ПРОҐАВЛЕНИЙ ГЕНІЙ ІЗ ФРАНЦІЇ: граф де Лотреамон і його «Пісні Мальдорора»
Арт-оформлення: Olena Burdeina (FA_Photo) via Midjourney
Складно почати розповідь про Лотреамона, бо його творчість так відрізняється від усього створеного іншими авторами, про яких я писав раніше, що потрібні особливі слова, аби представити його вам.
І зовсім не випадково поет Франсіс Понж одного разу вигукнув: «Розкрийте Лотреамона! — і вся література вивернеться навиворіт, немов парасолька! Закрийте Лотреамона! — і все негайно повернеться на свої місця».
Явище Лотреамона — унікальне настільки, що той, хто хоч одного разу прочитав кілька абзаців з його творів, уже ніколи не забуде цього запаморочливого падіння в апокаліптичну безодню, вибратися з якої, зберігши себе цілим, абсолютно неможливо.
Тексти Лотреамона — це залізні інструменти, що кришать свідомість, це скальпель, що розрізає душу, кинджал, увіткнутий просто в серце. Слова, якими жонглює цей геніальний юнак, підвладні йому як нікому в усій французькій словесності.
Ізидор Дюкасс, що прожив лише 24 роки, єдиний із геніїв, образ якого невідомий, бо не збереглося жодного його зображення, а фотографія, котру використовують тепер, сумнівної достовірності; цей молодий чоловік, рештки якого спочивають під однією з паризьких бруківок Монмартра, був настільки впевнений в успіху свого зухвалого діяння, що назвав себе графом де Лотреамоном і під цим ім’ям за свої гроші встиг видати все написане ним, позбавивши нас надії не бути прочитаним.
Я заміняю меланхолію відвагою, сумнів — упевненістю,
відчай — надією, озлобленість — добротою,
стогони — почуттям обов’язку, скептицизм — вірою,
софізми — холодним спокоєм, і гординю — скромністю
Лотреамон
ІЗИДОР ДЮКАСС
Навіть місце народження нашого героя казково звучить — Монтевідео. Саме тут, у столиці Уругваю, 4 квітня 1846 року в сім’ї Франсуа Дюкасса і Селестини-Жакетти Давезак народився хлопчик, якого назвали Ізидор.
На старті життя він втратив матір, яка раптово померла за дивних обставин через півтора року після його народження. Батько, працівник французького консульства в Монтевідео, часу, щоб няньчитися з малятком, не мав, і до 13 років Ізидор виховувався в сім’ї хрещеної матері.
Якщо вірити тому, що мені говорили, я — син чоловіка й жінки. Дивно… Мені здавалося, я не такого низького походження. А втім, яка різниця? Якби на те була моя воля, я б уже вважав за краще бути сином ненажерливої, мов смерч, акули і кровожерливого тигра — тоді в мені було б менше злоби…
Лотреамон «Пісні Мальдорора»
Бажаючи дати синові хоч якусь освіту, батько оплачує навчання у Франції, і в жовтні 1859 року «Ізидора-Люсьєна Дюкасса з Монтевідео» приймають до імператорського ліцею м. Тарба, де він навчатиметься до серпня 1862 року.
Відомостей про учня в ліцеї збереглося мало, залишилися тільки звістки, що він досить погано спочатку володів французькою мовою, відставав від однолітків та особливими успіхами не вирізнявся, але був старанним і працьовитим у навчанні, багато читав і зміг за три роки надолужити згаяне.
З 1863 по 1865 рік Дюкасс уже продовжує навчання зі своїми ровесниками в класах філософії та риторики в ліцеї міста По, що розташоване біля підніжжя Піренеїв. Єдині спогади про той час залишив його однокласник Поль Леспес.
Досі він стоїть у мене перед очима — високий, худорлявий, трохи сутулий юнак з волоссям, яке спадає на чоло; я бачу його бліде обличчя, чую його надтріснутий голос…
У його зовнішності не було нічого привабливого. В ліцеї він мав славу мрійливого і трохи навіженого, але, загалом, непоганого хлопця. Якось Дюкасс прочитав мені свої вірші, і їхній ритм — хоч я в поезії і не багато тямлю — здався мені дивним, а думки — сумбурними
Поль Леспес «Спогади про Ізидора Дюкасса»
1865 року Дюкасс закінчує навчання, але провалює випускні іспити і залишається без атестата про середню освіту. Він переїжджає до родичів у Тарбі та майже два роки абсолютно байдикує: читає запоєм книжки та пробує писати.
Навесні 1867 року рішення стати письменником остаточно оволодіває хлопцем, він сідає на корабель і пливе до Уругваю. У Монтевідео йому вдається переконати свого батька про виділення щомісячного утримання, необхідного для його занять літературою.
