ТАКСИСТ: культова поїздка самотності
Кадр із фільму «Таксист» / imdb.com
Пів століття тому вийшов «Таксист» — тривожний шедевр Нового Голлівуду, знятий Мартіном Скорсезе. Він не просто канонізував Нью-Йорк в образі вуайєристського раю, запустив кар’єру юної Джоді Фостер, яка зіграла тут малолітню повію Айріс, і перетворив на кіноджоконду молодого Роберта Де Ніро, а й змінив сам ландшафт світового кінематографа. Це нью-йоркське жахіття — не лише найкращий фільм Мартіна Скорсезе. Це, здається, найкращий фільм взагалі. Грандіозна історія про самотність у великому місті загубленої серед усіх, до цілковитої непомітності, маленької людини. Як і за що ми настільки полюбили цей фільм, п’ятдесят років співчуваючи герою, якого аж ніяк не назвеш позитивним?
Р
аз у раз, уже протягом пів століття в’єтнамський ветеран Тревіс Бікл (Роберт Де Ніро) влаштовується водієм таксі і наприкінці кожної зміни усвідомлює, що світ влаштований категорично неправильно. І тоді він вистригає собі ірокез, озброюється до зубів і ступає на стежку війни та міського божевілля — проти брехливих, лицемірних політиків, мерзенних сутенерів, які торгують маленькими дівчатками, повій і всього того суцільного пекла, на яке вони перетворили Нью-Йорк та Америку. Ось і весь сюжет цього фільму фільмів, в якому говорить і показує посттравматичний синдром. 50 років минуло. Немає вже ані тієї епохи, що називалася Новим Голлівудом, ані тієї Америки — країни наркотиків, В’єтнаму і рок-н-ролу, ані того засміченого, «схожого на стічну канаву», але такого привабливого екранного Нью-Йорка. А фільм продовжують дивитися. Дивитися жадібно, всотуючи кожен кадр. З нього почалися «важливі» фільми, що розповідають про стан суспільства через загубленого і зламаного героя.
Незважаючи на свою сучасність, актуальність, «Таксист» водночас є унікальною капсулою часу, донесеною до 2026 року з Америки, розчарованої Вотергейтським скандалом і війною у В’єтнамі. Це портрет міста Нью-Йорка з його високою злочинністю і шахраями, яке ледь не збанкрутувало в 1975 році. Лише за останню чверть століття своїх «Таксистів», натхненні шедевром Скорсезе, за найскромнішими підрахунками, зняли Олексій Балабанов («Брат», 1997), Девід Фінчер («Бійцівський клуб», 1999), Нільс Мюллер («Вбити президента. Замах на Річарда Ніксона», 2004), Девід Джейкобсон («Це сталося в долині», 2005), Жак Одіар («Діпан», 2015), Лінн Ремсі («Тебе ніколи тут не було», 2017), Ніколас Віндінг Рефн («Драйв», 2011) і Тодд Філліпс («Джокер», 2019). А самотнього психопата з комплексом рятівника, яким постає на екрані молодий Роберт Де Ніро, відтоді хто тільки не пробував грати — від Шона Пенна і Райана Гослінга до Хоакіна Фенікса, який виконав цей трюк навіть двічі.
Крім соціопатії, «Таксист» порушує теми гріха, спокути, обраності та відплати. А як могло бути інакше, якщо фільм знімав невдалий католицький священик за сценарієм вихідця з релігійної родини кальвіністів? «Якби Тревіс Бікл жив у наші дні, він навряд чи був би водієм Uber, радше інцелом, що сидить у підвалі батьківського будинку, досліджуючи темні, жінконенависницькі глибини інтернету, — розмірковує сьогодні Пол Шредер, який 50 років тому написав сценарій цього шедевра. — Просто слова „інцел“ у мої часи не існувало, хоча такі одинаки, нездатні налагодити контакт із жінками, були. Й тоді, й зараз вони являють собою певний згусток образи, змальовуючи собі трансцендентне перетворення через насильство».
