ВЕРОНІКА БЛИЗНЮЧЕНКО: «Краса — це мій спосіб опору»
Вероніка Близнюченко / Світлина з особистого архіву
КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ
Ім’я: Вероніка Близнюченко
Дата народження: 16 липня 1996 року
Місце народження: Харків, Україна
Професія: художниця, магістр Харківської державної академії дизайну і мистецтв
Вероніка Близнюченко — сучасна українська художниця. Працює в унікальній авторській техніці, додаючи золоте листя або золоту фарбу до акварельних та олійних робіт, підкреслюючи сакральність створюваних образів. Її головна творча амбіція — створити прекрасний візуальний всесвіт. Сьогодні ми публікуємо бесіду художниці та Жанни Крючкової, головної редакторки huxley.media.
Тільки-но розпочалася наша онлайн-розмова з Веронікою Близнюченко, як залунала гарна музика. «Даруйте, — сказала Вероніка, — я працюю у Базиліці-да-Ештрела в Лісабоні, і зараз за стіною моєї кімнати йде служба». Ці звуки м’яко наповнили простір нашої бесіди. Здавалося, сама атмосфера задає тон нашій розмові.
Жанна Крючкова: Вероніко, для мене сьогоднішня зустріч є особливою. Тривалий час я з великою цікавістю стежу за вашою творчістю і нещодавно придбала одну з ваших робіт. З нетерпінням чекаю, коли вона опиниться поруч фізично, але вже зараз вона живе в моєму серці.
Вероніка Близнюченко: Щиро дякую.
Ж. К.: Ніколи раніше мені не доводилося проводити інтерв’ю під звуки церковного хору. Як сталося, що працюєте в Лісабоні в такому незвичайному місці — просто в базиліці?
В. Б.: Цілком випадково. Одного разу, гуляючи Лісабоном, я піднялася на оглядовий майданчик, звідки відкривався вид на базиліку і сад. Тієї миті я відчула: це місце ніби кличе. Цікаво, що всього за пару тижнів до цього я почала писати серію полотен, присвячених зіркам: глибокі, темно-сині роботи, але в них багато світла. А потім дізналася, що базиліка називається Ештрела, що португальською означає «зірка». Такий вражаючий збіг.
Ж. К.: Тобто символ прийшов у ваше мистецтво ще до того, як ви дізналися про місце?
В. Б.: Саме так. І я побачила в цьому знак. Потім, коли відвідала цю базиліку, одразу уявила, що тут могла б народитися виставка. Я розповіла про свою ідею куратору, і разом ми пройшли довгий шлях узгоджень із керівництвом базиліки, щоб проєкт став можливим.
Ж. К.: Який творчий спогад є найпершим у вашому житті?
В. Б.: Я народилася художницею. З дитинства мені було важко адаптуватися до звичайної шкільної системи, і я дуже страждала через це. Але саме це зробило мене сильною та стійкою. Я вдячна кожному, хто був у моєму житті, особливо за підтримку, розуміння і любов моєї родини, яка вірила в мене та підтримала моє навчання, щоб я змогла стати професіоналом у світі мистецтва.
Ж. К.: А хто ваші батьки, Вероніко?
В. Б.: Насамперед вони — дуже люблячі. Моє дитинство пройшло в атмосфері підтримки, тепла і творчості. Мій тато — неймовірно творча людина. Хоча він інженер і все життя з мамою займається будівельним бізнесом, у душі він музикант.
Він грає на піаніно, гітарі, баяні, з легкістю береться за будь-які креативні завдання. Я часто запитувала: «Тату, ким би ти був, якби міг вибрати все що завгодно?» І в його відповідях завжди звучала жага до свободи й творчості.
Мама — його партнер по життю і справі, вони немов одне ціле. Вона була поруч зі мною завжди, особливо в дитинстві — опікувалася, підтримувала. Я закінчила музичну школу за класом фортепіано та вокалу. Музика, як і любов, була частиною нашої родини.
Ж. К.: Хто з художників вас надихає?
