ОДНА БИТВА ЗА ІНШОЮ: фільми, які не можна не подивитися
Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop
«Кінософія» у жовтні складається з фільмів, неминучих, мов риф у річці. Їх не можна не подивитися, просто неможливо. Занадто багато в сучасному житті пов’язано з одним, і занадто сильно це сьогоднішнє життя відбивається в іншому.
Один — вічний шедевр француза Робера Брессона «Засуджений до смерті втік» (1956) — можна вважати авторською парафразою гічкоківського «Вікна у двір», де замість прикутого виробничою травмою до інвалідного крісла фотографа — смертник нацистської в’язниці, спокушений не образом в чужому вікні, а справжньою свободою, що вабить його крізь ґратчасте вікно власної камери. Гічкок через злочин розкривав вуайєристську суть кінематографа. Тіло у нього — непотрібний придаток погляду. У Брессона тіло — необхідний елемент духу, який дихає, де хоче.
«Одна битва за іншою» (2025), на сеанси якого сьогодні бігають, немов школярі, навіть визнані американські класики на зразок Френсіса Копполи, — про нас сьогоднішніх. Про таких агресивних до тупості, тупих до агресії, але таких слабких і нещасних. Пожаліти, та й годі. Пол Томас Андерсон і жаліє.
«ЗАСУДЖЕНИЙ ДО СМЕРТІ ВТІК, АБО ДУХ ДИХАЄ, ДЕ ХОЧЕ» (UN CONDAMNÉ À MORT S’EST ÉCHAPPÉ OU LE VENT SOUFFLE OÙ IL VEUT, ФРАНЦІЯ, 1956)
Режисер: Робер Брессон
У ролях: Франсуа Летер’є, Шарль Ле Кленш, Моріс Бірблок
Класична стрічка Робера Брессона (приз журі Каннського кінофестиваля за «найкращу режисуру») — найвидатнішого режисера, одного з найбільших оригіналів французького кіно, улюбленого автора Андрія Тарковського (якого він чи то цитував, чи то грабував, але чиї фільми, немов магніт, притягували його чи не більше, ніж картини Бергмана).
Історія про молодого чоловіка, схильного до ніцшеанства, який нудиться в нацистській в’язниці в очікуванні смертного вироку за участь в опорі, своєрідна екранізація «Злочину і кари», де замість вбивства — втеча. «Засуджений до смерті втік» — візуально винахідливе кіно, де історію оповідають не стільки словами, скільки замкнутим простором. Тобто якщо в кадрі у Брессона людина й стіна, то грає не людина, а стіна.
«Засуджений до смерті…» сумний, холодний, і водночас він захоплює та зберігає напругу аж до фінальних кадрів: чи прориє герой тунель, втече чи буде спійманий і розстріляний? Така собі «Втеча з Шоушенка» для інтелектуалів. Але зміст фільму, названого Луї Малем однією з чотирьох найважливіших подій в історії кіно, не зводиться до інтриги.
Брессон — засновник моралістичного кінематографа, позбавленого, однак, повчальності, духовно й стилістично елегантного — витравлює зі світу психологію і змушує непрофесійних акторів (яких називав моделями) уникати будь-яких проявів емоцій. Без них все, що залишається у світі, — це погляди, жести, звуки, за Брессоном — справжня сутність кінематографа.
Невипадково свобода вабить, буквально спокушаючи головного героя звуком трамвая, що проїжджає за тюремними стінами, і він врешті-решт наважується на підкоп, який від самого початку здається неймовірним. «Засуджений…» — це хайку з жестів (герой шкребе тюремний бетон, пиляє залізні прути з цілковито незворушним виглядом) і поглядів.
Поглядів людини, яка піддається своїй пристрасті до свободи, насамперед свободи духу. А оскільки дух вільний сам по собі, залишається лише звільнити тіло, яке не встигає за ним. Поглядів людини, що кидає виклик дзеркалу. Поглядів того, хто біжить, і його спільника, співкамерника. За мить до втечі вони завмирають, втупившись один в одного, — лякаюче значущий обмін.
Жести й погляди пов’язують людей невидимими променями і роблять цю драму втечі трагедією, незважаючи на оптимістичний, продиктований покладеною в основу реальною історією (спогади такого собі Андре Девіньї, що лягли в основу фільму, а до того були надруковані в журналі Le Figaro Littéraire) фінал. Брессон знімає трагедію про те, що всі ми один з одним пов’язані, один до одного засуджені і на це приречені. І це й погано, й добре.
«ОДНА БИТВА ЗА ІНШОЮ» (ONE BATTLE AFTER ANOTHER, США, 2025)
Режисер: Пол Томас Андерсон
У ролях: Леонардо Ді Капріо, Шон Пенн, Чейз Інфініті, Бенісіо дель Торо, Теяна Тейлор
Це кіно хоч і осмислює Америку як таку, але по-справжньому тикає в сьогоднішній світ. Великий, незважаючи на свій вік (55 — не так вже й багато для генія), американець Пол Томас Андерсон зображує його з такою вичерпною точністю, що мимоволі ловиш себе на почутті, в якому одночасно змішуються захват, вдячність та огида.
«Одна битва за іншой» з’явилася в той історичний момент, коли конфлікт перетворився на повсякденний обов’язок кожного. Це робить фільм Андерсона глибоко гуманістичною притчею, політичним коментарем 2020-х і паралельно позачасовою історією опору з потужним любовним трикутником у центрі: колишній хіпі Пет Келхун (Ді Капріо), який приєднався до ультралівого терористичного угруповання «Франція 75» (самі вони атестують себе як борців за справедливість), крутить роман з ексцентричною Перфідією Беверлі-Гіллз (Теяна Тейлор), а та випадково закохується у взятого в заручники нервового капітана Стівена Дж. Локджо (Шон Пенн), у хтивому, расистському мозку якого після фатальної зустрічі в таборі для біженців буквально спалахує психосексуальна одержимість чорною революціонеркою.
