ВІДБУДОВА ЧИ ПЕРЕБУДОВА: як Україна переосмислює бачення свого майбутнього
Алла Петренко-Лисак, кандидатка соціологічних наук, доцентка факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка / фото з особистого архіву
Дискусійна програма «Мистецтво та війна» під час художньої виставки «Ти як?», ініційованої Українським музеєм сучасного мистецтва UMCA, вчергове окреслила численні питання, що стоять наразі перед українським суспільством. Одне з них, а саме — переосмислення українцями бачення свого майбутнього внаслідок війни — змалювала Алла Петренко-Лисак, кандидатка соціологічних наук, доцентка факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
ГЛОБАЛЬНЕ ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ
Через війну Україна як держава та всі українці наразі перебувають у процесі перезавантаження. Чимало речей, подій, поглядів, ставлення до людей доводиться переосмислювати. Префікс пере- зараз стосується чи не всіх явищ, з якими стикаються Україна та українці. Це основна смислова, сенситивна і навіть чуттєва дія, якою ми керуємося вже майже півтора року.
Переосмислення потребує навіть таке глобальне поняття, як ідентичність. Мова не лише про національну чи громадянську ідентичність, а й про ідентичність суб’єкта, котрий ухвалює рішення: доводиться «перепридумувати» себе як жінку, як чоловіка, як літню людину. Наприклад, багатьом літнім людям під час війни довелося поставити собі питання, наскільки вони самозарадні, наскільки здатні самостійно триматися. До війни чимало хто з них у стресових травматичних ситуаціях покладався на зовнішню допомогу, а тут довелося самостійно ухвалювати рішення і нести за це відповідальність.
ВІДБУДОВА ЧИ ПЕРЕБУДОВА
Ми всі перевчаємося жити в нових умовах. І у цьому процесі маємо визначитися стосовно свого майбутнього: мова йде про відбудову чи перебудову. Відбудова означає, що ми наново будуємо те, що було втрачене. Перебудова може лякати асоціацією з радянською «перестройкою», але все ж таки саме це зараз відбувається з Україною: ми будуємо нове суспільство нових відносин.
По суті, зараз зникає та стара Україна. Невизначена, якою вона була на політичній арені, і несвідома, якою вона була у своєму ставленні до «братського народу». Відтепер ми маємо бути однозначними і одновимірними з більш-менш визначеним цивілізаційним і культурним вектором. Але як поводитися в стані такого ухваленого рішення, для багатьох з нас це ще досі є великим питанням.
Якщо подивитися на соціологічні дослідження, котрі зараз проводяться в країні, майже всі вони пов’язані з тим, що людей запитують, як вони йдуть на шляху від себе колишнього і до себе майбутнього в процесі сьогоденної трансформації. І якими вони бачать себе в майбутньому. Оце перевизначення і можливість визначитися, хто ти є і яким буде твоє майбутнє, наразі змальовує загальний стан українського суспільства.
МИСТЕЦТВО ЯК ІНСТРУМЕНТ ДОПОМОГИ
Для сьогоднішнього дня існує своя особлива нормальність. Під час набуття трагічного досвіду будь-який стан має право на існування і вираження. І коли ти, оглядаючись навкруги для визначення себе в новій реальності, бачиш, що не один такий, що твої відчуття не є неадекватними, неправильними, це заспокоює.
Втім, переосмислення — це завжди нелегкий процес. Саме тому зараз в українському суспільстві такий великий запит на мистецтво, форми й прояви якого висвітлюють російсько-українську війну та ілюструють нашу з вами трансформацію.
Мистецтво є неймовірним інструментом допомоги під час самовизначення. Ти дивишся на витвір мистецтва і розумієш: це моя нова реальність. І відчуваєш вдячність до автора, що він зробив це публічним. Доки явище чи подія залишаються прихованими, ти не знаєш, як на них реагувати, а коли стають публічними, то отримують більше права на визнання.
ПОЛІФОНІЯ МИСЛЕННЯ
Водночас ця нова публічність продукує в суспільстві багато суперечок. Завдяки соцмережам вони швидко розгортаються й набувають широкого розголосу. Проте це теж своєрідна нормальність. Поліфонія мислення — ознака того, що ми здорові й можемо сперечатися, а не займати якусь тунельну позицію правильної вертикалі, яка нам говорить, що ось тільки це є вірним. Те, що ми можемо дискутувати — хай навіть іноді суперечливо і експресивно, — вказує на те, що наше суспільство є живим.
Для соціологів є дуже важливим розмаїття проявів суспільної думки. Адже це — яскрава ілюстрація того, як наші громадяни наразі публічно визначають свою ідентичність. Так, ми маємо замислюватися, чи не призведе це до негативних наслідків, якщо в суспільстві відбувається швидкий експресивний підйом через певні події. Але наявність в суспільстві дискусії свідчить про його здоров’я, а не навпаки про травмованість чи хворобу.
Насправді ми тримаємося дуже добре. «Тримаємося» — це магічне слово, що є найкращою відповіддю на актуальне для всіх нас питання «Ти як?» Ми дійсно тримаємося, у нас виходить. І мабуть, це ще одна характеристика сучасного українського суспільства. В якому ми живемо нараз і частиною якого є.
Матеріал підготовлено за сприяння платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво».
