ХУДОЖНИК ВАСИЛЬ РЯБЧЕНКО: про міфотворчість, картини із «запахом борщу» і дружбу з Ройтбурдом
Василь Рябченко на тлі своєї роботи «Принц» / Фото з сімейного архіву художника
Якщо уявити мандрівку української культури в часі чимось на зразок гомерівської «Одіссеї», Василь Рябченко, без сумніву, буде одним із найяскравіших, ключових її персонажів. Його художній міф про час і про себе багатоликий. У ньому він постає перед нами як живописець, графік, фотохудожник, автор дивовижних арт-об’єктів та інсталяцій.
Минулого року Василю Рябченку виповнилося 70 років. Редакція нашого альманаху не могла пройти повз цю знаменну подію. Видатний Майстер поділився з нашими читачами роздумами про природу мистецтва, творчу свободу, долю художника і справжню дружбу.
В усіх біографічних текстах підкреслюється ваш зв’язок з Одесою. Що означає для вас це місто? Наскільки його мультикультурне середовище, свого роду поєднання непоєднуваного, вплинуло на вашу творчість?
Тут «повільно поспішають», насолоджуючись буттям, цінують розум, дотепну бесіду, гумор, заповзятливість, оптимізм, любов до моря, Одеси, смачної їжі, яскравого й красивого, та всього іншого, що можна узагальнено назвати Життєлюбством.
Природно, що це середовище з моїм дорослішанням розширювалося, доповнюючись новими й новими складовими, і це відбувається досі.
Наскільки взагалі для великого художника важливий вихід за межі — етнічні, культурні, ідеологічні кордони? Ви наголошуєте на своїй «неконфліктності», зокрема й щодо радянської влади. Чи може мистецтво залишатися «чистим», тобто поза політикою та ідеологією? Чи може творчість бути безконфліктною, чи без звичних нам конфліктів «художника і влади», «майстра і натовпу» тощо не обійтися?
Гадаю, що для великого художника кордони етнічні, культурні, ідеологічні є дуже умовними, він сам окреслює їх залежно від цілей і своїх потреб. Території, які перебувають у межах цих кордонів, він розглядає лише як джерело необхідних компонентів для його творчості.
Про безконфліктність: наявність внутрішньої свободи дала змогу мені, як і багатьом гідним поваги художникам України, створювати хороші й чесні роботи, не конфліктуючи з владою, зокрема й радянською. Про свою «неконфліктність» я говорю в контексті мого бачення розвитку мистецтва загалом за умови обов’язкової й гарантованої «свободи творчості», вважаючи правильним їхній розвиток еволюційним шляхом, без будь-яких обмежень у цій еволюції, для кожної зайнятої творчістю особистості.
Я не є прихильником революцій, зокрема й культурних, зачатих на основі ідеологічних, культурних та етнічних «кордонів», вони призводять до руйнівної диктатури, поділу мистецтва і тих, хто його створює, за принципом «наші» й «не наші». На жаль, наслідки були дуже сумні.
Мистецтво, можливо, і має бути різним, як «чистим» від політики та ідеології, так і пов’язаним з ними, вибір за тими, хто його створює, але диктат і надання переваги будь-якій тенденції неприпустимі.
Російсько-українська війна… Якою має або може бути культурна відповідь на неї? Чому ми в Україні практично не бачимо культурної відповіді на високому, світовому рівні?
З початком війни я став дуже багато часу проводити в майстерні, працюючи над незавершеними роботами. Перебуваючи на самоті, я думав про війну і прислухався до того, як на це реагує моя душа.
Вирішив, що створювати роботи, рефлексуючи на зло, означає — примножувати його й поширювати почуття, якими воно підживлюється і посилюється: агресією, ненавистю, жагою відплати, душевним болем, страхом. Здається, що ці почуття природні як реакція на те, що відбувається, але вони, ніби страшна хвороба, закріплюються та «обґрунтовуються» в людях і суспільстві дуже міцно.
Тому я створюю роботи, спираючись на інші, такі почуття, що виключають зло, — любові, добра, щастя, краси й гармонії, якими мені хочеться наповнити майбутнє України і навколишнього Світу.