В. Б.: Мене надихають художники, які поєднують майстерність, душу та унікальне бачення. Я глибоко захоплююся свободою Матісса, ніжністю Клімта, духовною силою Шагала і символічною глибиною Леонардо да Вінчі. Але не менше зворушують і анонімні майстри народного, примітивного, наївного мистецтва моєї рідної України — ті, хто творить поза світлом софітів, але з любов’ю, сенсом і правдою. Також мене надихають і власні роботи — як нагадування про мій шлях і про сутність.
Ж. К.: Що для вас означає муза?
В. Б.: Для мене муза — це невидима присутність, яка пробуджує внутрішнє світло — ніжна, але незламна сила, що надихає, веде й перевтілює акт творення у щось чисте та піднесене, що приносить мені спокій.
Моя муза — не конкретна особа, а сукупність почуттів, спогадів, снів і сприйняттів, що народжуються від контакту з природою, тишею й таємницею життя. Іноді краса світу — або навіть біль, труднощі й перешкоди — стають джерелом натхнення. Я завжди перетворюю їх у добрі почуття через моє мистецтво.
Зараз муза для мене — це квіти, які я сама вирощую. Турбота про сад і спостереження за його змінами дарують мені цінні метафори про життя. Я чітко бачу, що ми збираємо саме те, що сіємо.
Ж. К.: А чи бувають дні, коли муза раптом замовкає? Що ви робите в такі моменти?
В. Б.: Навіть якщо немає ідеї, я продовжую працювати. Починаю з простого: готую полотна, покриваю їх ґрунтом, лаком, золотом — це вже частина майбутнього процесу. Рутинні дії пробуджують натхнення. Такі творчі паузи в мене були в академії — тоді це відчувалося як біль і пошук себе.
Але відтоді, як я вийшла з цього періоду, я більше з таким не стикалася. Останні три роки — в Португалії і до війни — я не пам’ятаю жодного дня, коли б не творила. Муза може замовкнути на кілька годин, але я завжди знаходжу нові сили. Головне — не чекати натхнення, а йти йому назустріч.
Ж. К.: Останнім часом я дедалі частіше замислююся про те, що справедливість без милосердя не має сенсу. А що ви думаєте з цього приводу?
В. Б.: Дуже часто, коли люди прагнуть справедливості, вони можуть переступити певні межі й легко опинитися на темному боці буття. Це те, чого я завжди намагаюся уникати. Всупереч цьому я прагну перетворювати біль, складнощі, навіть страждання — на красу, на світлі почуття.
Ж.К.: А милосердя за своєю суттю вище, ніж справедливість?
В. Б.: Так, я так відчуваю. І моя творча амбіція — створити візуальний всесвіт, який глибоко зворушить людське серце.
Ж. К.: Зворушити людське серце… Адже й саме слово «милосердя» несе в собі «серце».
В. Б.: Я уявляю, як через 500 років люди все ще споглядають мої роботи. Я хочу залишити спадщину краси, ніжності та сенсу — щоб мої твори завжди залишалися променями світла для людських душ у важкі часи. Я хочу, щоб моє мистецтво залишилося як свідчення ніжності та сили людської душі.
Ж. К.: Чи є фраза, яка супроводжує вас у житті?
В. Б.: Ця фраза звучить так: «Краса — це вибір». У хаосі чи в спокої, у болю чи у святі — краса залишається моїм шляхом і моїм щоденним вибором. Це і назва мого нинішнього проєкту в Базиліці-да-Ештрела, і майбутньої книжки. Краса для мене — це духовне, естетичне й матеріальне. Це усвідомлена відповідь, яку я вибираю дати світу незалежно від обставин.
Ж. К.: Ви кажете, що краса — це вибір. Але як робити цей вибір, коли рідний Харків у руїнах? Адже багато художників під час війни виплескують біль на полотна в прямих і різких образах.
В. Б.: Усередині мене це викликає спротив. У першу ніч війни я завершувала одну з робіт і лягла спати під ранок. Коли все почалося, я прокинулася з думкою не про страх, а про те, як спустити матеріали в паркінг, щоб продовжувати малювати. Я не могла і не хотіла робити біль головним змістом свого мистецтва. Краса — це мій спосіб опору. Це не втеча від реальності, а усвідомлений вибір на користь людяності.