Шредер зростав у середовищі голландських кальвіністів у Мічигані і до 17 років не бачив жодного фільму. Образ Тревіса, самурая, психопата, расиста, одинака, частково писав фактично з себе. Ні, він не такий уже й соціопат і тим паче не інцел. Колишній кінокритик, протеже Полін Кейл — найавторитетнішого на той момент пера журналу «Нью-Йоркер», у 26 років Шредер переживав найскладніший період свого життя, який, власне, й вилився у «Таксиста», ставши формою самотерапії. Років десять тому я випадково зустрів Шредера у Венеції, на острові Лідо. Ми проговорили кілька годин у барі готелю Excelsior. Звісно, про «Таксиста». «Розумієш, я тоді втратив роботу, розлучився з дружиною, мене кинула дівчина, заради якої я залишив дружину, і несподівано для себе опинився на вулиці, без даху над головою. Колишня дружина періодично пускала мене до себе, коли виїжджала у відрядження. Але більшу частину часу моїм домом була моя старенька пошарпана машина. Я їздив на ній нічним містом, немов у металевій труні. Так тривало кілька тижнів».
Я сидів і зачаровано слухав про те, як Шредер, точнісінько як його герой, вбивав час у заплюваних нью-йоркських порнокінотеатрах, що працювали цілодобово. Саме там майбутній сценарист «Таксиста» і ще низки шедеврів Мартіна Скорсезе міг спокійно поспати кілька годин, обираючи для цього балкони, якими рясніли «старі порнопалаци Нью-Йорка». «Траплялося, що мене будили якісь люди, але частіше вдавалося відносно непогано виспатися», — каже Шредер.
Одного разу він відчув біль у животі, а незабаром знепритомнів. Прокинувшись у лікарні, де у нього виявили кровоточиву виразку шлунка і негайно прооперували, він побачив, у власній уяві, звичайно, свого Тревіса: «Він вискочив, немов чорт із табакерки. І я подумав: „Це ж я — хлопець, замкнений у жовтій скриньці, що пливе засміченими, немов каналізаційні стоки, вулицями. Він виглядає так, ніби живе серед людей, але насправді він зовсім самотній. Я б навіть сказав, тотально самотній“. У свідомості більшості людей таксисти — балакучі, набридливі істоти. Я побачив у Тревісі серце і душу „Стороннього“ Альбера Камю. А ще кишенькового злодія з однойменного фільму Робера Брессона».
Саме тому перед початком роботи над сценарієм Шредер уважно перечитав і Камю, і Жана-Поля Сартра, щоб надихнутися як слід. «Я хотів взяти цього персонажа, що існував у європейській та американській літературі — підпільника, екзистенційного героя, — та оселити його на сторінках свого сценарію. Першу чернетку „Таксиста“ було написано всього за 10 днів. Закінчивши її, я почав негайно все переписувати. Потрібно було вигнати цього персонажа з себе, викоренити його. У той момент мені здавалося, що якщо я цього не зроблю, то можу сам на нього перетворитися».
Окрім персонального, глибоко особистого виміру, у «Таксисті» є й інший — політичний. Фільм знімався відразу після Вотергейтського скандалу, який значно підірвав довіру простих американців не лише до влади, а й до світу в цілому. Тревіс постійно стежить за активністю кандидата у президенти Палантайна, поки не виявляє, що той є таким самим лицемірним брехуном, як і інші політики. Кульмінація цієї лінії — сцена, в якій герой Роберта Де Ніро із зачіскою-ірокезом вирушає на політичний мітинг з наміром убити Палантайна.
Вигадуючи цю сцену, Шредер надихався реальною спробою замаху на президента Джеральда Форда, здійсненою такою собі Сарою Джейн Мур у Сан-Франциско у вересні 1975 року. «Вона вистрілила в Джеральда Форда. Промахнулася і наступного тижня опинилася на обкладинці журналу Newsweek. Тоді я подумав: „Ось до чого дійшла наша культура! Стріляєш у президента, промахуєшся, і за це тебе поміщають на обкладинку найбільшого американського видання“».