Кожен художник творить не тільки свій власний культурний міф, а й міф про себе. Часто цей процес називають життєтворчістю. Який він, «міф про Рябченка»? Як він складався?
Гадаю, міф (розповідь) про Рябченка і міф (розповідь) про мене як про художника нероздільні й, по суті, злиті воєдино, і є «життєтворчістю». Існує тільки невеликий зсув у часі — міф Рябченка як людини пишеться з 1954 року.
Це історія хлопчика, якому ніколи не було нудно й самотньо, він без особливих зусиль знаходив собі захопливі заняття: розглядав комашок, милувався зеленим оком лампи радіоли «ВЕФ-Аккорд», спостерігав, як мама вкриває без жодної складки білосніжним накрохмаленим простирадлом ліжко і ставить на ньому особливим чином дві величезні в білосніжних наволочках подушки.
Хлопчик любив красу і завжди та скрізь шукав і знаходив її. Багато малював, батькам його творіння подобалися, вони їх збирали, і багато чого збереглося. Книжки: спочатку розмальовки, потім книжки з картинками — «Золотий ключик», «Чиполліно», згодом читання книжок. Улюблені автори дитинства — Жуль Верн, Марк Твен. Відвідування музеїв: археологічного, художнього, морського флоту.
Друзів і приятелів було багато, величезний двір був заповнений дітлахами різного віку. Своїми захопленнями міг зацікавити, наприклад, організував масштабні археологічні розкопки «динозавра», у них узяло участь близько десяти хлопчиків і одна дівчинка (вела документацію).
Школу не любив, друзів у школі не завів. Хімічив, довільно змішуючи все, що потрапляло під руку (шукав філософський камінь?), у підсумку понівечив матусин улюблений лакований журнальний столик.
Почав думати про вибір професії — археолог, океанолог, лікар, але я жив у відомчому «будинку художників», у родині художника, в оточенні художників і дітей художників, які майже всі вступали до художнього училища ім. М. Б. Грекова. 1969 року я став студентом.
Вчитися дуже подобалося, з’явилося багато друзів, зайнятих однією справою. Майже відразу проявився лідер і орієнтир у професії — Володя Теодор, дуже талановита, цікава людина і чудовий художник. Дружба з ним, спільні наполегливі заняття малюванням у денні за розкладом та у вечірні години (була можливість малювати до 21:00) справили на моє навчання позитивну дію.
Училище я закінчив у 1973 році з відмінними результатами. Цього ж року я взяв участь у своїй першій художній виставці. Наступні два роки були дуже важливими для мене — я став вільним слухачем у Вищому художньо-промисловому училищі ім. Мухіної (Мухінці) в Ленінграді.
Це училище уславилося своїм вільнодумством, свободою творчих пошуків. Там я мав доступ до чудової бібліотеки, зібрання якої регулярно поповнювалося рідкісними на той час зарубіжними виданнями з образотворчого мистецтва, архітектури, дизайну. Ермітаж, крім постійних експозицій, пропонував відвідати цікаві привезені закордонні виставки.
Саме місто, його палацові передмістя були місцем для моїх прогулянок наодинці і в компанії «одеської діаспори», що була у Мухінці. Як вільний слухач я навчався на факультеті монументального живопису зі студентами третього курсу, малював і писав з ними їхні навчальні постановки.
Цілковито своїм і майже рівним я став завдяки тому, що дуже вдало написав портрет дівчини в чорному капелюсі, за що отримав загальне схвалення. Цей період дуже багато чого змінив у моєму баченні та ставленні до форми, пластики, та й мистецтва загалом. Відкрилися нові горизонти.
1975 року я повернувся до Одеси і мій батько, подивившись мої роботи, сказав, що я став «ліваком». Того ж року в майстерні батька я познайомився і потоваришував з колоритним, чарівним, волелюбним і дуже талановитим Валентином Хрущем, одним із представників «одеського нонконформізму», дружба з ним та його підтримка моїх пошуків зміцнила мою впевненість у тому, що я на вірному шляху.
Я почав брати активну участь у виставковій діяльності творами, які робив на основі своїх нових поглядів на форму, пластику, колір. Саме в цей період у мою «життєтворчість» влилася її важлива складова — «міф-розповідь» про художника Василя Рябченка. Моя «життєтворчість» твориться моїм життям, моєю роботою і моєю постійною потребою навчатися та отримувати задоволення від цього.
