Фото з особистого архіву Віктора Андрієнка
Хто я такий, щоб сперечатися із маленькими глядачами?!
Віктор Андрієнко
Віктор Андрієнко — автор сотень сценаріїв для кіно і телебачення. Його шоу «Довгоносики» і «Мамаду» досі пам’ятають і люблять. Але віднедавна знаменитий український комедійний актор «впав у дитинство». По-перше, він став дитячим письменником, про що свідчать книжки «Легенди Чарівнолісся» та «Шалені пригоди папуги Флінта». По-друге, почав знімати анімаційні стрічки та незвичайні фільми для дітей. Редакція нашого альманаху поцікавилася, як почувається Андрієнко у цьому, як з’ясувалося, далеко не новому й органічному для нього статусі.
ЖИТТЯ НА ДВА СВІТИ
Нещодавно один мій приятель сказав: «Ти працюєш одночасно у двох світах — світі дітей та світі дорослих. Ті й інші чудово розуміють, що ти їм хочеш сказати. Як тобі це вдається — велика загадка!» Якщо це справді так, то я дуже цьому радий. Але й сам не розумію, як це роблю. Жодних особливих секретів у мене немає, я просто живу і працюю, як умію, ось і все. У мене немає роздвоєння особистості — я не поводжуся з дорослими якимось одним чином, а з дітьми якимось іншим.
Пам’ятаю, як у Туреччині після показу «Івана Сили» понад годину розмовляв із тамтешніми глядачами й критиками. І тільки під кінець згадав: «Вибачте, забув сказати, що це дитяче кіно». Вони до цього вже налаштувалися мені «пістони вставляти», тож були шоковані: як це так — дитяче кіно, а дітей у ньому немає?! «Ось так!» — кажу. І розповів про те, як сприймають цей фільм діти від 10 до 15 років. А мені є про що розповісти.
Справа ось у чому: відмінною особливістю показів «Івана Сили» є те, що наприкінці мене завжди включають онлайн. Я спілкуюся і з дітьми, і з дорослим глядачем. Іноді відповідаю на запитання декілька годин. Це дуже цікавий досвід спілкування.
До речі, вчора був на зустрічі, там була маленька дівчинка років 4–5, їй не цікаві були діалоги дорослих, дівчинка вередувала, плакала, і, щоб її втішити, я показав 8 хвилин сцени з фільму «Легенди Чарівнолісся». Це те, що ми встигли зняти до початку війни. Дитина на 8 хвилин зависла, дивлячись в екран, і сміялася до останнього кадру… потім спитала: «А далі?»
Аналогічний випадок був і в Тернополі: цю сцену показав дітям від 10 до 15 років, їх було понад 700 хлопчиків та дівчаток, — так само сміх з першої хвилини й до останнього кадру. Після закінчення хлопчик із першого ряду сказав: «Дядя Вітя, чому ви так мало знімаєте для дітей?»… запитайте у дорослих.
ХТО Я ТАКИЙ, ЩОБ СПЕРЕЧАТИСЯ З МАЛЕНЬКИМИ ГЛЯДАЧАМИ?!
Вважається, що у них зовсім інший погляд на світ і на кіно, ніж у дорослої аудиторії. Але особисто я, виходячи зі свого досвіду спілкування з аудиторією, вважаю, що великої різниці між психологією сприйняття фільму дитиною і дорослим не існує. Знаєте, чому фільм «Іван Сила» — це картина для дітей, але не про дітей? Тому що я з ними не сюсюкаю, ставлюся до них серйозно. І мені здається, що діти це розуміють і цінують.
Відкрийте мої книжки, почитайте мої сценарії — там такі ситуації, що не кожному дорослому до снаги з ними впоратися… Згадайте «Пригоди Гекльберрі Фінна» Марка Твена і теми, які порушуються в цьому романі. Скажіть мені, це дитяча чи доросла література?
У дорослих є одна серйозна вада: вони чомусь вирішили, що достеменно знають, які книжки, кіно, мультфільми мають подобатися дітям.
Зізнаюся, особисто в мене до анімаційної української картини «Мавка» є певні претензії. Але хто я такий, щоб сперечатися з маленькими глядачами?! Дітям подобається, і слава Богу! Коли дорослий із розумним виглядом розмірковує про переваги й недоліки дитячого кіно, він має пам’ятати: не для тебе воно зроблене!
ШКОДА, ЩО В УКРАЇНІ ДЛЯ ДІТЕЙ РОБИТЬСЯ ДУЖЕ МАЛО!
Кіно для дітей мене захоплювало дуже давно. Але, мабуть, уперше я з надзвичайною гостротою відчув, що діти — це абсолютно особливий, дивовижний світ, у 2013 році. Тоді ми проводили всеукраїнські тури прем’єрних показів «Івана Сили». На зустрічах із глядачами наша творча група багато спілкувалася з дітьми. Це спілкування мене так надихнуло, що я ухвалив рішення — працювати насамперед для дітей: знімати для них кіно, робити мультфільми, випускати книжки.