Через дев’ять місяців угруповання буде розгромлено, Перфідія народить дівчинку на ім’я Вілла та опиниться за ґратами, а Келхун під вигаданим ім’ям Боб Фергюсон, з дитиною на руках, втече. Відійшовши від справ, він оселиться в американській глушині і знайде новий сенс життя у батьківстві. Шістнадцять років по тому їх вистежить Локджо, який, прикриваючись великими антитерористичними рейдами, розраховує або довести, або — навпаки — спростувати своє батьківство, право на дорослу Віллу (Чейз Інфініті), чиє існування одночасно компрометує його перед членами таємного расистського клубу і надає його самотньому життю ладу й сенсу.
Фашиствуючі революціонери-праведники, які запекло б’ються за все хороше проти всього поганого, й сентиментально милосердні фашисти, патріотичні хранителі традиційних цінностей, — однаково огидні. Але потрібно знати Андерсона — традиціоналіста, людину, якій постійно всіх шкода. Тому його «Битва…» будується на стику зловтіхи і теплого співчуття до персонажів — зайвих (незважаючи на свої політичні переконання) і вразливих, які ніяк не знайдуть свого місця у світі.
Герой Шона Пенна (найкраща його робота за останні десятиліття, а може, й взагалі найкраща в кар’єрі) — фірмовий андерсонівський дисфункціональний чоловік, що страждає від самотності через свою неврівноваженість і нещасливо закоханий, як персонаж, скажімо, Адама Сендлера в трагікомічному «Коханні, що збиває з ніг» (2002).
Що потрібно знати про автора, який за чверть століття зумів вибудувати власний всесвіт зі стійкими лейтмотивами, що переходять із фільму в фільм, і схожими один на одного героями? ПТА (як скорочено називають Пола Томаса Андерсона в секті його шанувальників) перетворився на божество у двадцять з гаком, знявши «Ночі в стилі бугі» (1997), де під запиленим від кокаїну склом мікроскопа примудрився показати не просто Америку, а кінець ХХ століття. Герої його фільму, який закохав у себе всю «королівську рать Голлівуду» — від Спілберга з Копполою до Тома Круза і Стенлі Кубрика, втрачали себе в пристрасті до наживи, слави та багатства.
Наступний фільм молодого автора — «Магнолія» (1999) — був ще більш амбітним і лише зміцнив культ, що сформувався навколо Андерсона. Тригодинна драма з безліччю персонажів та перехресних сюжетних ліній, дія якої розгортається в чудовій країні під назвою «передмістя Лос-Анджелеса», розповідала історію згубних відносин і вселенського розбрату між дітьми й батьками, дружинами й чоловіками, сьогодні і вчора.
«Магнолія» показувала своїх персонажів в епоху екзистенційної кризи століття, коли вони піддаються випробуванню набагато дивнішому і незбагненнішому, ніж жаби, що падають з неба, — родиною. Відтоді Андерсон від фільму до фільму препарує тему сім’ї, а через неї — Америку, а через Америку — весь світ. І неважливо, який саме фільм ви дивитеся — «Нафта» (2008), «Майстер» (2012), «Вроджена вада» (2014), «Примарна нитка» (2017) або «Лакрична піца» (2021), — все це одна й та ж історія, один і той же світ, авторський всесвіт.
І в цьому світі мешкають об’єднані в сурогатні сім’ї герої Андерсона, хоч хто грає їх на екрані — Хоакін Фенікс чи Денієл Дей-Льюїс, Філіп Сеймур Гофман чи Джуліанна Мур, Адам Сендлер чи Пол Дано. Світ цей складно влаштований, гарний, озвучений музикою геніального Джонні Грінвуда — постійного андерсонівського композитора, гітариста й співзасновника Radiohead — і знятий за великі студійні гроші на плівку 35 міліметрів.
«Одна битва за іншою» — таке ж складно влаштоване неконвенційне кіно. Тому, мабуть, так дратує дурнів. Неоднозначні герої, віртуозно побудована хореографія камери (з навмисно недбалими рухами, винахідливими наїздами і динамічними тревелінгами, що доводять часом до нудоти), енергійний ритм, фірмові експресивні сцени, нервове звучання музики того ж Грінвуда, що загострює сприйняття глядачем сцени, й літературна основа.
Вдруге (після «Вродженої вади») Андерсон береться за вибухову прозу Томаса Пінчона (цього разу це «Вайнленд», 1989) — культового письменника-відлюдника, найбільшого представника важкого американського постмодернізму і поціновувача чорного гумору, який підсадив західне суспільство на теорії змов. Перетворюючи вигаданий світ Пінчона на одного з героїв своєї історії, Андерсон в «Одній битві за іншою» торкається найчорнішої виразки сучасності — самотності, страху, прихованої чорноти.
Дивлячись на все, що відбувається на екрані, розумієш, яким жахом і відчаєм оточене людське життя. По якому тонкому лезу ми ходимо, як легко провалитися в божевілля з найблагородніших намірів. «Битва…» сповнена передчуттям всесвітньої катастрофи. Закінчується старий світ, з його культом надмірного комфорту, агресивного доброзичливого популізму, брехні та удавання. Але Андерсон на те й песимістичний оптиміст, що разом із відчаєм дарує світу, а отже, й всім нам — надію.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