Батько, хоч і без особливого захвату, проте дає вказівку своєму банкіру в Парижі видавати Ізидору щомісячну допомогу. Хай там як, але звільнений від турботи про прожиток, восени 1867 року юнак повертається до Європи й оселяється в Парижі, щоб усерйоз почати писати. І йому це вдається.
Ось як описує цей час у житті Дюкасса в передмові до «Пісень Мальдорора» (1890) видавець Леон Женонсо:
«У 1867 році він винаймав кімнату в готелі, розташованому за адресою: вулиця Нотр-Дам де-Віктуар, будинок № 23. Він писав уночі, сидячи за роялем, начитував уголос, виковував фрази, підкріплюючи свої прозопопеї ударами по клавішах. Подібний спосіб письменництва приводив у відчай мешканців готелю.
Несподівано розбуджені серед ночі, вони й не підозрювали, що в цю мить дивовижний музикант від словесності, рідкісного обдарування симфоніст від пера шукав, б’ючи по клавішах, ритми своєї літературної оркестровки.
Подібні начерки людської долі не можуть відтворити повний і однозначний портрет, але вони хоч трохи прочиняють завісу таємниці, таємниці Лотреамона, приреченого на ледь не цілковиту безвісність».
ГРАФ ДЕ ЛОТРЕАМОН
Саме в Парижі за вищевказаною адресою в період з 1867 по 1869 рік було створено книгу «Пісні Мальдорора». У серпні 1868-го видавець Баліту друкує без імені автора на обкладинці «Пісню першу», а того ж року восени Дюкасс надсилає цей текст на літературний конкурс у Бордо.
У січні 1869 року Еваріст Карранс, голова журі, друкує цей твір разом з іншими творами у збірці «Аромати душі» і знову анонімно — зі значком *** замість імені автора. Ізидор Дюкасс начебто мріє уникнути авторства і залишитися невідомим, але невдовзі йому спадає на думку обрати собі літературний псевдонім.
Так народжується ім’я, запозичене з твору Ежена Сю, — граф де Лотреамон, що позначить авторство книжок Ізидора Дюкасса, і під ім’ям Лотреамона йому належить увійти в історію світової літератури.
Але в 1869 році до цього ще далеко. Книжка «Пісні Мальдорора» написана, і молодий автор знаходить бельгійського видавця Альбера Лакруа, який відомий своєю сміливістю при виборі текстів для публікації. Лотреамон вступає з ним у переговори. 400 франків завдатку, і книжка йде до друку.
Та коли видавець знайомиться з уже випущеною книжкою, він жахається: текст набагато сміливіший за створений маркізом де Садом, і, побоюючись проблем із цензурою, Лакруа залишає весь надрукований наклад на складі в Бельгії, не допускаючи книжку до продажу. Як писав в одному з листів Лотреамон (а саме так ми тепер називатимемо нашого героя), видавець «не хотів, аби книга побачила світ, оскільки боявся кримінального переслідування».
Ситуація з видавцем незабаром цілком зайшла у глухий кут: Лотреамон заборгував йому 800 франків за готовий наклад, але не бажав віддавати борг, доки Лакруа не відправить книгу у продаж. Видавець відмовився від розповсюдження книги, і за іронією долі за життя Лотреамона перше видання «Пісень Мальдорора» на полиці книжкових магазинів так і не потрапило, а залишалося на складі в Лакруа доволі тривалий час.
На другий (і останній) твір Лотреамона під назвою «Вірші», написаний ним у період з 1869 до 1870 року, чекала подібна історія. Сам фатум опирався розповсюдженню книжок автора, ніби намагаючись убезпечити майбутніх читачів від потрясіння під час прочитання.
Хай там як, але видавець Баліту бере на себе сміливість і друкує обидві частини «Віршів»: першу в квітні, а другу частину у червні 1870 року, проте й тут непереборні обставини не дозволили цій книзі побачити світ — 19 липня 1870 року вибухнула Франко-прусська війна.
Літературне життя Парижа повністю завмерло, матеріальне становище в місті різко погіршилося, і восени з’явилися навіть ознаки голоду. У Парижі вдвічі зросла смертність від інфекційних захворювань, від одного з яких, найімовірніше, раптово помер Лотреамон.
Існує геть лаконічний акт про його смерть:
«Четверга двадцять четвертого листопада тисяча вісімсот сімдесятого року. Дві години після полудня. Акт про смерть: Ізидора ДЮКАССА, літератора, двадцяти чотирьох років, який народився в Монтевідео (Південна Америка), помер сьогоднішнього дня о восьмій годині ранку за місцем проживання, вул. Фобур-Монмартр, буд. 7; неодружений (інших відомостей немає)».
