ДИРИГЕНТ ГАЛИНА ШПАК: хор як дзеркало часу

Автор: Світлана Павлянчина

Медіадослідниця, журналістка

ДИРИГЕНТ ГАЛИНА ШПАК: хор як дзеркало часу

Галина Шпак / Світлина з особистого архіву

КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ

Ім’я: Галина Шпак

Дата народження: 16 червня 1964 року

Місце народження: Одеса, Україна

Професія: керівник хору, викладач теоретичних дисциплін

Хоровий спів завжди був чимось більшим, ніж мистецтво: він ставав моделлю суспільства, способом навчити людей чути одне одного і створювати гармонію навіть із різнорідних голосів. Там, де слів недостатньо, щоб вмістити почуття, вступає багатоголосся, в якому розчиняється особисте «я» і народжується нове «ми». У радянську епоху хор мав особливу місію. Він був символом колективного духу, в якому особисте розчинялося в загальному, підкоряючи ритм єдиному голосу країни.

Сьогодні реальність інша. Хор більше не є інструментом ідеології, але він зберіг суть: бути простором зустрічі людей і смислів. Про шлях хору від минулого до сьогодення, його значення для освіти, культури і про сучасних студентів розповіла в інтерв’ю Галина Шпак — диригент, керівник хору Одеської національної музичної академії імені А. В. Нежданової.

ХОР І СУСПІЛЬСТВО: МИНУЛЕ, СЬОГОДЕННЯ, МАЙБУТНЄ

Світлана Павлянчина: Чому хорове мистецтво в Україні, а особливо в Одесі, стикається з труднощами популяризації? У чому корені цієї проблеми — у спадщині минулого, у відсутності нової культурної політики, у самій публіці?

Галина Шпак: Це дійсно багато в чому спадщина радянської епохи. Тоді хор був насамперед інструментом ідеології: ми співали про партію, про Леніна, про «світле майбутнє». І, звичайно, для багатьох людей це залишило присмак формальності. Після 1991 року, на жаль, ми не зуміли вчасно переорієнтувати увагу публіки, не створили нового образу хору як мистецтва свободи і духовного досвіду. В Європі ситуація зовсім інша: там хор — це мистецтво номер один, хорові фестивалі збирають повні зали, публіка вихована на традиції спільного співу. У нас же культура слухача тільки формується.

С. П.: Хор сьогодні — це…

Г. Ш.: Хор, звісно, — не голос системи. Сьогодні він змінюється. Він стає живим, вільним, ближчим до справжнього мистецтва. Камерні хори до 20 осіб — це інтимність і тонкість, великі хори 50 і більше — сила та масштаб. У шкільних колективах часом співають десятки дітей, і це теж є безцінним: кожна дитина вчиться бути частиною гармонії. У цьому й полягає суть хору: неважливо, скільки людей стоїть на сцені, — це завжди досвід формування особистості, виховання гармонії.

С. П.: Хорове мистецтво завжди трималося на ентузіазмі людей. Сьогодні без системної підтримки воно немов іде проти течії. Як ви бачите його майбутнє?

Г. Ш.: Вірити в майбутнє нелегко. Хор — це не тільки питання фінансування чи адміністративної підтримки. Хор живе в людях. Допоки в школах лунають дитячі голоси, допоки студенти співають і диригують, допоки є вчителі, які віддають себе цій справі, традиція буде продовжуватися. Звичайно, системна підтримка дуже важлива: стипендії, міжнародні проєкти, обміни — все це могло б утримувати таланти і відкривати нові горизонти. Але навіть без цього хор завжди знаходив шлях: на ентузіазмі, на любові до музики, на внутрішній потребі людей бути разом.

Адже хор для нас — це ДНК нації. У хорі можуть співати всі: аматори, які збираються у вільний час, діти в школах, студенти в університетах. Це завжди було і, я впевнена, завжди буде. Пам’ятаю, як директори шкіл раніше наполягали: «Хор у школі мусить бути». Навіть якщо це один голос або два — головне, що є спільний спів. Адже пісня, виконана разом, пов’язує людей міцніше, ніж будь-які слова.

