Згенеровано за допомогою ШІ / bing.com
УВАГА — ПИТАННЯ!
З 2013 року різко впав рівень самогубств серед літніх шведів. Це пов’язують із закінченням терміну дії певного патенту. На що ж?
УВАГА — ПРАВИЛЬНА ВІДПОВІДЬ!
У 2013 році минув термін дії патенту на силдафеніл, тобто віагру, і відразу у продажу з’явилася маса дженериків, вартість яких учетверо дешевша, ніж патентованого препарату. Патент — не порожня формальність, а велика сила.
ПОТРІБНО ЇСТИ ГАРЯЧЕ
Одна із суттєвих відмінностей людини від тварини полягає в тому, що людина їсть приготовлену, а не сиру їжу. Це не абсолютний бар’єр — коли в мавпячому розпліднику в Конго його мешканкам запропонували варену та сиру картоплю, ті одноголосно віддали перевагу вареній, а коли їм показали, де і як її зварити, — самі стали це робити.
Перші свідчення того, що люди піддавали їжу термічній обробці, налічують майже 2 000 000 років. Ще в знаменитій ущелині Олдувай американські та іспанські археологи знайшли докази того, що давні люди підігрівали свою їжу і до виникнення вогню. Як саме? А в гарячих джерелах — вода в них сягала 80 градусів, цілком вистачало…
З переходом від полювання та збирання до землеробства термічна обробка їжі стала нагальною необхідністю — деякі овочі можна жувати сирими, але розмелювати зубами зерна для цих зубів небезпечно. Допоміг і вчасний винахід кераміки — щоб із задоволенням з’їсти горщик каші, потрібна не тільки каша, а й горщик.
Люди швидко засвоїли, що багато різновидів їжі гарячими набагато смачніші, ніж холодними. Якщо подавати їжу прямо з вогню, доки вона не встигла охолонути, вона буде гарячою, якщо надто гарячою — можна трохи почекати… А якщо приготовлено заздалегідь, проте охололо, і їсти не хочеться? Можна, звісно, розігріти, але це може погіршити смак. Чи є якісь ідеї?
ЗАРАДИ БОГА
Особливо гостро постало це питання для юдеїв — релігія вимагала від них у священний день суботи відмовитися від багатьох дій, у тому числі від запалення вогню. Отже, всю їжу для суботньої трапези потрібно було приготувати ще в п’ятницю. Але ж охолоне! То що робити — їсти холодне чи придумати щось ще? Пробавлятися сухом’яткою мало кому сподобається…
Якщо не можна, але дуже хочеться, то порушувати заповіти віри все одно не можна. А ось правильно витлумачити ці заповіти — інша справа. Якщо укутати готову їжу в ковдру, вона довго залишиться теплою. У суботу це робити не можна, але можна укутати ще в п’ятницю. Швидко вирішили, що якщо їжа закутана в п’ятницю, то розгорнути і взяти трохи, а потім знову загорнути — теж можна… Потім придумали й дещо зручніше за ковдру.
У «Юдейській війні» Фейхтвангера згадується важливий елемент суботньої трапези — ящики-утеплювачі, ретельно загорнуті соломою. Добра теплоізоляція дозволяла досягти того, що температура їжі падала повільно і залишалася достатньою навіть на святковому столі, причому без порушень.
А в містечках Східної Європи, де в хатах була традиційна російська чи литовська піч, навіть вигадали спеціальну страву — чолнт. У великому горщику змішували м’ясо, овочі, крупи та квасолю, ставили в піч у п’ятницю ввечері і всю суботу насолоджувалися гарячим. Там, де не було таких печей, ставили чолнт у піч місцевої пекарні — брати з печі можна було.
ЦЕ ФІЗИКА
Ящики-утеплювачі — розумне, дієве та економне рішення кулінарного завдання, поставленого релігією перед її адептами. Проте все ж кулінарія — більше мистецтво, ніж наука (хоча б тому, що приносить більше задоволення). А з наукового боку це суто фізичне завдання — зменшити швидкість вирівнювання температур середовищ, що стикаються.