«Пустотність» — серед характеристик, які описують ваші яскраві, сповнені барв і фігур картини, є й така. Чи виправдана ця характеристика? Що для вас означає «працювати з»?
«Пустотність» не є універсальним маркером усієї моєї творчості. Спочатку його визначив шанований мною мистецтвознавець Михайло Рашковецький у своїй статті про мене.
У його розпорядженні був написаний мною текст до мого проєкту «Принц», в якому йшлося про порожнечу, що турбує і лякає головного героя (Принца), у зв’язку з чим він вдається до «декорування порожнечі», закидаючи її всім, що потрапляє під руку.
Підсумком проєкту мало стати створення музею «непроявленого героя», в якому частину простору заповнювали картини однакового розміру, зображене на них було б випадковим розкадровуванням якогось фільму, що за тривалістю дорівнює життю самого Принца.
Про «пустотність» можна говорити і як про мій метод, який я іноді використовую у своїй роботі. Спочатку це вдивляння в неї, вивчення, а потім — її заповнення. Полотно, аркуш паперу можна розглядати як мембрану, що прикриває порожнечу, мембрану між небуттям і втіленням, на поверхні якої я виявляю приховані образи, вони заповнюють поверхню й утримуються на ній лише завдяки моєму рішенню.
Таке рішення дається важко, я часто роблю зміни, бо прагну виправдати появу й існування кожної своєї роботи — мені потрібна впевненість, що естетична та смислова складові є переконливими для мене, при цьому є загадка і достатньо «пустотності» для того, щоб глядач почав інтерпретувати, розгадувати, домальовувати, тобто зайнявся співтворчістю — це для мене дуже важливо.
Ваше надзвичайно інтенсивне творче життя триває вже не одне десятиліття. Звідси запитання: яким вам вбачається процес розвитку світового мистецтва в історичній перспективі? Як змінюєтеся ви? Як змінюються тренди, напрями, стилі?
Сподіваюся, що настає час важливих технологічних змін, унаслідок яких людство звільниться від страхів перед злиднями, насильством, хворобами та пов’язаних із цим залежностей, які сковують його нині.
Відбудеться переоцінка цивілізаційних цінностей, звільниться час для пізнання, самопізнання й творчості. Мистецтво очистить тематику і сюжетику робіт від негативного, освітлиться палітра художників. Думаю, воно буде дуже доступним, вільним від цензури, відкритим для дискусій та обговорень.
У мистецтві використовуватимуться новітні технологічні можливості, тож синтез мистецтв отримає неймовірний розквіт. Гадаю, в Мистецтво і Творчість повернеться їхня початкова складова — Духовність.
Я хочу, щоби так стало.
Чи згодні ви з тим, що епоха постмодерну добігає кінця і ми стоїмо на порозі свого роду «нового реалізму»? Що може нас чекати за цим новим художнім горизонтом?
Я думаю, що Мистецтво — це процес, який постійно розвивається і чітко реагує на те, що відбувається в соціумі, іноді це на рівні рефлексії, іноді він виступає в ролі виконавця громадських замовлень — ідеологічних, релігійних, приватних, іноді претендує виступити в ролі морального орієнтира, іноді, навпаки, спокушає і зваблює, знаходить виправдання аморальності.
Для мене «постмодерн» — лише термін, що виник відносно недавно, і пов’язаний він багато в чому з появою широкого доступу до величезного обсягу інформації, що накопичилася в усіх галузях знань, та її свідомої, а часом і неусвідомленої комбінаторики для створення нового продукту.
Подібні до постмодерну процеси в мистецтві існували й раніше і заповнювали «проміжки» між формуваннями «нових стилів». Гадаю, що епоху постмодерну рано вважати завершеною, поява ШІ та його використання в мистецтві, на мій погляд, продовжать цю епоху, тільки назву, можливо, змінять, вигадавши нову.
Розкажіть про вашу дружбу з Ройтбурдом. Кого із сучасних зарубіжних і українських художників ви можете виділити особливо?