Ця подія, поміж іншим, вплинула і на фінал «Таксиста», де після всіх своїх вчинків психопат Тревіс стає справжнім героєм Америки. За злісною іронією долі «Таксист» і сам згодом спричинив замах на очільника Білого дому: переглянувши фільм 15 разів, 20-річний Джон Хінклі так закохався в юну Джоді Фостер, що через п’ять років вистрілив у Рональда Рейгана, щоб привернути увагу актриси.
«Таксист» — якщо не найкраща, то одна з найкращих ролей у кіно Роберта Де Ніро. Хрестоматійний приклад актора-хамелеона, найвище досягнення студії Лі Страсберга, заради своїх героїв він не раз ще буде перевтілюватися, гладшати, худнути, ставати меншим на зріст, вивчати незнайомі професії, віртуозно грати кататоніків, священників, злочинців, Франкенштейна, Аль Капоне і навіть самого Диявола. Але такого «нового» Холдена Колфілда, сповненого образи, гніву, ненависті до себе і нездатності встановлювати контакт із навколишнім світом, він більше ніколи не зіграє. Тут Де Ніро здійснює запаморочливий перехід від норми до божевілля і назад з такою інтенсивністю, що ті міняються місцями. Сцена, в якій актор, стоячи перед дзеркалом з пістолетом у руці, звертається до свого відображення зі словами: «Це ти мені говориш?», — найбільш цитована у сучасному кіно і мемах.
«У моєму сценарії було прописано, що він бере пістолет, грається з ним, направляє його на дзеркало, робить вигляд, що стріляє, і розмовляє сам з собою, — згадує Пол Шредер. — „Що він собі каже? — запитав мене Боббі. — Яку репліку він би вимовив?“ Я відповів: „Спробуй уявити, що тобі вісім і ти граєш у ковбоя, стріляєш у дзеркало і кажеш: „Гей, спіймав! Я швидший за тебе!“ Де Ніро миттєво вловив і вдався до імпровізації». Років десять тому, на показі «Таксиста» на кінофестивалі «Трібека» в Нью-Йорку, актор розповідав фанатам, що не минає й дня, щоби хтось, зустрівши його на вулиці, не запитав: «Це ти мені говориш?» Де Ніро, звичайно, кокетує, зображуючи «втому зірки». Той, заради кого він свого часу отримав водійські права, ліцензію на перевезення, а потім кілька місяців возив жовтий кеб по Нью-Йорку (і сьогодні є люди, які стверджують, що їздили з Де Ніро), залишився жити в ньому назавжди. Невипадково ж через роки він, якщо вірити Шредеру, серйозно обговорював можливість зняти продовження «Таксиста».
«Я сказал йому тоді: „Бобе, по-перше, він мертвий, але якби й ні, сьогодні він би більше не їздив на таксі. Розумієш? Він, імовірно, закрився у своїй келії в Монтані і майструє саморобні бомби. І звуть його більше не Тревіс Бікл, а Тед Качинський“» . Окрім Тревіса у фільмі є ще один герой — це Нью-Йорк. Його оператор Майкл Чепмен знімає з особливим трепетом. Жовте таксі Тревіса їздить чорнильним містом. Нью-Йорк, охоплений на момент зйомок страйком сміттярів (Тодд Філліпс покаже це у своєму «Джокері»), постає на екрані то в’язницею, то пеклом, то вуайєристським раєм, то центром світу.
Нью-Йорк у «Таксисті» — це антипод Нью-Йорка, скажімо, вудіалленівського «Мангеттена», що знімався приблизно в той же час: замість романтики — сум’яття. Неприродне червоне освітлення злих вулиць, задуха порнокінотеатрів і найманих клопівників переходять у свинцево-сіре, майже монохромне світло, що заливає підворіття. П’яна, агресивна юрба на тротуарах, алкогольно-адреналінові підлітки, які кидають у проїжджаючі машини пакети з протухлою їжею. Тут усім керує рок, все визначено наперед. Будь-яка спроба щось змінити неминуче закінчиться трагічним фіналом. Нью-Йорк, який показує нам Скорсезе, — це місто, на вулицях якого важко не вдатися до гріха і ще важче від нього очиститися. Місто, на яке ми дивимося очима Тревіса Бікла. І цей суб’єктивний погляд, обтяжений перехнябленою людською свідомістю, підкреслений геніальною музикою композитора Бернарда Геррмана.