Сьогодні, на жаль, молодим диригентам практики бракує більше, ніж будь-коли. У багатьох школах віддають перевагу сольному або естрадному співу. Але хор має зовсім іншу цінність. Він виховує почуття колективу, вміння чути одне одного, здатність бути частиною цілого. Це не тільки про музику — це про людяність. Я бачила, як навіть ті діти, яким важко потрапляти в ноти, які «малюють» голосом замість того, щоб співати правильно, з часом розкривалися і знаходили свою мелодію. Вони настільки прив’язувалися до хору, до вчителя, до друзів по колективу, що це формувало теплий і глибокий зв’язок. Хор часто стає серцем школи.

Голос українського хору, звичайно, не зникне. Тому що музика не тільки для музикантів, вона для всіх. Вона дає натхнення, іноді навіть сенс життя. І кожен, хто хоч раз співав у хорі, знає: ця ниточка між людьми вже ніколи не обірветься.

Світлина з особистого архіву Галини Шпак

ХОР ЯК МИСТЕЦТВО: РЕПЕРТУАР, ГОЛОСИ, ЕКСПЕРИМЕНТИ

С. П.: Чим живе студентський хор сьогодні? Як ви обираєте репертуар, і що ближче самим студентам — класика, сучасні експерименти?

Г. Ш.: Життя студентського хору завжди динамічне: щороку хтось йде, хтось приходить, і колектив оновлюється, немов живий організм, який постійно змінюється. Репертуар у нас в основі класичний: Моцарт, Бах, Брамс. Але класика не відразу розкривається молодим людям — до неї потрібно дорости.

Студенти полюбляють пробувати й сучасну музику, й крос-жанрові експерименти. Іноді ми додаємо рухи, світло, свічки, елементи театралізації — і хор стає ще ближчим до публіки. Але фундамент залишається колишнім: академічна школа, перевірена часом.

Знаєте, уподобання в музиці відображають шлях внутрішнього дорослішання студентів. Спочатку вони тягнуться до простіших форм — легких, яскравих. А потім приходить усвідомлення: що простіша музика, то складніше її виконати. Саме тоді вони починають по-справжньому цінувати класику.

С. П.: Чи можна сказати, що в різних регіонах України голоси звучать по-різному? Чи є у співаків особливе вокальне забарвлення, що залежить від середовища, в якому вони виросли?

Г. Ш.: Є особливості, це правда. Південні голоси — широкі, глибокі, з потужним діапазоном. Західні — дзвінкі, тонкі, особливо сопрано. Це віддзеркалення природи: степ, море або гори формують тембр. Але, звісно, все залежить і від середовища, в якому зростає дитина.

С. П.: Які голоси зараз у дефіциті? Ті, що звучать особливо яскраво й унікально, але зустрічаються дедалі рідше?

Г. Ш.: Дуже тонкі високі сопрано і справжні низькі альти. Таких мало, тож вони є особливо цінними.

С. П.: Чим відрізняється хорове диригування від симфонічного?

Г. Ш.: Хоровики працюють із хором, симфоністи — з оркестром. Але багато наших студентів продовжують навчання та освоюють обидва напрями. Це дає їм широке охоплення музичного матеріалу.

ХОР І ЛЮДИНА: ВИХОВАННЯ, ОСОБИСТІ ІСТОРІЇ, СИЛА БАГАТОГОЛОСОСТІ

С. П.: Що для вас головне в хоровому співі? Яку силу він дає дітям і молодим музикантам — у їхньому вихованні, становленні, людському досвіді?

Г. Ш.: Хор — це модель ідеального суспільства. Кожен рівний, але кожен важливий. Це спільна праця, яка виховує людяність і сердечність. Навіть діти без слуху поступово втягуються, розвиваються і стають дуже відданими музиці. А лідерство тут органічне: людина вчиться працювати в команді, але й проявляти особисту ініціативу.

С. П.: Як хор впливає на дітей?

Г. Ш.: Хор має величезний вплив. Хоровий спів формує цінності, виховує гармонію і доброту. Дитина, яка співає в хорі, виростає більш чуйною людиною, яка вміє чути і себе, і інших. Саме тому так важливо зберігати систему хорового виховання не тільки в музичних школах, а й у звичайних загальноосвітніх. Коли в школі є хор, діти вчаться не тільки музики — вони вчаться відповідальності, взаєморозуміння. Це унікальна школа життя. І мені дуже хотілося б, щоби ця традиція, яка існувала раніше, повернулася: вона дає дітям набагато більше, ніж здається на перший погляд.

