ЗАРОДЖЕННЯ КІНОПРОКАТУ У КИЄВІ КІНЦЯ XIX — ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ (Частина I)
Театр «Соловцов», 1910 рік / pastvu.com
Понад 120 років у Києві існує кінопрокат як самостійний вид бізнесу. Як це все починалося і з чого — які фільми крутили, що за публіка була, які гроші платила… Про це й поговоримо.
Коли перші глядачі, затамувавши подих, споглядали у різних залах цю новинку, що звалася на французький манер cinema, поборники моралі тільки обурювалися засиллям «іноземщини» на екранах, де значну частину прокату становили еротичні фільми.
Вітчизняне кіно або мало дуже низьку конкурентоспроможність, або його просто не було. Проте піонери були завжди, і піонер кінопрокату у Києві теж знайшовся — їм став театральний режисер Микола Соловцов.
ПАРИЗЬКІ КАРТИНКИ
Але трохи раніше був Париж. У цьому чудовому місті відбувся перший платний кіносеанс братів Огюста і Луї Люм’єрів. Сталося це 28 грудня 1895 року в паризькому «Гранд-кафе»… Та вже за пів року, 11 липня 1896-го, в Україні, а саме в Одесі, розпочалися перші демонстрації сінематографа Люм’єрів. І городяни отримали нову розвагу, яка швидко стала найпопулярнішою.
А перше кінознімання в Україні здійснив у Харкові 30 вересня 1896 року фотограф-художник Альфред Федецький. Знімав він на власноруч удосконалений кіноапарат і вже у грудні того ж року влаштував у приміщенні Харківського оперного театру перший публічний кінопоказ.
Щодо Соловцова, у 1896-му він познайомився з представником французької компанії «Люм’єр». Француз шукав у Києві партнерів, щоб просувати нове видовище. Партнерство здійснилося.
У грудні 1896 року в приміщенні будинку Августа Бергоньє, що на розі вулиць Фундуклеївської та Ново-Єлизаветинської (нині на цьому місці театр ім. Лесі Українки), демонструвалися картини Люм’єрів «Танцююча балерина», «Прибуття потягу» та інші. Усього в програмі першого кінопоказу, що організував Соловцов, було 50 «номерів» — коротеньких хронікальних сюжетів.
Внаслідок колосального успіху видовища Соловцов навіть скасував кілька спектаклів свого театру заради «сінема». Втім, незабаром він почав поєднувати театральні постановки з короткими «кіножурналами». А вже у січні 1897 року дирекція сінематографу братів Люм’єр у Києві оголосила, що для бажаючих можна влаштувати кіносеанси просто вдома. І деякі багатії цим скористалися. Тобто «ера домашнього відео» розпочалася ще тоді…
CINEMA ПО-КИЇВСЬКИ. ПЕРШІ ІЛЮЗІОНИ
На сеанси кіно приходило забагато люду. Однак наприкінці XIX століття стаціонарних кінотеатрів не існувало, кінопродукцію постачали головним чином іноземні фірми. Сінематограф не був ще видовищем масовим, кіносеанси відбувалися раз на тиждень (по неділях), у Києві переважно у приміщенні театру Бергоньє.
Але перший київський сінематограф був пересувним, тому його почали запрошувати у свої приміщення і цирк Крутикова, і трупа братів Нікітіних, і різні мандрівні артисти. Дирекція братів Люм’єр давала оголошення у газетах про те, що приймає замовлення і «влаштовує на запрошення сеанси у тих будівлях, де є електрика або де може бути проведений електричний струм».
А як кіно полюбляють діти! Їх просто не відірвати від екранів! Тож демонстрація першого кіносеансу для дітей відбулася у січні 1900-го у приміщенні Літературно-артистичного товариства (вул. Рогнідинська, 1)…
Спливав час, і «мандрівний сінематограф» (власники зі своїми іноземними апаратами і картинами роз’їжджали по містах, демонстрували свої фільми на ярмарках у балаганах) припинив свою діяльність.