Автор саундтреку до легендарного «Громадянина Кейна» (який вважають «євангелієм кінематографа») і восьми фільмів Альфреда Гічкока, Геррман спочатку відмовив Скорсезе, сказавши, що не пише музику до фільмів про таксистів, але прочитав сценарій і передумав, закохавшись у сцену, в якій головний герой заливає шматочки білого хліба віскі. М’яка джазова мелодія, що змінюється тривожними духовими спалахами, передає межовий стан Тревіса Бікла — лід і полум’я. Геррман встиг написати музику до «Таксиста» і помер в останній день перезапису, у Святвечір 1975 року.
Для Мартіна Скорсезе «Таксист» — ключове висловлювання. У ньому він доходить до граничних ступенів нервозності, але навіть на межі відчаю не перестає спокушати. Сім років по тому він фактично перезніме його в жанрі чорної комедії. І знову з Робертом Де Ніро. Авторемейк «Король комедії» (1982) буде все тією ж історією доведеної до краю маленької людини. Цього разу не ветерана, а коміка-самоука на прізвище Папкін, який, мріючи виступити в телешоу знаменитого Джеррі Ленгфорда, бере свого кумира в заручники.
«Таксист» і через 50 років викликає сум’яття, адже нікому не зрозуміло, що в ньому відбувається. Відповідей на свої кляті запитання Скорсезе не знає. Але кому потрібні відповіді, коли є такі запитання! Фільм вийшов у прокат у лютому 1976 року. Щоб отримати рейтинг R, не видаляючи ризиковані сцени насильства, Скорсезе, за рекомендацією свого друга Стівена Спілберга, приглушив колір фінальної бійні, перевівши яскраво-червону кров у «таблоїдну» коричневу. І понеслося. Натовпи молодих людей штурмували кінотеатри. Каннська ж прем’єра в травні 1976-го супроводжувалася свистом та улюлюканням. Публіка буквально обурювалася від ступеня насильства, яким наповнив свій фільм Мартін Скорсезе.
Джоді Фостер, з якою я познайомився в 2012 році, підписуючи мені фото з тієї історичної прем’єри, згадувала, що, за винятком прес-конференції, Скорсезе і Де Ніро просто відсиджувалися у своїх номерах, уникаючи журналістів. «Тож віддувалася за них я», — розповіла мені тоді Фостер, яка володіла французькою мовою, а тому давала інтерв’ю ЗМІ. Але тривога дуже скоро закінчилася грандіозним тріумфом: «Таксист», всупереч очікуванням, отримав з рук голови журі, драматурга Теннессі Вільямса, «Золоту пальмову гілку». Отримав і зробив крок у вічність.
П’ятдесят років по тому він продовжує зачаровувати все нові й нові покоління. Як колись п’ятнадцятирічного Квентіна Тарантіно, змінивши його життя. «Я вперше побачив „Таксиста“ в 1977-му, у „Карсон Твін“, де всі глядачі (крім мене) були чорношкірими. Жоден фільм в історії кіно не відображає з такою точністю хаотичне життя вулиць Нью-Йорка 1970-х років. Жоден голлівудський фільм до того часу не показував так точно жорстокість, відчай і комічний абсурд цього життя. Від фільму виходила хвиля правдоподібності, й вона підхопила нас, які впізнавали цю реальність», — згадує автор «Кримінального чтива».
Така культурологічна значущисть багато в чому пояснює, чому протягом пів століття «Таксист» не сходить зі сцени і, безсумнівно, протримається ще стільки ж. Кожне нове покоління відкриває для себе цей шедевр, як кожне нове покоління стикається з почуттям самотності. Нехай це й самотність у Мережі. А отже, «Таксист» вічний.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