Люди, які в дитинстві пройшли через хор, більшою мірою залишаються в цій стихії. Вона підтримує їх все життя. Ось, наприклад, мій знайомий — хірург з нашої 20-ї поліклініки на Таїрова, Паша. Коли він був хлопчиком, навчався в першій хоровій школі України імені Стефана Клементійовича Крижановського. Він її закінчив, але вибрав не музику, а медицину. Став хірургом. І все ж любов до хорового співу в ньому залишилася. Він досі співає в храмі, в хорі.

Нещодавно Паша сказав мені: «Уявляєш, приходжу після роботи геть виснажений — цілий день пацієнти, операції, втома. Але варто мені встати в хор і заспівати — у мене відкривається друге дихання. Ніби оживаю». Ось це і є сила хору: навіть якщо музика не стала професією, хор залишається з людиною, дарує їй сили, натхнення і повертає до життя.

ХОР ТА ОДЕСА: МІСЬКА КУЛЬТУРНА СЦЕНА

С. П.: Галино, як вважаєте, ваш студентський хор — це навчальний колектив чи повноцінний учасник культурного життя міста? Яке місце посідає хор у сучасній Одесі?

Г. Ш.: Фактично наш студентський хор виконує функції професійного колективу. Ми регулярно виступаємо в залі філармонії, у Літературному музеї, в храмах міста. У нас є щорічні різдвяні та великодні концерти, де диригують як педагоги, так і студенти. Це дає їм шанс проявити себе не тільки як співакам, але і як майбутнім диригентам. Однак усі концерти нам доводиться організовувати самотужки — і це відображає реальність хорового мистецтва сьогодні.

Хор дає людям те, чого їм особливо бракує, — почуття надії. На жаль, зараз майже кожен живе зі своїм тягарем тривог, а хоровий спів стає своєрідною опорою. Люди приходять на концерти студентського хору саме за цим відчуттям живої енергії: молодість, щирість, відкритість наших студентів створюють атмосферу, яку неможливо підробити. У цьому й полягає особливість студентського хору — він відгукується в душах слухачів.

С. П.: Чи може в Одесі народитися хор, який буде її представляти?

Г. Ш.: Теоретично так. В Одесі є всі передумови для появи хору, який міг би представляти місто на високому рівні. Адже тут уже відбувається велика подія — Всеукраїнський фестиваль-конкурс хорових колективів пам’яті К. К. Пигрова. Цей конкурс збирає десятки колективів з усієї країни, створює живу атмосферу суперництва та обміну досвідом.

ХОР ТА АКАДЕМІЯ: СИСТЕМА ОСВІТИ Й СТУДЕНТИ

С. П.: Сьогодні ви самі керуєте хором. Що являє собою кафедра, і хто ваші студенти?

Г. Ш.: Я викладаю на кафедрі хорового диригування, де кожен студент обов’язково співає в хорі та освоює професію диригента. Зараз у нас 55 студентів: чотири курси бакалаврату та півтора року магістратури. В середньому по десять осіб на курс. Є іноземці з Китаю, були студенти з Аргентини, Венесуели. Зазвичай вони їдуть до конкретного викладача. Деяких приваблює Одеса як така — море, атмосфера, тепле ставлення.

С. П.: Як змінився за роки конкурс при вступі, і наскільки суворим залишається відбір?

Г. Ш.: У 80-ті роки конкурс був 3–4 людини на місце. Зараз він менший, але бюджетні місця заповнені. Приміром, на 8 бюджетних місць припадає 11 студентів — частина сплачує за навчання.

С. П.: Чи є зараз конкуренція між консерваторіями в Україні?

Г. Ш.: У нас п’ять головних центрів: Київ, Львів, Одеса, Дніпро та Харків. Київ — це магніт, туди їдуть з усієї країни. Але Одеса теж має вагу: наші випускники працюють у музичних коледжах по всій Україні і часто направляють до нас своїх студентів.

С. П.: Наскільки важливими є міжнародні контакти? Чи запрошуєте ви педагогів і майстрів з інших країн?