Наше знайомство, а потім і дружба з Сашком Ройтбурдом, відбулося 1978 року під час складання вступного іспиту з малюнка на художньо-графічний факультет Одеського педагогічного інституту ім. К. Д. Ушинського, і тривала ця дружба аж до кінця його життя.
До моменту знайомства Сашко отримав попередню інформацію про мене і знав, що я «відомий» художник, учасник виставок, маю майстерню, знайомий з багатьма «офіційними» (членами СХ) та «неофіційними» художниками-нонконформістами, товаришую з одним із них — легендарним Валентином Хрущем, — і тому вхожий у його квартиру-студію, де проводили зустрічі та «квартирні виставки».
Усе це дуже цікавило Сашка, тому під час знайомства він вдався до вихваляння мого екзаменаційного малюнка в улесливо-гротескній манері — це виглядало кумедно, і ми обидва це розуміли. З ним було цікаво спілкуватися, він був розумним, ерудованим, дотепним і веселим співрозмовником, ми спілкувалися не тільки на заняттях, ходили на виставки, в музеї, обговорювали вподобане, досить часто зустрічалися в моїй майстерні. Сашко уважно роздивлявся мої роботи, ставив запитання, які свідчили про те, що він вочевидь «хворів» мистецтвом.
Мабуть, про мене говорили всередині Сашкової родини, мене представили батькам, і я став бувати в їхньому будинку. Анатолій Маркович, батько Сашка, який із сумнівом і тривогою ставився до його вибору професії, неодноразово робив спроби поговорити зі мною «за те, що на нього (Сашка) чекає», бажаючи почути правду про перспективи обраного сином шляху від «обізнаної людини».
Я змалював своє бачення перспективи розвитку кар’єри їхнього сина як художника, запевнив, що дуже скоро він почне брати участь у виставках, що я вже бачив у Сашка роботи, які цілком можна виставляти, сказав, що допомагатиму йому в цьому, пообіцяв, що він дуже скоро набере необхідний обсяг виставок, вступить спершу в «молодіжне об’єднання» при Спілці художників, потім стане членом СХ і почне заробляти.
На момент розмови я був знайомий з роботами, які Сашко робить «для себе». Я щиро хвалив його колористичні дані, і він це відчував. Можливо, з цього часу він завжди цікавився моєю думкою і часто показував роботи, щоб почути мій відгук.
До моменту закінчення інституту, як я й казав, Сашко почав успішно брати участь у виставках, у зв’язку з чим почав бувати в столицях — Києві, Москві, де завів знайомство і дружбу з представниками тамтешнього арт-середовища, яке надалі вплинуло на його та моє життя в мистецтві. Він завжди цікавився новинами мистецтва, новітніми тенденціями, які його рухають і змінюють.
Ми багато говорили про трансавангард, оскільки цей напрям органічно накладався на живописну традицію України, особливо радянської України, де головним жанром була «картина». Переважно це були великі за розміром, просочені пафосом та ідеологією фігуративні композиції на «серйозні теми».
Трансавангардний підхід давав змогу зберегти привабливі сторони «картини» — живопис фарбою, великі розміри, фігуративність композицій, пафос, ідеологія та «серйозні теми» замінювалися на іронічний псевдопафос, ідеологія видалялася як складова взагалі, «серйозні теми» змінювалися на не менш серйозні — Біблію, античну міфологію, особисту міфологію, історію.
Перспектива писати великі полотна на теми, які мене підживлювали з дитинства, при цьому не ілюструючи їх, а імпровізуючи з приводу них, мене приваблювала. Мої перші «постмодерністські» роботи присвячені тому, що мене приваблювало з дитинства — свобода, простір моря, краса, гармонія, — вони були фантазійні, міфологічні.
Потім на основі потужного прориву інформації, яку раніше приховували, пов’язаної з історією СРСР, у якій я народився і жив, як реакцію на це я написав низку робіт великого формату — мова постмодерну чудово для цього підходила.
Сашко теж багато працював практично з тими самими темами, але я як основу сюжетики використовував античну міфологію, а він — біблійну. Таких робіт ми створили досить багато, тому Сашко ініціював низку «дивних», але знакових для мистецького середовища Одеси виставок.
