ВІД БРАТІВ ЛЮМ’ЄР ДО ДЖАРМУША І СКОРСЕЗЕ: найкращі короткометражні фільми відомих режисерів
«Дзеркало нашої природи» — мультимедійна інсталяція на 70-му Каннському кінофестивалі / yellowtrace.com.au
Короткометражні фільми — це початок початків. Від свого народження кінематограф був короткометражним. Знамениті люм’єрівські «Прибуття поїзда» та «Вихід робітників з фабрики…» тривають 50 секунд і хвилину відповідно.
Фільми саме такої тривалості дозволяла тоді знімати винайдена французькими піонерами кіно камера Cinématographe, що дала згодом ім’я новому мистецтву. А крім того, сам глядач на зламі століть не був готовий сприймати фотографію, що рухається, довше, ніж кілька хвилин.
Однак поступово хронометраж фільмів почав збільшуватися, аж поки 1915 року не сягнув революційних на ті часи трьох годин («Народження нації»). Але мала форма нікуди не зникла. Вона актуальна, як і раніше. Короткометражним сьогодні може вважатися будь-який фільм, чий хронометраж не перевищує 40 хвилин.
МАЛЕНЬКІ ФІЛЬМИ ВЕЛИКИХ МАЙСТРІВ
Короткі метри сьогодні знімають кінематографісти-початківці, на малій формі відточуючи елементарні навички професії. Ними не гребують великі майстри. Час від часу під різними приводами — від рекламних проєктів до художніх альманахів — вони роблять свої маленькі фільми.
Мартін Скорсезе, попри свій статус патріарха американського кіно, майстра великого стилю, досить часто звертається до малої форми. У 2015 році він явив світові свої «Проби» (The Audition) — шістнадцятихвилинну історію про те, як Роберт Де Ніро і Леонардо Ді Капріо в ролі самих себе зустрічаються на дорогому курорті в Манілі для проб у новому фільмі Скорсезе. Вони люто сперечаються, кокошаться, але проби не проходять. Замість двох своїх alter ego — колишнього й нинішнього — Скорсезе, який грає тут камео, несподівано віддає перевагу Бреду Пітту.
«Проби» хоч і задумані як частина рекламної кампанії мережі казино і готелів «Студіо-сіті» в китайському Макао, ідеально вбудовані у всесвіт автора «Таксиста», «Скаженого бика» і «Казино», відображений тут, ніби в краплі води.
Два режисерських аватари — Де Ніро й Ді Капріо — немов розминаються перед зйомками трьох з половиною годинних «Вбивць квіткової повні» (2023). Скорсезе, який останні десятиліття тяжіє до величезних хронометражів, почувається в короткому метрі ніби риба у воді.
Немов перед нами не визнаний метр, а студент Скорсезе, який на останньому курсі зняв свою першу короткометражку «Що така чудова дівчина, як ти, робить у такому місці?» (1963). А потім, 1966-го, отримавши вже вчений ступінь з історії кіно, ще дві — іронічний портрет гангстера «Справа не тільки в тобі, Мюррей» і повний насильства й абсурду етюд «Гоління по-крупному» (1967).
Взагалі, Скорсезе за яку абищицю не візьметься, у нього обов’язково вийде короткий метр — хоч із пропозиції зняти кліп для Майкла Джексона, хоч із прохання освідчитися в коханні своєму рідному Нью-Йорку. Ось подивіться його Bad (1987) — не чотирихвилинний кліп, а сімнадцятихвилинний, знятий частково в ч/б, цілий фільм за реальною історією студента Дерріла (Майкл Джексон), який приїздить додому на різдвяні канікули, а старі приятелі докоряють йому за те, що він уже не такий поганий, як раніше. Це абсолютний шедевр мінімалізму. Варіація на тему «Своїх хлопців», яким ще тільки належало з’явитися на світ.
А зняті два роки потому «Нью-Йоркські історії» (1989)? У цьому альманасі короткометражка Скорсезе (дві інші зняли Френсіс Форд Коппола і Вуді Аллен) — зворушлива новела про успішного художника, який всіляко зневажає свою молоду помічницю-коханку, а вона все зносить, бо він — людина творча. Скорсезе над художником, ясна річ, іронізує, але, по суті, ставиться до нього з розумінням. Цей художник — деякою мірою він сам.