Г. Ш.: Це величезна цінність. Запрошені майстри надихають студентів, дають нові знання. Зараз, під час війни, багато хто боїться приїжджати до нас. Звичайно, ми б із радістю хотіли бачити тут і вчитися у колег з Литви, Латвії, Молдови — все залежить від їхнього особистого ставлення і готовності працювати в непростих умовах. Але і в Україні є гідні диригенти.

С. П.: Хор — це не лише голоси, але й долі. Чи буває так, що людина формально підходить, а потім з’ясовується, що вона просто випадковий гість у цій професії?

Г. Ш.: Так, іноді здається, що студент підходить, ми беремо його, а пізніше з’ясовується, що ні. Хор схожий на живий організм: один голос може додати диханню сили, інший — порушити рівновагу. І раніше іспити були дуже суворими, включали сольфеджіо і гармонію. Ці предмети прибрали — і я вважаю, що даремно. Вони давали міцну основу: формували слух, розвивали музичне мислення, вчили мислити звуками, а не тільки повторювати їх. Якби була можливість, я б із радістю повернула ці дисципліни, адже саме на цій базі будується все інше. Але поки що це не можна реалізувати.

С. П.: Як ви визначаєте потенціал студентів? Хто з них здатний стати лідером?

Г. Ш.: Амбітних дітей помічаєш одразу. Іноді це виражається навіть в агресії — але не злій, а захисній. Наше завдання — спрямувати її на творення. Є студенти, яким «дано»: вони приходять із багажем культури, вихованням, досвідом. Таких легко відрізнити: вони прагнуть до лідерства м’яко, інтелігентно.

С. П.: Чи не бояться студенти, що в хорі їхня індивідуальність розчиниться і голос загубиться серед інших?

Г. Ш.: Навпаки, вона посилюється. Багато студентів спочатку переймаються, що їхній голос «розчиниться», але поступово розуміють: він стає частиною гармонії, і це надає йому сили.

С. П.: Як студенти вчаться чути себе в хорі?

Г. Ш.: Новачки часто співають «на горлі», перебільшено, намагаючись пробитися крізь хор. Але ми пояснюємо: у хорі важливо не виділятися, а зливатися. Чотири партії повинні звучати як один голос. Індивідуальність розкривається в сольних партіях, а для цього потрібна праця на вокальних уроках.

ХОР І ДИРИГЕНТ: ОСОБИСТИЙ ШЛЯХ ГАЛИНИ ШПАК

С. П.: Галино, ви самі прийшли до хору зовсім юною — як це було? Що для вас означало співати разом зі старшими студентами, коли училище та консерваторія об’єдналися?

Г. Ш.: Так, я вступила до училища в 1979 році, мені було всього 15 років, а в 1984-му — вже до консерваторії. Це був дивовижний досвід: ми, підлітки, співали в одному хорі зі студентами консерваторії, яким було вже по 22–24 роки. Різниця у віці відчувалася, але саме вона робила атмосферу особливою. Це було схоже на велику школу життя: як учні молодших класів і старшокласники в одній родині. Старші пояснювали, показували, як народжується музика, як працювати з текстом, з диханням. Для мене це було божественне відчуття причетності до чогось значущого.

С. П.: Ваші діти теж пов’язані з музикою?

Г. Ш.: Обидва сини закінчили музичну школу за класом скрипки. Професії обрали інші — один став моряком, інший айтішником. Але музика завжди з ними: молодший грає на гітарі, старший слухає класику. Я впевнена, що музичне виховання ніколи не буває марним.

С. П.: Що для вас є щасливим концертом?

Г. Ш.: Для мене щасливий концерт — це коли хор і публіка зливаються в одне дихання, коли вони співають «єдиним серцем». У такі хвилини музика є станом абсолютної гармонії. Таким був останній концерт з Людмилою Монастирською та Віталієм Білим: зал та хор тоді немов розчинилися один в одному, і це було справжнє диво.

P.S. Після розмови з Галиною Шпак я зловила себе на думці: хор — це не просто музичний колектив. Це дихання міста, його пам’ять і, можливо, майбутнє. Одеса завжди вміла народжувати таланти, а хор може стати її живим символом — об’єднуючим, надихаючим, що дає сили й надію. У такі моменти розумієш: місту потрібен свій хор, хор, який буде звучати як саме місто — вільно, багатоголосно, неповторно.