ДАНИЛО ЯНЕВСЬКИЙ: дослідження історії — це не професія, а спосіб життя
Данило Яневський / Світлина з особистого архіву
КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ
Ім’я: Данило Яневський
Дата народження: 21 червня 1956 року
Місце народження: Чернівці, Україна
Професія: історик, редактор, теле- та радіоведучий
Данило Яневський — доктор історичних наук, який став відомим журналістом, щоби знову повернутися до історії.
Аристократ, предки якого ще від XVII століття вірою і правдою служили українській науці й культурі , один із найвідоміших українських телеведучих доби створення незалежного телебачення, творець «Сніданку з 1+1» та автор численних книжок, Яневський протягом останнього десятиліття активно займається «реальною» історією України, вважаючи її історією 40 цивілізацій і 30 держав та об’єднань.
Але говоримо ми з ним про різновиди українського націоналізму, міф про УПА, фантастичну долю Романа Шухевича і його захоплення російською літературою, а також про «м’яку українізацію», яку проводив у середині 1990-х канал «1+1» на чолі з Олександром Роднянським і за безпосередньої участі Яневського.
Андрій Алфьоров: Історія — наука про людське минуле. Ви можете згадати той період свого життя, коли ви закохалися в це людське минуле і вибрали для себе такий фах, такий шлях?
Данило Яневський: У п’ять років я вперше прочитав, мало що розуміючи (дивився головним чином на картинки), «Пригоди бравого вояка Швейка». І зрозумів, що світ є набагато більш широкий, яскравий та глибокий, ніж той, в якому ми жили тоді. Це був Радянський Союз, переповнений нав’язливою й огидною комуністичною пропагандою. «Швейк» був моєю інструкцією — як жити в такому світі, взаємодіяти із системою, вижити в ній, не ставши стукачем, покидьком і мерзотою.
А. А.: Ви часто згадуєте часи проголошення української незалежності, цитуєте Івана Плюща… Для вас, як для історика, наскільки важливим було стати безпосереднім свідком тих подій, ба більше — навіть брати в них участь?
Д. Я.: Мені неймовірно пощастило. Я ж був тоді журналістом у Верховній Раді. Водночас у мене вже була за плечима моя кандидатська про соціально-економічні причини розвалу Російської імперії в 1917 році. І те, що відбувалося на моїх очах з кінця 1980-х років і аж до ухвалення першої Конституції в 1996 році, давало мені широкий, тривимірний погляд на події буремного 1917 року.
З одного боку, я був сухим, абсолютно беземоційним описувачем тих подій. Бо не підтримував жодної політичної сили. З іншого — продовжував займатися наукою, паралельно описуючи конституційний процес на теренах України в період з 1917 по 1921 рік. Я підрахував тоді, що в ці чотири роки було написано аж 45 версій Конституції. Написано різними політичними силами — від крайніх лівих до правих, консервативних.
Тому і заняття журналістикою, і заняття історичною наукою вимагають певного емоційного відсторонення від об’єкту дослідження. Бо інакше ти не можеш бути цікавим читачам. Оскільки у кожного з них є своя точка зору на минуле. А твоя задача — давати їм факти. В цьому суть і журналістики, і науки. Сподіватися на те, що люди зроблять правильні висновки з прочитаного, не варто. Не зроблять. І до цього теж треба бути готовим. І це не знімає з тебе відповідальності.
А. А.: До емоцій я би ще хотів повернутися, а зараз запитав би вас про етику професії історика. Чи є вона?
Д. Я.: Я не замислювався ніколи. Ми ж не лікарі, у яких є клятва Гіппократа. Бо медицина, священство, журналістика і дослідження історії — це не професії, а спосіб життя. Ти не можеш не читати архівних документів; не можеш їх не аналізувати. Так само, як лікар не може не лікувати, священик не може не служити службу Божу. Просто треба мати повагу до того, що відбулося до тебе. І чітко фіксувати, що ти є лише ланкою цього нескінченного ланцюга.
Що в історії не існує абсолютної істини, бо ми обмежені обставинами часу і науковими школами, до яких належимо. І врешті-решт, ми залежимо від документальної бази, тобто архівів. А що ти викопаєш в архіві, ти не можеш передбачити. У хірургів показник професіоналізму — кількість виживших після операції, а у нас ознака професіоналізму — якість праць, які ти пишеш. Якщо вони верифікуються незалежними від тебе дослідниками, значить, це є те, що треба.
А. А.: Одна з крайніх за часом ваших праць — дослідження життєвого шляху Романа Шухевича. Книжка матиме назву «Роман Шухевич: одинак проти системи». І тут я хотів повернутися до питання емоцій. Бо коли ви мені переказували окремі епізоди, то були вкрай емоційним. Наче не автор, а читач. Тож моє питання: чи емоції заважають вам у роботі, чи є помічними?