Знаковість їх була і в тому, що місцем їхнього проведення став Одеський художній музей, це було нашою спільною заслугою, бо нам вдалося переконати директора музею Наталію Йосипівну Касько, «що час змін настав і для музею».
Її учасниками, крім нас, стали наш однокурсник по худграфу Сергій Ликов і його дружина Олена Некрасова. Результат виставки став гучною подією. Музей давно не знав такої кількості відвідувань, на обговорення виставки прийшло стільки народу, що люди були змушені стояти, думки глядачів кардинально і різко відрізнялися.
Шум був серйозний, і ми купалися в ньому. Потім відбулися інші, не менш масштабні виставки, в яких почали брати участь кияни, москвичі та навіть іноземці. І нас почали запрошувати до участі в проєктах, що проводяться в Києві та Москві.
Масштабна виставка «Вавилон», проведена в Москві, презентувала нове мистецтво України і включала значну кількість робіт і нашої «одеської групи», вона прозвучала як дисонанс по відношенню до тенденцій, які формувалися в мистецтві Москви.
Численний десант концептуалістів відвідав виставку, вони трималися окремою групою й, переходячи від роботи до роботи, посміювалися, відпускали шпильки, і, як підсумок, один із них сказав: «Запахло борщем». Я думаю, з цього моменту всі учасники виставки стали частиною арт-спільноти, що нині іменується «Нова хвиля».
Безумовно, Сашко був у значному відриві від мене в питаннях просування своєї творчої кар’єри і, треба зауважити, намагався підтягти мене в цих питаннях, він неодноразово радив мені почати проводити персональні виставки, але я, на жаль, послухав його лише один раз і провів єдину персоналку в київській галереї Blanc Art Gallery під назвою Naked Dreams.
Результат цієї виставки був чудовим, мене було названо «Найкращим художником 1996 року», і я отримав нагороду «Золотий перетин». На той час я був глибоко просякнутий поглядами, якими керувалися художники-нонконформісти у взаємовідносинах із глядачами, а саме — художник не повинен пояснювати свої роботи і таке інше, що абсолютно не відповідало тому, що потрібно для просування художника-постмодерніста, та й будь-якого сучасного художника.
Сашко намагався мені допомагати, як і я йому свого часу.
Потім в Україну увійшов Сорос зі своїм фондом «Відродження», у Києві з’явився ЦСМ його імені, а в Одесі було створено асоціацію «Нове мистецтво» — безумовне дітище Сашка Ройтбурда. У цей період було проведено велику кількість знакових і масштабних для Одеси та України проєктів.
Історія нашої дружби і взаємин може стати основою для написання великої та цікавої книги. Наші взаємини і дружба були аж ніяк не безхмарними, але ми постійно підтримували зв’язок, були в курсі буття одне одного в плані творчого та сімейного життя, періодами відновлювали зустрічі й обмінювалися думками щодо питань, які нас цікавили.
Особливо запам’яталася наша остання зустріч.
Сашко запросив мене і мою Оленку до себе додому. В обумовлений час ми прийшли, купивши пляшку вина і великий кавун. Двері нам відчинив Кирило Ліпатов, після чого незабаром пішов. У дуже великій напівтемній вітальні в кріслі напівлежав мій хворий друг, йому вочевидь було дуже погано, він постійно змінював позу, не знаходячи комфортну.
Перед ним стояла пляшка його улюбленого червоного вина, яку він міг купити тільки в одному місці в Одесі. Він налив нам і сам намагався його пити, розбавляючи водою, але воно не заходило ні йому, ні нам. На це не виходило дивитися без сліз, але допустити таке було неможливо, і я почав рухатися вітальнею, роздивляючись поріділу частину особистої колекції — все інше передали в музей.
Підійшов до великого столу, що стояв біля вікна, на якому лежали полотна, зняті з підрамника, на одному був портрет мами Сашка, на другому — портрет батька. Я вголос почав згадувати про них і сказав, що обидва портрети дуже вдалі й теплі.
Це додало Сашкові сил, він почав говорити про свої плани написати мальви, і я уявив, як вони можуть бути ним написані у властивій йому манері. Він казав, що має намір це зробити після операції, яка на нього чекає, де і коли її буде проведено, вирішиться в Києві, куди він їде на обстеження та консультацію.
