«Немає нічого прагматичнішого за диво!» — Ігор Ліскі про українські палаци та символічний капітал
Ігор Ліскі. Арт-оформлення: Olena Burdeina (FA_Photo) via Photoshop
Ігор Ліскі є засновником і головою наглядової ради інвестиційної компанії EFI Group. Понад 15 років поспіль залучає українські та міжнародні інвестиції в різні сфери економіки. Але одна з його останніх інвестицій здивувала багатьох. На державному аукціоні він придбав легендарний, та, на жаль, напівзруйнований палац Жевуських-Лянцкоронських у селі Розділ на Львівщині.
Чим керувався Ліскі, коли вирішив інвестувати у відновлення замку під час війни?
ПАЛАЦИ, В ЯКИХ МИ ЖИВЕМО З ДИТИНСТВА
Мені здається, що архітектурні об’єкти, подібні до палацу в Роздолі, концентрують у собі якусь енергію — минулих епох, людських доль, історичних смислів. Не дивно, що людей так заворожують античні руїни, занедбані палаци та старовинні замки.
У них прихована якась таємниця часу і вічності, яку нам важко раціонально визначити. Проте ми можемо її якимось чином відчути. Особливо гостро це переживається в дитячому віці. Пам’ятаєте знамениту фразу Антуана де Сент-Екзюпері «Всі ми родом з дитинства»? Він тонко підмітив, що всі дорослі спочатку були дітьми, тільки мало хто з них про це пам’ятає.
Коли я розглядаю якийсь проєкт для інвестицій, головне моє запитання до ідеї. Що несе в собі цей бізнес, яким змінам передує? Існування в проєкті цієї божої іскри є визначальним фактором. Медовий завод народився завдяки такому підходу, саме в меді побачив цю глибину.
Мене хвилює багато чого: життєздатність проєкту, можливість його масштабування, залученість команди. Але поєднання цих усіх чинників має базуватися на ідеї руху вперед і збереження традицій. Багатовікова традиція бджільництва, українські розробки, якими користується увесь світ, і сьогоднішні технологічні можливості дали життя проєкту, що нині створює імідж нашої країни.
Багато чого з того, чим я в житті займався, родом із дитинства. Наприклад, мій дідусь був пасічником. І я заснував торгову марку Beehive, тому що з раннього віку мріяв займатися виробництвом меду. Але давайте разом із вами заради інтересу проведемо експеримент і пригадаємо перший у житті архітектурний досвід.
Дитина ще й гадки не має, як влаштований дорослий світ, але вже малює будиночок і теремок. Більшість персонажів казок, про яких вона дізнається з раннього дитинства, десь живуть. Здебільшого вони мешкають у таємничих палацах і чарівних замках.
Казкова архітектура дає нам перші уявлення про добро і зло. Із палацу втікають Принцеса й Трубадур. Попелюшка в палаці втрачає туфельку. Кіт у чоботях відвойовує палац у Людожера. Палац Кощія Безсмертного — одне з найстрашніших та найпохмуріших місць казкового світу. Крижаний палац Снігової королеви — не менш містичний і дивний образ. У палаці-лабіринті живе цар Мінос і його Мінотавр. Стародавні боги теж завжди десь мешкають: у небесних, підводних та підземних палацах.
ЦЕНТР УКРАЇНСЬКОГО ВСЕСВІТУ
Можливо, на підсвідомому рівні мене ніколи не покидало відчуття іскри творіння, яка з дитинства нерозривно пов’язана з «палацовою» містикою. 2017 року я здійснив свою юнацьку мрію — вступив до Оксфордського університету, якому, до речі, поклав початок палац, збудований ще в XI столітті.
Оксфорд — це не тільки видатний навчальний заклад, це ще й міф про вельми загадкове місце, де можна набути таємного, магічного знання. З нього не лише списана школа магії Гоґвордс у «Гаррі Поттері». У саду Оксфордського університету, який колись був старим єврейським цвинтарем, ми можемо виявити багато чого з того, що Льюїс Керролл описав у мандрівках Аліси Країною Чудес.
Вам і зараз із задоволенням покажуть дерево, на якому студент Керролл бачив Чеширського кота, і нору, в якій зникав Білий кролик. Важливо зрозуміти, що навіть якщо людина не народилася в сім’ї королів і аристократів, її все одно так чи інакше оточує світ палаців. Реальний він чи уявний — не має значення! Палац завжди представляє якусь модель Всесвіту та його символічний центр. Таким чином людина через культуру, через архітектуру освоює, «приручає» простір і час.
В Україні неодноразово намагалися підрахувати всі палаци та замки, що розташовані на її території. У різних дослідників виходили різні цифри — від 3 000 до 6 000. Лише на одній Львівщині приблизно 80 великих історико-культурних пам’яток, які перебувають у критичному стані.
Це неймовірне багатство, що дісталося нам від минулого.
Подібні об’єкти — це не просто купа гарно покладених одна на одну старовинних цеглин. Кожен такий палац — це втілення української сакральності, українського духу, точка, в яку максимально стягується простір і час українського всесвіту.