Ж. К.: І все ж, у такій трагедії — де ви знайшли сили не замкнутися в собі, а продовжувати творити? Як цей вибір втілився в дії?
В. Б.: Я переконана, що будь-який, навіть найдраматичніший період, може стати джерелом сили, уроків і краси. На початку війни я була в Харкові, а потім виїхала в Португалію — і взялася за проєкт у Базиліці-да-Ештрела, який сам по собі здавався неможливим: я відновила й відкрила для публіки 2000 м² простору в будівлі-пам’ятці, яка була закрита десятиліттями.
У мене не було ресурсів — ні державної підтримки, ні фондів, ні спонсорів. Я вклала все, що мала: свою працю, свої знання, навіть свою стабільність. Я жертвувала майже всім, щоб допомогти іншим вдихнути життя в це місце. Сьогодні воно відкрите для людей — як місце культури, пам’яті та нової надії. Це стало підтвердженням моєї глибокої віри: кожен із нас несе відповідальність за вибір, який робить щодня.
Ж. К.: Вибір справжньої краси неможливий без щирості. Адже де народжується фальш — у житті чи в мистецтві? Іноді достатньо найнезначнішої неправди, ледь помітного лукавства, щоб втратити зв’язок з Істиною в тобі самому.
В. Б.: Це дуже сильне висловлювання. Я вірю в те, що абсолютно все починається з чистих помислів. Якщо в намірах є щось не до кінця щире, шлях може не скластися. Тому так важливо бути чесним із собою — тоді вибір краси й добра стане твоєю органічною природою.
Ж. К.: Як ви реагуєте, коли зустрічаєте когось із великим талантом чи надвисоким інтелектом?
В. Б.: Я відчуваю щире захоплення й цікавість. Мені подобається спостерігати, вчитися, надихатися. Але я ніколи не порівнюю своє мистецтво з творчістю інших. Це одна з причин, через яку я не беру участі в конкурсах, незважаючи на численні запрошення.
Я вірю, що моє мистецтво має своє місце у світі — йому не потрібно змагатися чи бути оціненим. Єдине змагання, яке я приймаю, — це з самою собою. З кожною новою роботою я прагну перевершити себе, заглибитися, розвиватися. Цього достатньо.
Ж. К.: Чи бували випадки, коли ви відмовлялися від вигідної роботи? Розкажіть, якщо запам’ятався якийсь приклад — щось, від чого ви усвідомлено відмовилися, оскільки відчули: ні, не моє.
В. Б.: Я досить часто відмовляюся від замовлень. Можу прийняти пропозицію, тільки якщо вона співзвучна з моїми відчуттями або з тією серією робіт, яку я зараз створюю. Я не можу працювати з темою, яка мені чужа, не резонує зі мною. Мені легко сказати «ні», якщо відчуваю, що це не моє.
Я працюю по 14–16 годин на день. І цей час безцінний. Я не можу віддавати його тому, що не відгукується всередині. Я ніколи не бралася за роботу, якщо відчувала внутрішній розрив, бо з роками навчилася розділяти: де моє, а де — ні.
Ж. К.: Ви працюєте по 14–16 годин на день. Що вас спонукає трудитися так багато, майже без зупинок?
В. Б.: У мене накопичується енергія натхнення і, якщо я її не вивільню, вона починає заважати. Для мене творчість — це безперервний процес, де все має бути вчасно. Деякі роботи можна створити тільки в конкретний момент — не завтра, не потім, а саме зараз.
Самодисципліна — не дар, а щоденна духовна практика. Це форма особистої відповідальності: за натхнення, за час, за можливість ділитися. Я ніколи не використовувала зовнішні стимули — ні цигарки, ні алкоголь. Мені допомагають образи мистецтва, яке ще не створено.
Іноді вони приходять уві сні, іноді просто накопичуються в голові — як композиції, які я не малюю, а проживаю. Я не пам’ятаю жодного дня, коли б я не писала або не робила щось руками. Пауза для мене означає крок назад.