За «Іваном Силою» пішов «Микита Кожум’яка», в якому я був одним зі співавторів сценарію і режисером анімаційних сцен. І пішло-поїхало… Я вибрав дитячу нішу свідомо, оскільки зрозумів, що всі наші креативні індустрії здебільшого розраховані на дорослу аудиторію. А для дітлахів робиться дуже, дуже мало. Для дітей з інвалідністю — майже нічого!
У мене склалися добрі стосунки зі Львівським обласним осередком ВГО «Українська спілка інвалідів», де мені допомогли створити аудіотранскрипцію моїх фільмів для аудиторії незрячих і слабозорих дітей.
УКРАЇНСЬКІ КАЗКИ ДЛЯ ДІТЛАХІВ ІЗ ПОРУШЕННЯМИ ЗОРУ
Ми підготували для дітлахів із порушеннями зору цикл аудіоказок та книжок шрифтом Брайля. Слава Богу, в Україні ще є волонтери й спонсори, які допомагають дітям з інвалідністю. Наприклад, Львівський обласний осередок ВГО «Українська спілка людей з інвалідністю» запропонував видати нашу з Оленою Шульгою книжку «Легенди Чарівнолісся». Звісно, ми погодились, але за умови: книжка має розповсюджуватись безкоштовно та бути ілюстрована рельєфними тактильними малюнками.
Для створення книжок шрифтом Брайля громада закуповує техніку та спеціальні листи з силікону. Вони надрукували вже 30 примірників. Через кількість тексту, малюнків та силіконових листів кожен примірник шрифтом Брайля — це не один, а цілих 4 томи! Це велика, серйозна робота. Примірники таких книжок перед війною були передані в спецшколи та інтернати для незрячих і слабозорих дітей у різних регіонах України.
Але зараз більшість цих унікальних книжок опинилася на окупованих територіях, деякі навіть знищено. Дітей встигли вивезти, зараз вони у безпеці, в європейських країнах, проте без книжок. Тому потрібно заново робити наклад і розсилати по містах, де живуть евакуйовані українські діти із порушеннями зору. Перебуваючи в ЄС, вони не мають можливості читати книжки шрифтом Брайля українською. Там є книжки для незрячих, але всі вони написані іноземними мовами.
УКРАЇНСЬКІ ГРОМАДИ ЗА КОРДОНОМ
Узагалі, в наших співвітчизників у Європі існує величезна потреба в сучасній дитячій українській літературі — батьки хочуть, щоби діти не забували свої культуру і мову. Тому ми разом беремо картаті торбинки для «човникарів», заповнюємо їх книжками українських авторів і відправляємо до Європи. Обираємо найкращі книжки, що були надруковані для дітей в Україні за останні 5 років.
У такий спосіб українські громади за кордоном мають змогу сформувати невеличку дитячу бібліотеку і навіть відеотеку. Крім того, є домовленість із Держкіно про некомерційні покази «Івана Сили», «Микити Кожум’яки», а також мультфільму «Цар Плаксій і Лоскотон», знятого на замовлення Міністерств освіти і культури. Ми їх тиражуємо та поширюємо.
Наразі намагаюся хоча б трохи допомагати дітям переселенців у Європі. У бібліотеках їхніх громад не вистачає сучасної української літератури для дітей. Разом із Національним онлайн-кінотеатром «SWEET.TV» я створив новий тираж книжки «Легенди Чарівнолісся» (більше ніж 500 примірників), частину вже відвезли в українські громади Німеччини.
Також видавництво «САМІТ-КНИГА» подарувало бібліотеці української громади в Тюрингії дитячі книжки найкращих українських авторів, що були написані до війни. До речі, там мешкає понад 13 тисяч наших переселенців із дітьми, які змушені були виїхати до Німеччини, рятуючись від війни.
Взагалі-то, це був тільки один із заходів на XXVI Міжнародному дитячому кінофестивалі «Золоте курча», який протягом 25 років проходив у Києві, Львові, Миколаєві та Маріуполі. Зараз його проведення в Україні з відомих причин неможливе, тож місцева адміністрація Землі Тюрингії, мерія міста Ерфурт та українська громада вирішили підтримати й провести фестиваль в Ерфурті.
В рамках цього кінофестивалю у мене було три презентації книжки, а також наші творчі зустрічі з Риммою Зюбіною. Ми домовилися з українськими громадами Європи продовжувати популяризацію української дитячої літератури, українського кіно, театру та естради.
АУДІОКАЗКА ЯК СПОСІБ ПСИХОЛОГІЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ
А ще давно хочу зробити аудіоверсію казки «Легенди Чарівнолісся». Ми її задумали ще два роки тому для незрячих і слабозорих дітей, на прохання Львівського обласного осередку ВГО «Українська спілка інвалідів». І наразі потреба у такому форматі стала ще більш актуальною.