З цього моменту починається нова історія, але вже без участі самого автора — нескінченна історія інтерпретацій текстів Лотреамона.
ЛОТРЕАМОН ПІСЛЯ ЛОТРЕАМОНА: КОРОЛЬ СЮРРЕАЛІСТІВ
Це триваюче видання не має ціни. Кожен передплатник сам визначить свою передплату. І заплатить за неї стільки, скільки вважатиме за потрібне
Лотреамон
Якби Лотреамон прожив так, як належить середньостатистичній людині, приміром 70 або 75 років, він із великою ймовірністю зміг би насолодитися прижиттєвою письменницькою славою, бо в 20-ті роки XX століття сюрреалісти обрали б його своїм королем. Саме вони перші по-справжньому відкрили та зрозуміли красу стилю «Пісень Мальдорора», перевидали всі тексти автора і створили культ Лотреамона, якого шанували ніби літературне божество.
Слова Філіпа Супо зі вступної статті до Повного зібрання творів 1927 року цілком демонструють захоплене ставлення сюрреалістів до особистості Лотреамона:
«Ізидор Дюкасс. Цих кількох складів достатньо, щоб я протягом години перебував у повній гармонії із самим собою. Я думаю про тебе, Ізидоре, який самому собі здавався марнославним, хоча насправді ти просто усвідомлював свою перевагу, коли, сидячи за роялем, із волоссям, яке майоріло за музикою, як за вітром, приманюючи співзвуччя, наче жайворонків у тенета, ти востаннє виконував концерт для самого себе.
Я хочу стати твоїм покірним педикюрником, що спостерігає, як клубочиться дим твоєї останньої затяжки. Я не хочу схилятися перед тобою, як перед першим зустрічним королем схиляється останній Бог, я хочу тільки, розташувавшись поруч із тобою на цьому маленькому дерев’яному ліжку, поцілувати нашу смерть. І не нам судити пана графа. Пана де Лотреамона не судять. Його впізнають на вулиці і схиляються до землі. Я віддам життя тому або тій, хто змусить мене забути про нього назавжди».
Не відстає у пафосі й інший сюрреаліст — Рене Кревель:
«Ах, як би я хотів заспівати Лотреамону гімн вдячності, гідний його генія. Я боюся зробити щастя мірилом поезії і тому зізнаюся: Лотреамон, я був щасливий завдяки тобі».
Та й лідер сюрреалістичного руху Андре Бретон не скупиться на похвалу і ставить нашого героя (вважаю, цілком заслужено!) на найвищий літературний п’єдестал:
«В аурі сліпуче-чорного світла я хочу написати портрет графа де Лотреамона, який заслужив собі місце в надлітературній царині. Багатьом сучасним поетам «Пісні Мальдорора» й «Вірші» видаються чимось нестерпно блискучим, незвичайним, що перевершує людські можливості одкровенням. Здається, ніби якесь око, наділене абсолютною свіжістю сприйняття, спостерігає із засідки за досягненнями сучасної науки і безкорисливо роздивляється їх у світлі апокаліпсису, бо все найсміливіше з того, що обмірковуватиметься й задумуватиметься століття по тому, вже знайшло тут своє вираження, свою магічну формулу. У Лотреамона навіть не стиль, але саме слово переживає рішучу кризу, у цій точці все починається спочатку».
Минає час, та інтерес до творчості Лотреамона не зникає, виданий безліч разів і перекладений усіма європейськими мовами в усіх можливих книжкових формах: від маленьких кишенькових видань до розшитих золотом фоліантів, цей літературний геній продовжує розбурхувати уми майстрів витонченої словесності:
• «Я наполягаю на тому, що Дюкасс не був божевільним, його не мучили галюцинації, просто він був генієм, який зберігав тверезу голову, коли озирався навколо або борознив незайману досі цілину несвідомого» (Антонен Арто).
• «Читання «Мальдорора» викликає запаморочення, яке, вочевидь, є результатом прискорення, що викликає відчуття, подібне до того, яке ми відчуваємо, опинившись посеред вогняної стихії, — відчуття палахкотливої порожнечі або нерухомої й похмурої повноти» (Моріс Бланшо).
• «Пісні Мальдорора» — це книга майже геніального школяра; його патетика породжена не чим іншим, як протиріччями дитячого серця, що повстало і проти творіння, і проти себе самого» (Альбер Камю).
• «Роль Лотреамона в розвитку поезії така важлива, його значення для нас, які пов’язали життя з його творчістю, таке велике, відкриття, котрі кожен з нас зробив завдяки йому, такі численні, що здається, ніби він живе сьогодні, немов якась казкова і водночас добре нам знайома істота, для якої поезія існує вже не на рівні роботи духу, вона воістину стає диктатурою духу» (Трістан Тцара).