Д. Я.: Два в одному. Матеріал такий. Шухевич — людина дуже крутої долі. Очевидно, що в молоді роки це був терорист, провину якого було доведено двома судами. Це одна частина його життя. Друга — служба в полку спеціального призначення «Бранденбург-800», який був у складі Вермахта. Вермахт ніколи не визнавався ніким, навіть Нюрнберзьким трибуналом, як злочинна організація. Тобто вони не брали участі в антиєврейських акціях. Відповідно, на Шухевичі жодного воєнного злочину до 1943 року, коли він пішов у підпілля, немає. Це доведено.
Документи його лютих ворогів — Міністерства державної безпеки УРСР, яке його роками шукало (він був занесений до списку державних злочинців № 1 і підлягав ліквідації по факту захоплення), не містять таких відомостей. Навпаки, широко відома історія про те, як його дружина переховувала від нацистів єврейську дівчину. В цьому сенсі мені було надзвичайно цікаво, як людина примудрилася вижити в цих умовах. Але, читаючи звіти МДБ, я мусив пити заспокійливе, бо не міг стримувати емоцій.
Там сухі відомості про масове, системне винищення українського населення. Поляків у той момент не було, їх відселили, а євреїв вибили нацисти. Частина цього українського населення вийшла з німецької армії на Захід, частина залишилася і пішла в ліс. Їх винищували без будь-якої логіки, без будь-яких правових підстав і судів. Просто вбивали. Читаючи про таке, важко зберігати спокій.
Але якщо б я й далі дав волю власним емоціям, то не зміг би завершити справу. Не зміг би зробити висновок: з 1944 до 1950 року, коли Шухевич загинув, мав місце масовий неорганізований збройний спротив місцевого українського населення західних земель України другій радянській окупації. Це був саме масовий неорганізований збройний спротив. А не національно-визвольна війна.
А. А.: Тобто ви фактично руйнуєте один із ключових міфів сучасності — міф про УПА (Українську повстанську армію)…
Д. Я.: УПА — це шильдик , суха абревіатура. Єдина організована українська повстанська армія виникла в червні 1941 року. Нею командував Тарас Бульба-Боровець, похований на цвинтарі в американському Нью-Джерсі. Саме його формування мало назву Українська повстанська армія і підпорядковувалось президентові УНР в екзилі Левицькому, який сидів на той час у Варшаві під німецькою окупацією.
Склад цієї армії нараховував до 10 тисяч людей. Більшість із них вибили німці. Ще частину — радянські партизани і прихильники Степана Бандери, які також вбили дружину Бульби-Боровця. Сам він потрапив у полон, знаходився в тому самому блоці Целленбау, табірної нацистської тюрми, яка розташовувалася біля концтабору Заксенгаузен, де й Бандера. Навіть камери їх були поруч.
Після звільнення Бульба-Боровець полишив політичну діяльність, емігрувавши до Сполучених Штатів. Це перша Українська повстанська армія. Потім я знайшов (вивчивши 100 томів літопису УПА, кожен з яких налічував по 300 сторінок) відомості про існування ще п’ятьох формувань, які теж називали себе Українською повстанською армією. Було й шосте — те, яке, за легендою, очолював Роман Шухевич. Спойлер: все це неправда. Існує лише декілька папірців про цю УПА, включаючи рішення про її створення. Але це не було організованим збройним формуванням рівня роти, батальйону, полку, дивізії, хоча б до 13 тисяч людей. Це міф.
І окрема історія про самого Шухевича, який прагнув домовитися з радянським режимом за посередництвом брата митрополита Андрія Шептицького — Казимира, який є праведником світу, тому що створив цілу індустрію рятування єврейських дітей. Так от, Шухевич намагався домовитися з радянською владою скласти зброю за умови, якщо та не буде заганяти людей в колгоспи. Комуністи не погодились. І ця кривава масакра тривала в окремих випадках аж до 1960 року, коли було винищено останню боївку в кількості трьох людей, якщо я не помиляюсь.
Останній учасник цього спротиву — Ілля Оберишин — вийшов із підпілля після 24 серпня 1991 року. Лишень подумайте! Мені було цікаво знайти, де там правда. А правда полягає в тому, що люди не хотіли бути росіянами та комуністами і йшли в ліс. Вони знали, що загинуть. У них була етика. У випадку, якщо полон був неминучим, — вони стрілялися або підривали себе гранатами.