Але не минуло й тижня, як зателефонувала Галина Скляренко і спитала: «Це правда, що Саша Ройтбурд помер?» Відповідь на це запитання ми отримали на кладовищі від рабина, який звернувся до всіх присутніх і сказав, що людина живе доти, доки про неї пам’ятають. У нашій родині Сашка пам’ятають.
Стосовно художників, яких я вважаю хорошими, — їх багато. Вони з різних країн і епох. Їхня творчість приваблює мене тим, що, дивлячись на їхні роботи, я вірю в їхню щирість і професійну чесність, — Ван Гог, Ансельм Кіфер, Девід Хокні, Марк Шагал, з українських — Олександр Гнилицький, Олег Тістол.
Чи згодні ви з тим, що в кожного художника є своя «філософія». Іноді усвідомлювана й концептуалізована. Іноді ні. Чи існує філософія Рябченка — художника і людини? Який вигляд має ваша картина світу, можна судити з ваших робіт — це складний, незвичайний, ні на що не схожий світ… А якщо спробувати цю картину світу вербалізувати?
Я цікавлюся філософією, але не знаходжу потреби слідувати будь-якому з безлічі філософських напрямів. Жити, пізнавати, творити, дотримуючись якогось із них, — означає бути невільним. Для мене з дитинства свобода — найважливіша складова життя, тож керуюся нею і в творчості, прислухаючись до своєї інтуїції. Знання філософських теорій — лише підживлення моєї інтуїції.
Вербалізувати (описати словесно або письмово) створювану мною картину світу — це свого роду пропозиція зайнятися новим видом творчої діяльності. Скажу чесно, мене це приваблює, і останні років 15 я думаю про це. Може, те, що я зараз пишу відповіді на ваші розумні запитання, спонукає мене до цього.
Окрім картин у вас є чудові фотороботи та інсталяції. Ви звернулися до них, бо вам чогось «не вистачало» в живописі?
Фотографія — це технологія, яка приваблює мене тим, що документує сам факт і справжність зафіксованого на ній. Надто це властиво фотографії, отриманій аналоговим способом на плівку.
У мене дуже багато таких плівок, і зняте на них для мене дуже дороге. Я знаходжу багато кадрів вдалими настільки, що мрію провести фотовиставку або видати книгу спогадів, де ілюстраціями будуть мої фото про життя моєї сім’ї, близьких, друзів, знайомих і всього того, що привернуло мою увагу та здалося важливим.
Сучасна цифрова фотографія як фотодокумент викликає більше недовіри порівняно з аналоговою, бо легко піддається обробці, корекції, ретуші та іншим маніпуляціям з первісним знімком, але саме ця особливість робить її чудовим інструментом для роботи художника.
Я дуже люблю як фотографію, так і образотворче мистецтво, але в них мене приваблює різне. У фотографії — можливість зупинити час і зафіксувати, задокументувати об’єкт зйомки в момент натискання на спуск затвора. В образотворчому мистецтві — те, що воно працює більше з внутрішньою суттю — образом зображуваного.
Тому в мене немає бажання робити фотографії, які зовні імітують живопис, і навпаки, живопис, що імітує фотографію. Я вважаю за можливе змішувати і використовувати ці прекрасні технології у своїх інсталяціях і колажах.
Є досить великий обсяг фотографій, які, по суті, є фотофіксацією процесу створення мною інсталяцій, і я демонструю їх як арт-твори. До фотографії та інсталяції я звернувся тому, що мені це стало цікаво. З цієї ж причини я робив ескізи до театральних постановок і костюмів, займався архітектурою та дизайном інтер’єрів, і навіть скульптурою.
Якби під реалізацію всього, що мені цікаво і що я хотів би зробити, було відпущено необхідний для цього час, то я жив би неймовірно довго.
Напевно, у процесі творчості художник стикається з якимись парадоксами мислення… Пам’ятаєте, у Маяковського: «…поэт боится забыть какое-то в муках ночей рожденное слово, величием равное богу»? Чи знайоме вам відчуття «творця світів»? Чи є робота, яку б ви зараз не стали писати? Як бути, коли задум настільки грандіозний, що є важко здійсненним?