Йому на зміну прийшов кінематограф стаціонарний, який назвали дивним словом «ілюзіон». Перших ілюзіонів було обмаль, й вони розташовувалися тільки у великих містах. Київський перший ілюзіон, звісно, був у приміщенні театру Бергоньє. Крім нього, у 1905 році в місті існували ілюзіони: «Електробіограф» Р. Штремера (Хрещатик, 27), «Едісоноскоп» А. Мяновського (Хрещатик, 47), «Електротеатр» у парку Шато де Флер тощо.
Опис ілюзіонів подає у своїй книзі «Так починалося кіно» Мойсей Ландесман: «Під приміщення для ілюзіонів пристосовували склади, магазини, весільні зали і танцкласи, що вийшли з моди. Усі ці приміщення пристосовувалися під ілюзіони без врахування особливостей нового видовища. Не були передбачені ні заходи безпеки, ні елементарна зручність для глядачів. Про спеціальну вентиляцію нічого й згадувати. Зали ці були розраховані на 120–200 глядачів. Підлога не була похилою. Навіть для тих, хто сидів у перших рядах, видимість була препоганою.
Механіки приводили апарат у дію вручну. Не було посеансової системи, у зал пускали безперервно. Квитки продавали без урахування вільних місць у приміщенні. Глядачі заходили й виходили, коли кому заманеться… Увесь час лунало: «Сідайте!», «Не стійте перед очима!». У цих кінозалах, коли замість електрики використовувалось ефірно-кисневе освітлення, а зображення постійно миготіло або поринало у тривале затемнення, виникали інтригуючі назви: «Теща-відьма», «Вбивство у лісі», «Сила кохання» тощо. Ці стрічки пропонували глядачам світ фальшивих страждань, всілякі сенсації. З 11-ї години ночі ілюзіони показували фільми для чоловіків за значно підвищеною ціною».
Реклама ілюзіонів Шато де Флер і А. Мяновського (1905–1906 рр.) була така:
«Між іншим сцени фривольного і пікантного характеру.
Тільки для дорослих. Діти та учні не допускаються».
Відверту порнографію поставляла французька фірма «Пате», з цього й отримувала мільйонні прибутки. Та й власники ілюзіонів долучались до цього бруду. З 1904 року фірма «Пате» відкрила свої філіали у багатьох містах Росії, а з 1 липня 1907-го — у Києві.
Об’ява у газеті:
«Сінематографи «Брати Пате»!
Повне обладнання для театру-ілюзіону,
як при електричному, так і при ефірно-кисневому освітленні.
Вартість — 444 крб. 80 коп.
Електростанції — від 1800 крб.
Величезний вибір картин і щотижневих новинок!
Хрещатик, 25, будинок товариства «Росія».
НОВИЙ ФОРМАТ
Останній ілюзіон зачинився 1907 року. Запрацювала система кінопрокату. Започаткував її киянин Сергій Андрійович Френкель, людина ділова і добре освічена — насамперед завдяки знанням, отриманим у Київському університеті Св. Володимира та вищих навчальних закладах Бельгії. Одержавши диплом інженера-електрика, повернувся він до Києва й заснував електротехнічне підприємство. Проте понад усе його вабив сінематограф.
У 1906-му він організовує в Києві першу в країні кінематографічну прокатну контору, відкриває власний кінотеатр «Люкс» (Хрещатик, 28, ріг Прорізної — арх. Владислав Городецький) на 300 місць. Це був початок. Через кілька років він вже мав власну контору-склад з експлуатації кінокартин, куди вклав до 100 тис. карбованців. Діяльність Френкеля виявилася дуже успішною, і свою прокатну контору 1910 року він перетворив на перше у країні «Акціонерне кінематографічне товариство С. А. Френкель», де став директором-розпорядником.