Воно ж вирішується і для цілей діаметрально протилежних — я нещодавно писав про холодильники: як зменшували швидкість танення льоду в льодовику? Між іншим, робили це подібними способами — вкривали льодовики землею, тирсою, чим доведеться, інколи тією ж соломою. Сенс один — зберегти температуру, вкривши щось, що погано передає тепло.
Але колишні методи перестали справлятися, коли фізики дійшли до проблем перетворення газу на рідини (і навіть тверді тіла) — тут температура повинна утримуватися на дуже низькому рівні. Температура кипіння рідкого азоту — всього 196°С, рідкого кисню — трохи вище: 183°С. Скільки піде соломи, щоби добре укутати посудину з рідким киснем?
Вирішення цієї проблеми в результаті знайшли, і, як часто буває з науковими проблемами, утворилася зручна можливість використовувати це рішення у побуті. Воно не було шедевром геніального одинака, таке взагалі буває рідко — до успіху привели спільні зусилля різних людей із різних країн. А ось ділити плоди цього успіху довелося у суді…
ДЬЮАР
Зараз, коли в науці панує вузька спеціалізація, широтою наукових інтересів Джеймса Дьюара, мабуть, були б здивовані. А тоді було заведено займатися і фізикою, і хімією, вивчати і високотемпературні процеси, і властивості речовин за наднизьких температур, причому практично всюди він досяг результатів, які є значними і тепер.
Саме він, наприклад, разом із Фредеріком Аугустом Абелем винайшов кордит — основний вид пороху, який використовувався Британією у Першу світову війну. Він вивчав і властивості сітківки людського ока, і температуру Сонця, але найбільше значення мають його дослідження газів за низьких температур, що вже перейшли з газу в рідкий і навіть твердий стан.
Аби вивчати рідкий кисень та азот, треба було мати можливість зберігати їх у рідкому стані та не дати випаруватися. Метал, як відомо, чудово проводить тепло, органічні речовини (на зразок тієї ж соломи або тирси) роблять це гірше, а що буде передавати тепло зовсім погано? «А нічого», — вирішив Дьюар, і це була правильна відповідь!
У вигаданій ним посудині теплопередачі заважало саме це «нічого» — вакуум. Рідкі гази містилися в посудинах із подвійними стінками, і з простору між ними було викачано повітря. Щоб тепло не передавалося випромінюванням, Дьюар зробив стінки цих посудин дзеркальними. Рідкі гази в посудинах Дьюара не випаровувалися дуже довго — десятки діб.
Ще 1881 року Адольф Фердінанд Вайнхольд запропонував для зберігання рідких газів щось подібне — скляну скриньку з подвійними стінками, з порожнечі між якими відкачували повітря. Щоправда, перші посудини Дьюара були виготовлені ще 1874 року, але пріоритетної суперечки не було — обидва вони вважали це чистою наукою без практичного виходу.
СКЛОРОБ
Як часто буває, по-справжньому широке практичне застосування нова ідея знайшла, коли її запозичив від вчених чоловіків простий майстровий. Втім, будемо чесними — не зовсім простий. Простий не став би співавтором знаменитого Рентгена у створенні газорозрядних трубок, що випромінюють його знамениті Х-промені. А Райнхольд Бургер, який їх виготовив, — став.
Так, він явно не був простим склодувом — він мав чималі здібності в бізнесі і заснував у 1894 році компанію з виробництва скляних інструментів — ті самі газорозрядні трубки, термометри, лабораторні посудини, вакуумні насоси та багато фізичних приладів. Зацікавили його і термоізолюючі посудини Вайнхольда та Дьюара.
Як справжній практик (і справжній німець), Бургер додав до посудини Дьюара багато практичних удосконалень — надійну пробку, металевий корпус, азбестові пластини, що надійно утримують внутрішні скляні колби, та зовнішню кришку у вигляді чашки для пиття. Навряд чи Бургер призначав її для рідкого повітря — він, безперечно, думав інше…
Сам він пізніше розповідав: «Я взяв кілька зроблених мною невеликих сферичних посудин і наповнив їх гарячою кавою, чаєм, молоком тощо. Через 24 години напої були готові до вживання, начебто їх щойно приготували…» Він вирішив, що така річ матиме чималий попит, і з 1903 року почав її активно патентувати.