А. А.: Як сталося, що, попри весь масштаб Шухевича як особистості, він дотепер залишається в громадській свідомості персоною номер два, фактично перебуваючи у тіні Бандери, навколо якого склався справжній національний культ?
Д. Я.: Я думаю, що я знаю відповідь, але буду її далі поширювати і поглиблювати. Постать Степана Бандери розкручувала радянська пропаганда. Витоки й коріння лежать в 1960-х роках ХХ століття. Це почалося після вбивства Бандери і Лева Ребета (який також займався терористичною діяльністю) — етнічного єврея, який, між іншим, був одним із керівників Львівської екзекутиви ОУН, що вона організовувала теракти. По Другій світовій війні в еміграції утворилися два центри.
Центр Бандери, який називався «Закордонні частини ОУН», і групи Льва Ребета, які представляли Романа Шухевича. Завдання радянської влади полягало в тім, щоб посварити ці два угруповання, розколоти українську політичну еміграцію. І коли йшов процес над Богданом Сташинським — вбивцею Бандери і Ребета — мешканці західних областей сучасної України тайкома слухали трансляції цих процесів по радіо «Свобода» і «Голос Америки». І у людей тоді почало формуватися уявлення про Бандеру — як про величну фігуру, яку цілий Радянський Союз не міг подолати, і його довелось вбити. Коріння міфу Бандери в цьому, на мою думку.
А. А.: А Шухевич? Що було відомо в той час про нього?
Д. Я.: Він двічі таємно відвідував Радянську Україну, кілька місяців лікувався в Одесі (в 1948–1949 роках) і, побачивши вперше інших українців, зробив висновок, що «побудувати незалежну Україну, — близько до тексту передаю, — ми можемо тільки за умови, що в цьому процесі братимуть участь східні українці». Про це він сказав своїй зв’язковій Галині Дидик. «Але вони — ці українці, в більшості своїй говорять російською. То ми маємо навчитися російської мови». І вони разом із Дидик почали читати Достоєвського, Чехова і Толстого. Я не жартую. Це є в її споминах.
Ця його концепція демократичної України була втілена в гаслі «Воля народам, воля людині». Він розглядав Україну як державу, в якій будуть співіснувати з рівними правами різні національні групи. Що радикально відрізняє його від Бандери, який мріяв побудувати моноетнічну корпоративно-українську державу. Не скажу, що за нацистським зразком, але за зразком Беніто Муссоліні — це так. І це не моя вигадка.
Є багато досліджень на цю тему. Зокрема, нашого колеги Георгія Касьянова — професора Люблінського університету. Або німецького історика Ґжеґожа Россолінського-Лібе, що має назву «Життя Степана Бандери». В ній більше ніж 6 000 посилань на архівні джерела. А це є ознакою дуже якісного дослідження. На відміну від пропагандистських робіт, які себе не обтяжують перевіреними фактами.
А. А.: І Бандеру, і Шухевича вважають еталонами українського націоналізму, золотим, так би мовити, стандартом. Але що це за таке явище, яке дотепер має гучну славу, і коли воно виникло?
Д. Я.: Український націоналізм — це жупел , створений МГБ. Їх було кілька, двох типів. Перший хронологічний тип — український, радянський, комуністичний націоналізм, який виник у грудні 1917 року в Харкові, де прихильники більшовиків і лівих політичних партій проголосили Українську Республіку Рад. Вони вважали себе частиною всесвітнього визвольного комуністичного руху, який відкидає будь-які поняття національності, а оперує лише соціальними категоріями (буржуазія, пролетаріат, селянство). Але скоро збагнули, що люди, які їх підтримали, на 90% були етнічними українцями.
Утримати владу одними багнетами і терором не виходило. Бо ж треба було пояснити тим людям, що вони більш українці, ніж їхні попередники — тобто Грушевський і Винниченко. Так було започатковано український комуністичний націоналізм. Це підтверджено фактами. Я їх всі навів у книжці «Формування української радянської еліти: 20–30-ті роки ХХ століття»: 1084 українських письменники станом на 1927 рік. Це багато чи мало? Станом на 1898-й їх було 20. Я зараз не говорю про якість створеного ними, але можу сказати, що мінімум два десятки з цих письменників сформували скелет українсько-радянської літератури, яка дожила до наших часів.
І отже, найбільшого розквіту цей націоналізм (повна назва «український соціальний комуністичний націоналізм») сягнув уже наприкінці 1920-х років, у часи проведення більшовиками першої так званої українізації, яка показувала, що українці мали свою державу. Якось я запитав дуже відомого класика української літератури, академіка Бориса Олійника: комуніст він чи українець? Він на мене подивився і сказав тоді: «Данило, я в першу чергу українець, а вже потім я комуніст».