КОРОТКОМЕТРАЖНІ ШЕДЕВРИ ДЖИМА ДЖАРМУША
Інший такий патріарх американського кіно, захоплений коротким метром, — Джим Джармуш, гуру американського незалежного кіно. З п’яти короткометражних новел про таксистів у Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Парижі, Гельсінкі та Римі витканий його фільм «Ніч на землі» (1991). З одинадцяти — альманах «Кава і сигарети» (2003).
Їх Джармуш, граючись та з насолодою, знімав протягом аж сімнадцяти років. Починалося все з імпровізації, жартівливого діалогу двох коміків — італійця Роберто Беніньї (близького друга Джармуша, автора оскароносної драми «Життя прекрасне») та американця Стівена Райта, — записаного 1986 року для шоу Saturday Night Live. За кавою й цигарками, звісно.
Незабаром Джармуш зняв ще одну, потім ще і ще…
До 2003-го набралося на півторагодинний фільм, у якому вірний собі Джармуш постійно виходить за межі звичного і дозволеного своїм прагненням до мінімалізму, безсюжетності, монохромного зображення.
Оспівуючи всіляку побутову нісенітницю, Джармуш саджає один навпроти одного дуже різних (часом до протилежності) людей і чекає хімічної реакції. «Кава і сигарети» населені великою кількістю знаменитостей усяких калібрів. У новелі «Близнюки» — Стів Бушемі; у «Кузинах» — Кейт Бланшетт, яка грає одразу дві ролі (двоюрідних сестер); у «Деліріумі», де порушуються питання про те, що кава провокує розлад психіки, — Білл Мюррей.
Одна з найяскравіших короткометражок, знята 1993 року, яка отримала мале каннське золото, — «Десь у Каліфорнії», про те, як Іггі Поп міряється марнославством із похмурим Томом Вейтсом. Предтечею цього фільму став реальний випадок.
Режисер разом з Іггі Попом застав Вейтса наприкінці робочого дня — втомленого й роздратованого. Вигріб від нього та постарався відтворити все на знімальному майданчику. Джармуш тут вправно поєднує документальне (на екрані реальні Іггі Поп і Том Вейтс) і фантастичне (незрозуміло, як ці двоє зіштовхуються в одній забігайлівці десь у Каліфорнії та чому Вейтс раптово виявляється лікарем-акушером?).
Одна з найкращих короткометражок режисера — віртуозно поставлена новела «Інтер’єр. Трейлер. Ніч», знята для альманаху «На десять хвилин старше: Труба». Історія про якусь безіменну акторку (Хлоя Севіньї), що коротає десятихвилинну перерву у своєму акторському трейлері, буквально п’янить поєднанням гранично документальної інтонації, природної поведінки всіх героїв (гримерів, звукоінженерів, асистентів) і монохромного зображення.
Хлоя Севіньї грає тут джармушевського «чужинця в чужому краю». Навіть у чужій епосі: актриса носить костюм за модою 1930-х років і має вигляд прибульця з минулого в інтер’єрі сучасного, прагматично облаштованого вагончика. Вмикаючи CD-програвач, з якого лунає Бах у виконанні Гленна Гульда, героїня нудиться і багато курить. Адже «сигарети, — сказав одного разу Джармуш, — нагадування про тлінність буття».
У перегляді коротких метрів є щось вуайєристське, немов підглядаєш за авторами в невідповідний момент через замкову щілину. Наприклад, за невдачею Девіда Лінча, яка вилилася в коротеньку анімацію «Алфавіт» (1968), його курсову роботу. Лінча підвела камера (збився фокус).
У підсумку майбутній найавангардніший із режисерів мейнстриму і наймейнстримовіший із режисерів авангарду змонтував із бракованого матеріалу чотирихвилинний сон, липкий кошмар небоги своєї тепер уже колишньої дружини Пеггі. Думаєте, Лінч сформувався лише в «Синьому оксамиті» (1986)?
Ні, вже тут присутні інфернальна атмосфера і режисерський чорний гумор. У ньому вже віддзеркалюється той кінематограф, який є еквівалентом стрибка вниз головою в позамежне, у власну підсвідомість, де сон не відрізнити від реальності і звідки не вибратися живим.
Фобіям і страхам присвячений «Ноктюрн» (1981) — курсова великого Ларса фон Трієра, який успадкував важкий нордичний темперамент Дрейєра і Бергмана, знята ним, коли він був студентом Данської національної кіношколи.
