ДИКА УКРАЇНКА СОФІЯ ЯБЛОНСЬКА

Письменниця, блогер та журналіст

Софія Яблонська / Sofia Yablonska Foundation. Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop

Софія Яблонська (15 травня 1907 ― 4 лютого 1971) – письменниця, журналістка та фотографка, що найбільше любила знімати жіночі портрети. Перша українська мандрівниця (тревел-блогерка), яка здійснила навколосвітню подорож й описала свої враження у книгах «Чар Марока», «З країни рижу та опію», «Далекі обрії», «Дві міри — дві ваги». Отримала прізвиська Дика українка й Теура (птаха з червоним пір’ям). Змолоду вирішила жити так, щоби ніхто не позбавив її дому, й свідомо кочувала планетою. Спілкувалася французькою, але книжки писала виключно українською. У мандрівки завжди брала «Кобзар», різьблену тарілку та гуцульську ляльку-мотанку.

ДОВГИЙ ШЛЯХ ДО ВАНІЛІЇ

Таганрозі, на батьківщині Чехова, щось не склалося. Можливо, не підійшли сухий клімат, дошкульні вітри, тютюновий аромат цикорію чи солодкуватий амброзії. Дратувала трудова школа, де юнку вчили шити взуття, і мова, що звучала надміру округлено. Та ще й брат Мирон, який не здолав тиф і назавжди залишився під боком Азовського моря. Зрештою в 1921 році тато переглянув свої політичні (москвофільські) погляди та повіз родину додому на Львівщину. Там отримав парафію, а Софія почала хапатися за все й відразу. Вчилася кроїти й шити, опановувала вчительську та акторську справи, відвідувала курси комерційної діяльності для жінок. Всередині щось непокоїло та бунтувало, хотілося наперекір, всупереч, на противагу.

Не йти шляхом галицької попівни, у якої, крім варити, гаптувати, молитися, більше ніяких інтересів, а спробувати стрибнути вище голови. Тому почала заробляти самотужки, а не чекати, що трапиться молодий ксьондз і витягне з кишені підрясника кілька злотих. Отож дівчина студіювала документальне кіно, керувала у Тернополі двома кінотеатрами, марила мандрівками, бо ще малою зацікавилась стручками ванілі: «Яка мусить бути чудова та країна, де проста фасоля видає такі пахощі…» З огляду на те, пообіцяла: «А може, колись я впаду у дуже глибоке провалля, може, проб’ю землю і таки дістануся до країни, де є ванілія». Згодом назбирала трохи коштів і в 1927 році чкурнула до Парижа.

ШЛЯХЕТНІСТЬ «НІКЧЕМНОЇ ІСТОТКИ»

Подібний вчинок вважався нечуваним, бо не годиться двадцятирічній дівчині їхати без супроводу до міста кохання й розпусти. У місто моди, кабаре, авангарду та джазу. Не дозволено незаміжній юнці мити вікна, позувати оголеною бовдурам-художникам (три години — 30 франків), гасати сценою, вивчати фотографію, марити акторською та літературною кар’єрою, ще й жити без вінчання з маляром Крістіаном Кальяром. Невдовзі познайомилась з таким самим емігрантом Володимиром Винниченком, сподіваючись отримати рецензію на свій текст. Сорокасемирічний ловелас охрестив дівчину «крихітним, але цікавим продуктом нашої милої історії», затим — сексі-лялькою, та не на жарт захопився, оскільки Софія була тонкою й тендітною, мала темне з мідним відливом волосся, чисту шкіру, жваві карі очі та майже дитячі долоні. Спершу вдався до перевірених методів та прийомів, з позиції метра радив починати з короткої прози, а не з романів, а коли нічого не вийшло, вдарився в амбіцію. Називав поза очі нікчемною істоткою й глумився з її недосконалої української, бо мова в «дебютантки» препаскудна, галицька.

БЕЗ МЕЛАНХОЛІЇ

Хай там що, Софія спритно вислизнула з його хтивих рук і подалася за дві з половиною тисячі кілометрів до Марокко, бо дуже кортіло відкрити для себе Африку, відчути її колорит та розповісти землякам про дивовижу. У той час як галицькі жінки опікувалися винятково сім’ями та дітьми, пекли сирники та святили вербу, зачитувалися порадами Ольги Франко щодо приготування львівської флячки «попівна», вона блукала Марракешем. Першого ж дня занотувала у щоденнику: «П’яна від вражень, сильного запаху спітнілих тіл, печеної баранини, лою, помаранч, крику, танцю муринської та арабської музики, я вернулася з арабської площі розваг. Голова в мене крутиться, мов колесо дитячого вітрячка. Стою на порозі моєї кімнати, рукою держуся за стіни, а другою шукаю електричного контакту…»