Вони насправді себе вважали українськими. Всі українські радянські письменники вважали себе українськими радянськими комуністичними письменниками. Бо формували, сприяли розвитку української нації, народу… Це один тип націоналізму. Замішаний на пролетарському інтернаціоналізмі, згідно з яким «всі хороші можуть жити поруч».
Інший націоналізм — галицького походження. Він народився у Львові — університетському центрі, де молодь радикально протистояла екстремістській на той час «національній» політиці польської адміністрації, яка утискала і українців, і євреїв, і німців. Українська громада тодішньої Польської Республіки розділилася на дві частини. Одна — абсолютна більшість, яка шукала порозуміння з польською владою: брала участь у політичних кампаніях, була представлена на національному рівні і на рівні окремих воєводств. Вони говорили відкрито, що лобом стінку ти не прошибеш і треба домовлятися з польською владою.
Друга — релігійний націоналізм — це діяльність Української греко-католицької церкви, якою 40 років керував митрополит Андрій Шептицький. Саме він власним коштом, фактично з нічого, створив цей український народ, витрачаючи колосальні гроші на мистецтво, літературу, кооперативні установи, освіту, церкви і так далі…
А був третій тип галичанського націоналізму — який уособлював Степан Бандера. Його прибічники створили так звану Крайову Екзекутиву, яка діяла під щільним контролем польської політичної поліції. Це були радикали. Вони проіснували фактично до середини 1930-х років, коли були майже винищені польською поліцією після організованого ними вбивства польського міністра внутрішніх справ Перацького. На цьому український радикальний націоналізм завершився. А далі відновився вже в особі Романа Шухевича, який створив ще одну організацію українських націоналістів (це було троє чи п’ятеро людей), так званих «самостійників-державників».
Відповідно до програмових документів це був соціал-демократизм у чистому вигляді. Дуже поміркований, я би сказав. А коли їх знищили, то залишилися лише ті, що були в еміграції. Вони себе проголосили «єдиними представниками організованого українського спротиву радянській окупації». І все було б добре, якби не дві обставини. Перша полягає у тім, що всі вони вже були під ковпаком радянських спецслужб. Достатньо сказати, що Мирон Матвієйко — керівник служби безпеки Степана Бандери — був встановленим агентом МГБ.
Другий фактор має ім’я Кім Філбі, який курував діяльність цих мюнхенських українських емігрантів. Бандеру фінансували британці, а Лева Ребета — американці. Кім Філбі був посередником між Мі-6 та американськими ЦРУ, і в той самий час був агентом радянського МГБ. І саме він всіх цих підпільників зливав в індустріальних масштабах.
А. А.: Тобто?
Д. Я.: Їх готували в спеціальних таборах для ведення диверсійної роботи в радянській Україні, а потім скидали на парашутах. А там їх приймало МГБ, перевербовувало або відразу вбивало. Це окрема дуже кривава і контроверсійна сторінка історії. Зараз вийшло у світ п’ятитомне феноменальне дослідження про спецслужби одеського історика Ігоря Ландера. Можна почитати.
А. А.: Давайте до Новітньої історії України перейдемо, туди, де вписано ім’я медіа, до якої ви маєте пряме відношення. Я маю на увазі 1+1, який щойно відсвяткував свій 30-річний ювілей. Яке місце у вашому житті займає цей телеканал?
Д. Я.: Визначне. Це шість чудових років життя, часи Олександра Роднянського, який, власне, й створив 1+1. Він зламав усе в позитивному сенсі; створив в умовах недолугої посткомуністичної України телевізійний продукт світового рівня. Не озираючись при цьому на Москву. Просто новий український національний, україномовний (підкреслюю!!!) продукт, в якому кожен міг знайти щось своє.
Для мене грати в команді Роднянського було все одно що грати в складі київського «Динамо» часів Валерія Лобановського. 1+1 став стартовим майданчиком для десятків людей — редакторів, знавців кіно, телеоператорів, сценаристів і ведучих. Думаю, якби Роднянський зараз свиснув всім нам, хто тоді працював, ми б швидко зібралися докупи.
А. А.: Ви розуміли тоді, що фактично проводили «м’яку українізацію» країни?
Д. Я.: Безумовно. Я би радикалізував цю думку — проводили культурну агресію стосовно тодішнього українського суспільства, яке в більшості своїй не було україномовним. Бо українська вважалася мовою села. Канал започаткував стандарт вишуканої української мови, якою перекладалися найкращі світові фільми, що їх показував тоді 1+1. Так українство, зусиллями Олександра Роднянського, стало модним. А ідея, як відомо, проб’ється крізь будь-який бетон, якщо вона модна.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