А Софія Коппола, перш ніж дебютувати з «Незайманими-самогубцями» (2000), розім’яла тему підліткового бунту в чорно-білій короткометражці «Лизнути зірку» (1998).
ЩО ЧЕКАЄ НА КОРОТКИЙ МЕТР?
У минулу епоху короткометражки знімалися переважно під альманахи. Найвідоміші — «У кожного своє кіно» (2007), «Париж, я люблю тебе» (2006), «Кімната 666» (1982).
Перший був буквально замовлений до ювілею Каннського кінофестивалю, спродюсований його директором Жилем Жакобом і складався з трьох десятків коротких творів великих режисерів, у діапазоні від Ларса фон Трієра, Романа Поланскі, Такеші Кітано до Девіда Лінча, Алехандро Гонсалеса Іньярріту і Девіда Кроненберга.
На тому ж ювілейному фестивалі їх і показували ідеальним чином — перед фільмами, в порядку кіножурналу.
У «Парижі, я люблю тебе» інші «великі» (Альфонсо Куарон, брати Коени, Гас Ван Сент, Вес Крейвен) фонтанують ідеями на тему феномена французької столиці, та так, що після перегляду відпадає будь-яка потреба їхати до Парижа.
«Кімната 666» побічно теж пов’язана з Каннським кінофестивалем, оскільки її було знято в дні його проведення. Стурбований чутками про раптову смерть кіно, німецький класик Вім Вендерс, запросивши до свого номера різних своїх колег по цеху, просить їх під камеру відповісти на одне запитання: «Чи є у кіно майбутнє?»
Увімкнений телевізор символізує головну загрозу вмираючому мистецтву. Протягом 45 хвилин режисери говорять щось високе і часом незрозуміле. Але цікавіше не стільки їх слухати, скільки спостерігати.
У Годара на телеекрані — тенісний матч. У Фассбіндера — мультик. Вернер Герцог відмовляється відповідати в черевиках, а слідом стягує і шкарпетки. Центральна думка — кіно рухають ексцентричні до божевілля художники.
Сьогодні епоха альманахів, здається, минула. У всякому разі, за останні десять років не вийшло жодного по-справжньому помітного. Короткометражки знімають головним чином у Мережу. Наприклад, для онлайн-кінотеатрів. Коштує набагато дешевше, ніж цілий фільм чи серіал.
Кількість контенту, який щодня споживається в’юверами на всіляких гаджетах, зростає в геометричній прогресії.
Такий гігант, як Netflix, під художнім керівництвом Девіда Фінчера і Тіма Міллера, кілька років тому створив короткометражний анімаційний серіал (тривалість серії від 6 до 18 хвилин) майбутнього «Кохання, смерть і роботи», який зібрав мільйони переглядів. І це, очевидно, лише початок. Далі такого короткометражного контенту більшатиме.
128 років минуло з моменту прибуття люм’єрівського поїзда на вокзал Ла-Сьота, а короткий метр, як і раніше, живіший за всіх живих. Він будить у глядачеві якесь первородне почуття від того, що потяг з екрану рухається начебто прямо на тебе.
11 КОРОТКОМЕТРАЖНИХ ФІЛЬМІВ, ЯКІ ВАРТО ПОДИВИТИСЯ
1. «Літня сукня» (Une robe d’été, 1996), реж. Франсуа Озон.
2. «Жахлива матуся» (Oedipus Wrecks, 1989), реж. Вуді Аллен, із проєкту «Нью-Йоркські історії».
3. «Зал очікування» (De Wachtkamer, 1996), реж. Йос Стеллінг.
4. «США» (USA, 2002), реж. Шон Пенн, з проєкту «11 вересня».
5. «Пісня про стірол» (Le Chant du styrene, 1958), реж. Ален Рене.
6. «Професії» (Occupations, 2007), реж. Ларс фон Трієр, з проєкту «У кожного своє кіно».
7. «Вони встигли на пором» ( De nåede færgen, 1948), реж. Карл Теодор Дреєр.
8. «12 миль до Трони» (Twelve miles to Trona, 2002), реж. Вім Вендерс, з проєкту «На десять хвилин старше: Труба».
9. «Побачення» (C’était un rendez-vous, 1976), реж. Клод Лелуш.
10. «Старший на 10 хвилин» (1978), реж. Герц Франк.
11. «Емілія Мюллер» (Emilie Muller, 1993), реж. Івон Марсіано.