Цей проєкт ми хотіли зробити не тільки для дітей із порушеннями зору, але й для всіх українських дітлахів. Уявляєте, як малеча та їхні батьки слухатимуть аудіоказку під час перебування в бомбосховищах — це ж краще, ніж гамселити у барабани. Таким чином діти й дорослі відволікаються та заспокоюються. А за кордоном — це чудова нагода вчити та розвивати українську мову, адже без практики в іншій країні дитина поступово забуває наголоси, орфоепію, слова.
Аудіоказку зробимо схожою на саундтрек повнометражного фільму: авторська музика, аудіоефекти, інтершуми. Читати її будуть 15 професійних акторів, а також дітлахи — хлопчик і дівчинка. Вважаю, що одноголосна дитяча казка у наш час — примітивно. Уявляєте, як дорослий народний артист буде грати 10-річного хлопчика Марека чи дівчинку Олесю?!
З УКРАЇНСЬКИХ ДІТЛАХІВ РОСТЯТЬ НЕ УКРАЇНЦІВ?
Щиро кажучи, з фільмами для дітей в Україні справи були доволі кепські й до війни. Але є і плюси: нещодавно в прокат вийшов анімаційний фільм «Мавка», і всі побачили й зрозуміли, що це не тільки цікаво та патріотично, а й справді подобається дітям. Дитячі фільми та книжки вкрай необхідні. Не всі знають, що «Мавку» знімали понад шість років! Там, на жаль, були постійні проблеми з фінансуванням.
А місяць тому відбулася ще одна прем’єра дитячого фільму «Джура-королевич». Так от, цей фільм починали знімати ще у 2015 році. І він тільки зараз дійшов до глядачів.
Дитячі фільми в Україні виходять, дай Боже, один раз на рік. А були часи, коли й узагалі не виходили. Якісні дитячі кінофільми, які були створені у нас з 2013 року, можна перерахувати по пальцях: «Іван Сила», «Сурмач», «Сторожова застава», «Викрадена принцеса», «Фокстер і Макс» і ще, можливо, парочка. Все! Це неймовірно мало. Взагалі нічого. Хіба це нормально? Все це відбувається у нас дуже довго і дуже важко — не завдяки, а всупереч державному фінансуванню!
Але якщо ми нічого не робимо, щоб українські діти зростали на українському контенті, — вони зростатимуть на чужому. Однак тоді велике питання: кого ми отримаємо на виході: українців, європейців, американців?
ШКОЛА І ПРОБЛЕМИ МАЙБУТНЬОГО
Розповім для прикладу одну історію. За родом діяльності часто буваю на різних пітчингах. Одного разу Міністерство культури оголосило конкурсний відбір фільмів для шкільної програми 5–9 класів. Сюжети надало Міністерство освіти — жодної відсебеньки від учасників.
Тільки проєкти, що допомагатимуть вчителям на уроках, — такі фільми традиційно є великою підмогою для навчальної програми. Так от, ми подали на конкурс 9 фільмів. І все це конкурсна комісія відкинула геть. Навіть попри те, що один із творів написала лауреатка Шевченківської премії 2018 року Емма Андієвська.
У фіналі пітчингу (тендеру на створення анімаційного контенту), дізнавшись про відмову фінансування нашого спільного проєкту, заступниця міністра Міносвіти зі сльозами звернулася до членів держкомісії: «Що ви робите?! Це ж не комерційний, а пізнавальний проєкт для шкіл та інтернатів України! Яких же дітей ми побачимо в майбутньому, якщо ви відмовляєтеся фінансувати проєкти на основі української літератури, яка входить до шкільної програми?!»
У відповідь один із комісіантів зауважив: «Хіба це не комерційні проєкти для телебачення?!» А я парирував: «Тобто, на вашу думку, мультфільм для школярів «Цар Плаксій і Лоскотон» на основі віршів Василя Симоненка, українського дисидента і чудового лірика, — це комерційний проєкт?!» Мабуть, тому фінансування на проєкт «Цар Плаксій і Лоскотон» все ж погодили…
На щастя, разом із моїми друзями та партнерами з національного онлайн-кінотеатру SWEET.TV ми вирішили спільно створювати нашу кіноказку і домовилися про виробництво решти з вищезгаданих мультфільмів. Взагалі, ця компанія надає нам велику фінансову та організаційну підтримку.
ХХХ
У нас багато говорять про національну ідею, всі намагаються придумати щось оригінальне. Хочеться запитати: «Що ви постійно шукаєте?!» Пам’ятаєте, у «Мертвих душах»: «Шукаю рукавиці, а обидві за поясом!»?
Національну ідею не потрібно шукати: майбутнє України — це діти. Не буде щасливих, талановитих дітей, які мають можливість самореалізації, — не буде українського майбутнього