Ж. К.: А наскільки для вас важливо, куди потрапляють ваші роботи? Ви відстежуєте їхню долю?
В. Б.: У мене немає спонтанних і випадкових продажів. Майже кожного колекціонера, у якого є мої роботи, я знаю особисто, або ми хоча б були на зв’язку в соцмережах. Це люди, які давно стежать за моєю творчістю. Таких постійних колекціонерів приблизно двадцять. Це не просто покупці — це моє коло, люди, з якими у мене живий зв’язок.
Ж. К.: Нещодавно я була на лекції мистецтвознавця, присвяченій темі художників і дарування робіт. Там прозвучала фраза: «Ніколи не даруйте свої твори. Цим ви їх знецінюєте». Як ви ставитеся до такого твердження?
В. Б.: Я з цим не згодна. Звичайно, у кожного художника є своя позиція, репутація, цінова політика, і я теж вибудовую це роками. Але бувають особливі випадки, коли робота створюється не для виставки, не для ринку, а як послання. Іноді я усвідомлено не експоную таку роботу, а передаю її конкретній людині. І це рішення може бути навіть глибшим, ніж рішення про продаж. Бо справжня цінність — не завжди в ціні.
Ж. К.: Яку найкращу пораду ви отримували в житті?
В. Б.: Якщо ти повністю повіриш у себе — все навколо почне формуватися відповідно до твоїх мрій. А коли ти матимеш абсолютну впевненість у собі — багато хто також повірить у тебе.
Ж. К.: Про що ви мрієте в особистому плані?
В. Б.: Я мрію жити в мирі, серед природи, творити вільно, без поспіху, в оточенні, де любов, мистецтво і правда — це серце життя.
Ж. К.: Яка метафора чи літературний образ найкраще описує сучасну Україну?
В. Б.: Сучасна Україна — як древнє священне дерево з глибоким і незламним корінням. Навіть поранене, воно відважно стоїть і цвіте. Я бачу країну як трагічну і водночас героїчну постать — мовчазну молоду войовницю, що, незважаючи на втрати, продовжує дарувати світові плоди культури, краси та надії.
Ж. К.: Ви порівняли Україну з деревом, а яким елементом цього дерева ви себе відчуваєте? Корінням, гілкою чи, може, квіткою?
В. Б.: Я не відчуваю себе ні на вершині, ні біля коріння, ні на якомусь іншому рівні. Моя перша асоціація — я мов тонкий внутрішній нерв, мов волокно, що проходить крізь усе дерево, від глибинних коренів до самої крони. Не кора, не листок, не гілка — а те, що незримо, але з’єднує і відчуває все зсередини.
Ж. К.: Сьогодні йде війна і не тільки в Україні. Світ втрачає рівновагу, дедалі глибше занурюючись у ворожнечу та розділення. Як ви гадаєте, чи можна пробачити ворога?
В. Б.: Так, ворога можна пробачити — але справжнє прощення не означає забуття чи виправдання. Для мене прощення — це внутрішній акт звільнення. Це не стирання болю, а вибір не дозволяти йому керувати мною. Це перетворення рани в мудрість і рух уперед без вантажу ненависті.
Проте прощення не виключає справедливості. Воно може співіснувати з прагненням до правди, відшкодування та пам’яті. Я пробачаю, щоб залишатися легкою, живою та здатною творити — навіть у світі, який часто намагається зробити нас жорсткішими. Я не ненавиджу людей — я лише не приймаю цю систему.
Ж. К.: Що б ви змінили в рідному місті Харкові, коли повернетеся?
В. Б.: Моє рідне місто прекрасне, сповнене талановитими людьми. Мені довелося покинути його через війну, але моє серце і моя сім’я залишилися там. Я вірю, що можна реалізовувати великі проєкти і без залежності від державних фондів — а якщо й використовувати такі ресурси, то з прозорістю, відповідальністю та правдою. Більше, ніж словами, я хочу надихати вчинками та результатами. У слушний момент я втілю в життя великі проєкти у своєму місті та у своїй країні.
Світлини надані Веронікою Близнюченко
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