Вслід описала оповідачів, що за п’ять су розказували небилиці, лікарів із зіллям та риб’ячою лускою, ворожбитів, які налагоджували зв’язок із Аллахом за допомогою трясучки. Гадюкоїдів (отруйне задоволення коштує десять су), танцівниць, ковтачів вогню й проституток. Відвідини гарему, чаювання з місцевим каїдом та його спроби подарувати одну зі своїх дружин — одинадцятирічну дівчинку. З султаном виникла дивна бесіда, бо чоловік вважав українців та росіян одним народом. Подорожниця мерщій накреслила мапу й зазначила, що українців сорок мільйонів, а Україна в півтора раза більша за Францію. Жінка мешкала не в готелі, а серед звичайних марокканців. У товаристві мовчазних пальм, цитрин, помаранч та оливок. Над головою — блакить неба й жодного натяку на міську меланхолію. Поруч люди, які під час сміху тримаються за серце, будь-які події пояснюють «волею Аллаха» й радять поцілувати руку, яку несила відтяти.

НАВКОЛО СВІТУ ЗА ДВА РОКИ

Мандрівка тривала чотири місяці, і вражень вистачило на цілу книгу. Галичанський видавець запропонував назвати її «Одним скоком до Марокко», але Софії подібна назва не заходила. От і виник «Чар Марока». Подорожній роман став бестселером, і мандрівниця збирала повнісінькі зали слухачів. Розповідала про міражі з синіми деревами у зеленій воді, хлопчачі трикутні чуби (за ті пасма Аллах втягував їх до раю) та ілюзію щодо відсутності душі в арабських жінок. Вслід погостювала у батьків, допомогла мамі з сімейним пансіонатом, здобула фах кінооператорки й попрямувала до Індокитаю. За наступні два роки відвідала Єгипет, Китай, Лаос, Камбоджу, В’єтнам, Австралію, Нову Зеландію, Канаду, США. Побувала на Цейлоні, Малайських островах, Яві, Балі й Таїті. Виходити заміж юнка не поспішала, бо основним завданням було відшукати себе, а не навчитися підбивати борщ, а ще — знайти райські острови без насилля та пригнічень. Ідеальним островом для життя визнала Таїті.

КРІЗЬ ГАЗЕТНУ ШПАРИНУ

Щоби почуватися фінансово незалежною, уклала угоду з французькою фірмою «Опторг-Юнан-Фу» й попрямувала назустріч Великому Будді, нескінченним мурам, галявинам женьшеню. Отже, все по-чесному: вони їй гроші, вона їм — відеоматеріал. То було досить складно, бо азіати вірили, що камера забирає душу, а якщо за камерою стоїть біла людина, то це взагалі судний день. У чайній провінції Юньнань Софія годинами чатувала на перехресті, очікувала на робітників, що поверталися з рисового поля, та варто було угледіти дивну європейку, «моделі» враз давали стрекача. От тоді й вигадала свій знаменитий трюк. Орендувала на базарі магазинчик, типу для продажу літаків та автомобілів, обклеїла його газетами-шпалерами й залишила крихітне вічко, через яке знімала життя. Фільмувала торги, сварки, весілля, заклопотаних кур’єрів, втомлених рикш, колону засуджених та похорон багатія. Одного разу стався потоп, вода неслася з нечуваною швидкістю, місцеві поховалися, а вона стрибнула в човен і попрямувала розглядати навколишній світ. В Індокитаї дістала собі опіумну залежність. Дівчина унадилася до старого в надії, що той відкриє секрети азійської душі, а він, замість каліграфії, етикету та чайної церемонії, присадив на макове молочко.

ГОЛОВНА ПОДОРОЖ У СІМЕЙНОМУ ЧОВНІ

Виходить, зазнала всього: побиття камінням, малярії, укусу бананової гадюки та впливу отруйної орхідеї. Побачила вуличні екзекуції та травматичну традицію бинтування ніг. Неодноразово креслила мапу України на землі, піску, рисовому та кукурудзяному полі. Чула сотні тисяч голосів, сотні тисяч переливів плачу та сміху. Саме у Китаї закохалася у французького дипломата Жана Удена та народила трьох синів: Алана, Данка-Мішеля та Жака-Мірка. Відтоді залишила мандри, бо слід було колихати, виховувати, допомагати з уроками. Частенько готувала щось із галицької кухні, а на Різдво улюблену чоловікову страву — кутю. Мріяла побудувати хату в Карпатах і зробила макет помешкання, але планам завадила Друга світова війна. Доживала віку на острові Нуармутьє у будинку, спроєктованому власноруч. Під вікнами глипали очиськами соняшники та мальви. На найвиднішому місці — таріль з написом «Чим багаті, тим і раді» та набір для куріння опіуму як підтвердження її маленької перемоги над собою. У засвіти Софія Яблонська попрямувала як справжня мандрівниця. Шістдесятичотирирічна жінка загинула в автопригоді, коли везла рукопис нової книги видавцю.