Замолоду я мав подібне почуття і навіть написав про нього у своєму тексті для проєкту «Принц» — «Він був народжений Принцом, у ньому жила сила БОГА» і таке інше. У той період я думав про створення музею непроявлених героїв і на подальше мав купу планів. Я й зараз про них пам’ятаю і навіть у думках розвиваю, але дедалі більше віддаляюся від них.
У мене не вистачає часу завершити безліч раніше розпочатих робіт. Страху перед грандіозністю проєктів я не відчував як раніше, так і тепер, але остерігаюся почати й не завершити. Однак намагатися треба.
Містика і творчість. Мабуть, у вашій великій творчій біографії було місце для певних незрозумілих, містичних подій?
Я гадаю, що перші художники та їхні зображення були частиною магічних, містичних ритуалів, які встановлювали зв’язки людини з Творцем. Іноді художник під впливом інформаційного потоку і соціуму, в якому перебуває, неусвідомлено створює дивні, незрозумілі, позбавлені сенсу роботи, які набагато пізніше, через роки, знаходять сенс і виявляються пророчими.
У мене є такі, розповім про одну. Я почав її писати спонтанно, поштовхом до початку роботи стала невеличка замальовка, на якій були намічені лише якісь композиційні маси, позбавлені конкретики й деталізації. Незважаючи на це, я почав роботу, і навіть полотно відповідного розміру опинилося під рукою.
Працював кілька днів, але не розумів, про що вона. Потім почалася низка перерв у роботі, досить тривалих. Під час цих пауз я став у різний спосіб, «уві сні й наяву», отримувати відомості про відсутні складові роботи. Я протягом майже року доповнював її, але вона, як і раніше, була не готова.
Одного разу мені потрапив на очі старий пошарпаний журнал, де була фотографія літнього чоловіка з тюбиком помади біля губ, на голові — морська безкозирка зі стрічками. Я зрозумів, що це остання частина картини, якої не вистачає, виявилося, що і місце для зображення морячка вже було підготовлено заздалегідь. Намалював.
Робота композиційно й пластично склалася, хоча сюжет і сенс, як і раніше, незрозумілі, як назвати роботу, не знаю, але поспіхом ставлю на роботі підпис. Наступного дня почав допрацьовувати зображення морячка, поглядаючи на фото, — виявляється, не намалював зірку на безкозирці та напис «Чорноморський флот».
Робота одразу отримала назву — «Крим». Її було розпочато 2008 року, закінчено 2009-го. У 2014 році відбулася анексія Криму. Зараз робота перебуває в зібранні Одеського національного художнього музею.
У соціологічному плані всі ми — продукт середовища. У вас є можливість порівняти творче, виставкове і взагалі арт-середовище в Україні, Європі, США. Розкажіть, як ви бачите ці культурні особливості.
Не беру на себе сміливість виступити як експерт, що може дати точні характеристики і навести порівняльні особливості арт-середовища на зазначених територіях. Зовні вони дуже схожі — строката, галаслива тусовка, її склад — художники, мистецтвознавці, куратори, галеристи, навколомистецька богема — всі спілкуються, і в цей час ведеться робота: зав’язуються корисні контакти, зв’язки та відбувається обмін ідеями.
Зазвичай в Україні подібне стається на відкриттях і закриттях виставок. У США, як правило, теж, із тією різницею, що у великих містах є райони галерей, де вони сконцентровані, і неподалік у своїх майстернях працюють художники.
Існує практика, коли в призначену дату і час галереї та майстерні художників (за їхнім бажанням) відчинені та доступні для відвідувань. У своїх майстернях художники роблять невеликі експозиції зі своїх робіт; про купівлю робіт говорити можна, але переважно роботи продаються через посередника — галерею, візитівку якої художник вам надасть.
Ви — представник творчої династії. Либонь, це якесь особливе відчуття — бути причетним до певної «творчої лінії», що почалася задовго до вас і продовжиться після? Люди сперечаються про те, чи можна у спадок передати талант, почуття прекрасного, любов до мистецтва. Як ви вважаєте, чому вашому роду це вдалося?
Справді, династія з’явилася, її засновник — мій батько, його талант художника шукав сприятливе середовище, в якому він може розвинутися і проявитися. У його випадку це було нелегко, за словами моєї матері, талант батька пробивався на поверхню, немов «трава крізь асфальт».
