моменту, коли будуть підписані всі необхідні договори, тоді я зможу розкрити всі деталі і назвати ті самі гучні імена, які залучені до цього проєкту.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