ПРАВО НА ЖИТТЯ
А тепер уявіть, яка кількість архітектурних пам’яток, що структурують нашу історію та культуру, перебуває на межі зникнення? Це десятки, якщо не сотні об’єктів! Не варто думати, що їхнє руйнування не впливає на майбутнє нашої країни, на долі й душі українців.
Колись, спростовуючи Арістотеля, який назвав людину «суспільною твариною», німецький філософ-неокантіанець Ернст Кассірер іменував її «твариною символічною». Справді, чи мало в природі «суспільних» тварин? За межами «символічного всесвіту» людина нічим не відрізняється від мурашки, бджоли, мавпи або собаки. Тут якраз і пролягає межа між містом, палацом та храмом і, наприклад, вуликом, гніздом або барлогою.
Руйнуючи або байдуже спостерігаючи, як руйнується черговий український «символічний центр», ми самі себе розлюднюємо, стаємо меншою мірою людьми. Відмовляючись від символічного капіталу, ми не просто збіднюємо себе культурно й духовно, а впускаємо в царину українського духу хаос, руйнацію та смерть. Це дуже тонкий момент, який, на жаль, досі для багатьох в Україні залишається неочевидним. Навіть попри страшну війну, яку ми ведемо з Росією.
Тут, звісно, одразу напрошується досить добре відомий вислів Вінстона Черчилля. Пам’ятаєте, як під час Другої світової війни він запитав у канцлера скарбниці сера Джона Андерсона, який урізав у бюджеті витрати на культуру: «Навіщо ми тоді воюємо?»
Війна має не тільки військовий, технологічний чи соціальний, а ще й екзистенціальний вимір. Україна зараз б’ється не тільки за людей і території, а й за право залишитися в історії. Але ж і об’єкт української культурної спадщини, який нам вдалося врятувати від загибелі, це теж — боротьба за право на життя і право бути в історії!
МИ ЖИВЕМО У СВІТІ, ЯКИЙ СТВОРЮВАЛИ НЕ МИ!
У випадку з палацом Жевуських-Лянцкоронських у Роздолі в моїй долі вкотре спрацювала магія. Сталося це випадково, незалежно від мого бажання. Я абсолютно точно не сидів і не думав: «Ось, зараз я все кину і піду шукати собі палац!»
Я роз’їжджав Львівщиною під час ділового відрядження, дивився на навколишню красу і нічого подібного в мене навіть у віддалених планах не було. Мене вмовили заїхати в Розділ і подивитися на замок, оскільки ми проїжджали поруч. Я добре пам’ятаю свою першу думку при погляді на нього: «Яка ж ми сволота! У нашої країни й нації не може бути майбутнього, якщо ми навіть таку красу зберегти не можемо!»
Палац у Роздолі пам’ятає десять поколінь власників, у його історії з’єдналася доля двох великих родів — Жевуських і Лянцкоронських. Це перлина садово-паркової архітектури — сюди звозили унікальні дерева та квіти з усього світу!
Зверніть увагу: все, що ми бачимо навколо себе культурно чи виробничо значущого, що для нас сьогодні є таким дорогим, це все створено не нами! Палаци, музеї, храми, заводи, мости, електростанції — ми експлуатуємо світ, до якого не доклали майже жодних інтелектуально-творчих зусиль! Проте ми вважаємо цей світ своїм. Але тоді треба хоча б із почуття самозбереження, якщо не з почуття вдячності попередникам, його берегти.
ЩО ТАКЕ «УКРАЇНСЬКИЙ ВЧИНОК»?
Нам потрібно відновити зв’язок із поколіннями, з пам’яттю української землі, тільки тоді ми з повною підставою можемо називати її своєю.
Ми з вами живемо в державі Україна і вважаємо себе українцями. Але наскільки «українською» є наша держава, якій байдужа українська культурна спадщина? Чи не здається вам парадоксальним, що не так давно палац Жевуських-Лянцкоронських блищав, а в останні роки незалежності був безсовісно пограбований?
І, зауважте, ніхто з місцевої влади або Міністерства культури не забив на сполох… Мені заперечать, що в нас держава бідна і в неї немає грошей. Добре, погоджуся. Але тоді давайте згадаємо такий розхожий вислів — «українські олігархи».
Для багатьох із них інвестиція в десяток мільйонів доларів, витрачених на реконструкцію палацу чи замку, — не такі вже й великі гроші. Але чи можна вважати цих бізнесменів «українськими», якщо вони вкладають гроші виключно в італійські та французькі палаци?
Адже купівля та реставрація такого об’єкта — це символічний акт, це демонстрація твоєї ідентичності. Того, наскільки ти ототожнюєш себе, свій рід, свою справу, своє майбутнє з українською землею. Подібні проєкти мають дати імпульс нації. Це дасть нам інше відчуття себе — «ми європейська цивілізація», а тут не проклята земля, де все гине, бо живуть варвари.
Українськими мають бути не лише мова й гасла, українськими мають бути вчинки.