Реклама нового товару сповіщала: «Незамінний для туристів, мандрівників, автомобілістів, велосипедистів, водників, військових, дирижаблів, лісничих, мисливців, бюро, фабричних службовців, усіх робітників, для догляду за дітьми…» — грошей на неї не шкодували: з чистого доходу фірми в 1908 році, що становив 200 000 марок, приблизно 140 000 пішли на рекламу.
Одним із найуспішніших рекламних трюків був конкурс із чималим призом на назву цього нового товару. Переможцем визнали жителя Мюнхена, який, поза всяким сумнівом, здобув класичну освіту та згадав давньогрецьке слово θερµός — «теплий». Слово «термос» стало не лише найменуванням нового гаджета, а й назвою компанії, яка його виробляла.
ПАТЕНТНА ТЯЖБА
Безперечний комерційний успіх корисної новинки не залишився секретом і для Джеймса Дьюара. Йому явно стало трохи шкода — як же це так, основна ідея, що дозволила створити цей прилад, належить мені, а я до нього, виходить, жодного стосунку не маю? І до чималих доходів виробників цінного устрою, отже, не маю також? Прикро ж!
Дьюар не дослухався до попередження творців фільму «Гараж» про те, що законним шляхом йти легко, але дійти важко, — він звернувся до суду, вимагаючи компенсації. Суд упередженості щодо нього не виявив, проте поставив низку простих питань: «де документи, які підтверджують його права на винахід?», «чому він його не запатентував?», «як так можна?».
Сам же Бургер активно патентував свій пристрій із справді корисними змінами, які він вніс до посудини Дьюара, — після німецького патенту він лише до 1906 року запатентував свій винахід у Великій Британії, Швейцарії, Франції, Канаді та США. Що проти цих солідних документів непрямі згадки посудини Дьюара у його статтях?
В результаті суд повністю відмовив Дьюару у його позові. Його заслуги визнали, але не визнали їх приводом відмовити Бургеру в патенті, оскільки використану Бургером ідею загальновідомої точно не назвеш. Схоже, що Дьюар не дуже засмутився і продовжував плідно працювати у сфері науки, так само, як і Бургер — у сфері бізнесу. Гарний кінець!
А термоси в результаті перемогли та підкорили весь світ. Є термоси для напоїв, термоси з пневмонасосом — натиснеш на кнопку, і з краника потече рідина, широкогорлі харчові термоси для перших та других страв, термоси з судками, розрахованими на кілька різних страв… Прекрасна реалізація наукової ідеї — ось тільки з патентом треба було акуратніше…
НАВКОЛО ТЕРМОСА
Гарячий чай особливо припав до душі першим льотчикам — у кабінах їхніх літаків була холодрига… А Бургер не відразу зрозумів, наскільки корисний їхній інтерес, і сказав: «У жодному разі! Річ тендітна, льотчики зіпсують мені рекламу!» А виявилося якраз навпаки…
У середині ХХ століття термоси стали популярними в Китаї — до речі, у свій час китайці постачали термоси у весь СРСР. Доходило до того, що в арії з однієї китайської опери були слова: «Закоханий комуніст — диво! Зовні крига, всередині вогонь. Схожий на міцний термос він».
Коли під час чкалівського перельоту через Північний полюс замерзла вода, що подається трубкою для охолодження мотора, льотчиків врятували їхні термоси з гарячим чаєм — вони вилили їх на цю трубку, і вона відтанула. Тож льотчикам термос, безсумнівно, був корисний.
У романі «Земля Саннікова» говориться, що чукчі-каюра пили чай із термоса ніби священний напій, і ніяк не могли повірити, що справа тут не в чаклунстві.
Японці, згідно з етнографією, — родичі чукчів, і це помітно. У японській мові є таке слово — «махОбін» (наголос — на О). «МахО» означає «чарівний, магічний», «бін» — «пляшка». То що ж японці називають «чарівною пляшкою»? Термос, звісно.