Про Лотреамона та його творчість уже написано 80 монографій і понад 700 статей. Упевнений, що нинішнє XXI століття не залишить його тексти поза увагою, і число його читачів та шанувальників зросте. Хто прочитає Лотреамона, той потрапить в інтелектуальну пастку і назавжди позбудеться звичного способу мислення. Як не вдалося цього уникнути й мені, коли, слідуючи логіці «літературного Перетворення», я з радістю одного разу передав себе в жорстокі руки «пекельної машини» на ім’я Лотреамон.
Я — ЛОТРЕАМОН
Коли я записую свою думку, вона від мене аж ніяк не вислизає, і це нагадує мені про мою забуту колись силу.
Коли вивчаєш життя однієї людини, вивчаєш історію всього роду людського.
Людина не менш безсмертна, ніж її душа.
Людина — переможець химер, завтрашнє диво, закономірність, що катує хаос.
Вона — не земляний черв’як. Вона — хранитель істини, вмістилище впевненості.
Людина — слава, а не сміття Всесвіту. Якщо вона принижує себе, то я її вихваляю. Якщо вона себе звеличує, то я звеличую її ще більше.
Людина знає, що царство її безсмертне, що й у Всесвіту колись був початок.
Всесвіт же нічого не знає: він — лише мисляча тростинка.
Велич людини тим і велика, що вона не визнає своєї нікчемності.
Дерево своєї величі не усвідомлює. Бути великим — означає усвідомлювати свою велич.
Щоб описати небо, не слід використовувати слова, якими описуєш землю.
Літературні описи — це прерія, три носороги, половина катафалка.
Щоразу, коли я читав Шекспіра, мені здавалося, що я розриваю на частини мозок ягуара.
Але всяка література, яка оскаржує вічні істини, сама себе поїдає.
Сучасні поети зловживали своїм розумом.
Багато істинних положень викликають суперечки.
Суперечки свідчать про помилку.
Незаперечність — ознака безпомилковості.
Людина — істота, вільна від оман.
Усе вказує їй істину.
Обидва джерела істини — розум і почуття — не лише надійні самі собою, але вони ще й прояснюють одне одного.
Страшно відчувати, як час забирає те, чим ти володів.
Потрібно вміти виривати літературну красу навіть із самого серця смерті.
Проте чарівність смерті відома лише відважним.
Буває, смертник перед стратою обмацує шию й поводить головою, уявляючи, що з нею стане там, на ешафоті, — так і я: стою годинами на ґанку мого будинку, забувши про все, крім цього непростого питання!
Хто зрозуміє, чому коханці, які ще вчора обожнювали одне одного, сьогодні розходяться в різні боки через якесь невірно витлумачене слово, і обох мучить спрага помсти, і обидва хизуються гордою самотністю?
Хто зрозуміє, чому нас тішать не тільки біди людські взагалі, а й нещастя найближчих друзів?
І, нарешті, головне: людина лицемірна, вона говорить «так», а думає «ні».
Тому всі чада людства так сповнені любові одне до одного.
Залишається взяти камінь і вщент розбити дзеркало.
Нехай підніме руку той, хто всерйоз готовий звернутися до ката з проханням живцем здерти з себе шкіру.
Нехай підніме голову той, хто охоче підставить груди під кулі.
Я вибрав цей жереб сам.
Та ось усю землю і всіх людей, не виключаючи тих, на кого на ранок чекає шибениця, огортають сутінки ночі, і тоді… о, як страшно бачити, що твій мозок — у блюзнірських чужих руках!
Безсоромний скальпель розсікає потаємні його глибини.
Свідомість хрипить, проклинає ґвалтівника, але пізно, справу зроблено: цнотливий покрив розірваний на шматки.
Ганьба! Двері мого притулку зламані, і все доступно розгнузданій цікавості Божественного Злодія.
Не смій катувати мене так підло, чуєш, ти, мерзенний спостерігач моїх думок!
Я існую, я — це я сам.
І ніякого двовладдя не потерплю.
Бажаю сам, одноосібно розпоряджатися своєю потаємною суттю.
Я повинен бути вільний або нехай перетворять мене на гіпопотама.
Справжній біль несумісний із надією.
Той, хто страждає, той хто розкриває таємниці, що оточують нас з усіх боків, — той не сподівається.
Очі набувають того самого білястого відтінку, що й у засуджених до смертної кари.
Я ніколи не зречуся своїх слів.
Я хочу, щоби мої вірші могла читати навіть чотирнадцятирічна дівчинка.
Ті, хто пише про славу, хочуть прославитися тим, що добре про неї написали.
Ті ж, хто їх читає, бажають схвалення за те, що це прочитали.
І я, який пише ці рядки, також шукаю схвалення за саме це бажання, так само як і ті, хто прочитають мене…