На відміну від батька, з моменту народження я опинився у сприятливому для розвитку таланту середовищі: батько — художник, оточення — художники, це середовище, що живе в мистецтві та мистецтвом, тут на підсвідомому рівні формується інтерес до його вивчення й розуміння.
Середовище, в якому народилися і розвивалися наші з Оленою діти, їх троє, також сприяло, і навіть більше, у зв’язку з тим, що ми обидва художники. Якщо слідувати думці, що талант передається у спадок, то в нашій сімейній династії мало б з’явитися ще троє художників. Але талант наших, безумовно, дуже обдарованих дітей проявляється по-різному.
У випадку зі мною талант ненав’язливо, але цілеспрямовано пробуджували, середовище цьому сприяло, в ньому так було заведено. Мене заохочували до малювання, з дитинства я відвідував студію при палаці піонерів, потім — художню школу при Одеському художньому училищі ім. Грекова, потім — безпосередньо училище, саме в його стінах розвинувся мій талант, бо саме там я зрозумів, що рухаюся в правильному напрямку, і вже без сумнівів обрав професію художника.
-
Інсталяція Степана Рябченка, іграшки, підручні матеріали, 1990-ті / Автор фото Василь Рябченко
Нашого старшого сина Степана до професії художника я не готував, знаючи мінуси професії, тож навмисно малювати його не вчив і не змушував, хоча дві спроби відправити його на навчання до художньої школи були, але там йому не сподобалося.
Зате йому було цікаво постійно перебувати біля мене в нашій квартирі-студії та спостерігати за тим, як я працюю. Часто це викликало в нього бажання малювати, і він малював на папері, який був йому виділений, на полотнах, над якими я працював, він міг почати збирати конструкції з іграшок або спеціально відібраних предметів — по суті, роблячи свої перші інсталяції.
Ми з Оленою часто відвідували виставки та інші «культурні заходи», і Степан був завжди поруч із нами. Як майже кожна дитина, він захоплювався спочатку комп’ютерними іграми, а згодом, коли в родині з’явився комп’ютер, освоїв його краще за мене. До закінчення школи він визначився з професією — архітектора, саме на цьому етапі він пройшов школу академічного малюнка на підготовчих курсах для вступників.
В архітектурній академії, куди Степан вступив, він почав використовувати комп’ютер як інструмент, що допомагав втілити його фантазію і своє бачення архітектури, і, незважаючи на те, що його проєкти в реальність поки що не втілені, вони відзначені багатьма нагородами архітектурних конкурсів.
Ще бувши студентом, він почав створювати «цифрові картини» і пройшов нелегкий шлях першопрохідця, який переконав кураторів, мистецтвознавців та галеристів, що цифрове мистецтво — повноцінне мистецтво, і став найвідомішим українським цифровим художником у світі.
Наша донька Віра, яка з дитинства малювала і має чудові колористичні здібності, відвідувала мистецьку групу талановитого художника Інни Федорової, навчатися їй було цікаво, але художником бути не схотіла, хоча могла стати, на мою думку, чудовим художником-ілюстратором. Виявилося, що її талант — вивчення мистецтва, культури та мов.
Наш молодший син Сергій також захоплено малює змалечку й донині, проте його особливий талант проявляється в музичній сфері: він успішно створює музику, використовуючи комп’ютер і цифрові технології. Його музика — результат особистого духовного пошуку. Своєю музикою він вступає в успішну колаборацію з анімованими візуальними проєктами нашого старшого сина Степана.
Гадаю, талант може проявитися в будь-якій сфері людської діяльності, а не лише у сфері мистецтва. Можливо, якийсь талант спить у кожній людині, тільки глибина сну таланту різна: від дуже чуйного до безпробудного.
Останнє запитання — традиційне: які ваші творчі плани?
«З ювілеєм, друже! Бажаю третину життя, що залишилася, провести із задоволенням!» — це текст привітання мого друга — розумної, мудрої і прозорливої людини — поета Рубена Ашрафіана. Він поганого не побажає. Тому житиму, як жив, і дуже хочу, щоб поруч чи не поруч, але були ті, кого я люблю і хто для мене дорогий.