НЕМАЄ НІЧОГО ПРАГМАТИЧНІШОГО ЗА ДИВО
Я народився і виріс у Луганську — не у Львові — і ні до сім’ї Жевуських, ні до сім’ї Лянцкоронських, на жаль чи на щастя, стосунку не маю. На Луганщині в мене була левова частка бізнес-активів, які я втратив після окупації. Зайвих грошей, як ви розумієте, у мене немає.
Жити в цьому замку як у власному будинку я не можу й не хочу: не уявляю, що потрібно робити в 1,5 годинах їзди від Львова на 3 500 кв. м, не рахуючи господарських будівель. Навіщо ж тоді я хочу відновлювати цей замок? Навіщо я створив для себе цей надскладний виклик, поставив на кін гроші, час, свою репутацію?
Зізнаюся, це майже ірраціональна мотивація, яка за межею примітивної бізнес-логіки. Мені завжди важко давалися ті проєкти, в яких не було великої, красивої ідеї. Звісно, у мене в активі є великі, соціально значущі проєкти. Наприклад, вугільні шахти, які ми відкрили за допомогою канадських інвесторів. Але часто це був внутрішній компроміс.
Я робив це тому, що «так треба», а не тому, що бачив у цьому мету існування. Тому, нехай невеликий, але красивий, наповнений естетикою і глибоким культурним змістом проєкт мені набагато ближчий. Такий, наприклад, як виробництво меду.
Як бізнесмен, я дуже прагматична людина, але я вірю в дива, оскільки вважаю, що немає нічого прагматичнішого за диво. Не гроші й технології — віра сильної та вільної людини в диво є найпотужнішим у світі, воістину універсальним ресурсом.
Єгипетські піраміди та римські дороги, якими ми захоплюємося досі, будували вільні селяни та легіонери. Одні вірили у вічне життя, інші — у вічний Рим.
СИМВОЛІЧНИЙ КАПІТАЛ І МАГІЯ ЖИТТЯ
Я багато разів бачив, як працює іскра творіння, якщо у людини є велика, правильна ідея… Від того моменту, як я дізнався про можливість купівлі Палацу, до аукціону минуло 1,5 року. За результатами конкурсу ми опинилися на другому місці. І раптом сталося диво — переможець відмовився від подальшої участі. Коли ми з другого місця отримали право на придбання Палацу, я остаточно переконався — це точно мій проєкт!
Ми заплатили майже 17 млн грн, які пішли на потреби ЗСУ, до Фонду держмайна. І одразу почали роботу над проєктом, загальний бюджет якого оцінюють у 10 млн доларів. Доросла реальність взагалі мало чим відрізняється від дитячої казки: якщо герой робить правильні речі, то в його історії неодмінно буде щасливий кінець! Я сам у це вірю і хочу, щоб у це повірили Україна й українці — у свої сили, у перемогу добра, у щасливий фінал історії.
Сьогодні, як ніколи, нам потрібні нові міфи, нові казки зі щасливим кінцем. Я хочу створити в Роздолі Український Палац — саме так, із великої літери! — який стане свого роду культурним магнітом регіону і одночасно культурним мостом з Європою. Не тільки з Польщею, а й із Німеччиною, Австрією, Грецією…
Помиляється той, хто вважає, що культурний капітал — це не про бізнес: уся європейська цивілізація, наука, економіка стоять на цьому капіталі.
КУЛЬТИВУВАТИ КРАСУ!
Звісно, у більш прикладному сенсі я як бізнесмен вважатиму своє завдання виконаним, коли проєкт стане самоокупним. Для цього в Палацу є величезний смисло-символічний ресурс — дивовижний сплав світової історії, сімейної історії та історії кохання.
Не забуваймо, що його власник, Кароль Лянцкоронський, був постаттю європейського масштабу — історик мистецтва, неперевершений знавець античності та італійського Ренесансу. Він об’їздив майже всю Європу, подорожував Африкою, Японією, Індією.
У Роздолі він зумів зібрати величезну колекцію творів мистецтва — третю в усій Австро-Угорській імперії за кількістю експонатів. Мене надихають люди, яким притаманна ця «завороженість» красою божественного світу і дар творення. Гадаю, нам потрібно культивувати красу. Робити її кінцевим сенсом. Саме краса і доброта врятують світ.
Саме слово «палац» багато до чого тебе зобов’язує… Давайте разом помріємо, яким може бути місце Палацу в українському майбутньому. Можливо, тут підписуватимуть історичні документи, як-от акти капітуляцій у війнах, або, може, відбуватимуться перемовини щодо культурних і торговельних проєктів з іншими країнами. А раптом тут колись захоче зняти серіал Netflix?
ХХХ
Мета моєї інвестиції в Роздолі — показати колосальний потенціал України як великого культурного проєкту в центрі Європи, до якого, сподіваюсь, окрім мене долучаться й інші українські підприємці. Ми з Ганною Гаврилів зі спадщина.ua об’єднали зусилля з відродження проєкту в Роздолі. Повірте, палаців і замків у нас на всіх вистачить.