ФЕМІНІСТСЬКІ ШЕДЕВРИ: фільми «КЛЕО ВІД 5 ДО 7» і «Піаніно»
Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop
«Кінософію» у вересні присвячено фемінізму. Та це не головне. Обидва представлені тут фільми — абсолютні шедеври. Причому надійно перевірені самим часом. Обидва зняті великими жінками й обидва про… святу любов до музики. Вже працюючи над текстом, автор цих рядків несподівано для себе виявив, що ці фільми потрапили на перше і друге місця (відповідно) спеціального опитування британського видання ВВС, присвяченого найкращим у світі картинам, режисерами яких були жінки.
386 кінокритиків із 84 країн серед перших назвали «Клео від 5 до 7» (1962) француженки Аньєс Варда й «Піаніно» (1993) новозеландки Джейн Кемпіон. Про що ж ці видатні фільми? Перший — про засуджену до смерті самою долею молоду паризьку співачку, яка у фіналі примиряється з фатумом та отримує шанс на втечу. Назад, у життя. Другий — найвеличніша любовна історія нового часу — про священне божевілля.
«КЛЕО ВІД 5 ДО 7» (CLEO DE 5 A 7, ФРАНЦІЯ, ІТАЛІЯ, 1962)
Режисер: Аньєс Варда
У ролях: Корінн Маршан, Антуан Бурсейє, Домінік Давре
М
олода французька співачка Клео (Маршан), яку розшукують концертні адміністрації та тур-менеджери, в очікуванні власного медичного обстеження йде до ворожки, щоб та розклала на неї карти. Таро передрікають смерть, хоча ворожка делікатно про це мовчить, а Клео, мабуть, здогадуючись, втрачає душевну рівновагу і, не маючи сил залишатися вдома сама, блукає величезним Парижем, на вулицях якого життя, немов дражнячи, вирує, а з вікон пролітаючих повз таксі линуть її власні пісні. Так, убиваючи час із 5-ї до 7-ї, Клео натрапляє на такого самого гуляйсвіта — фактично засудженого до смерті, як і вона сама, молодого солдата, що повертається на війну в Алжир.
Саме цей фільм офіційно закріпив за великою Аньєс Варда статус «ластівки» французької «нової хвилі». На відміну від Годара й Трюффо, піонерів-чоловіків цього руху, вона не належала до породи «сінематечних щурів» , не працювала кінокритиком, і взагалі, не притягувалась та не перебувала. Варда завжди була сама по собі, вражала не стільки інтелектом та освіченістю, скільки своїм особливим темпераментом.
Розпочавши як фотограф (фотокамеру вона не випускала з рук до кінця життя), першу картину Варда зняла скромним коштом своїх друзів у 1955-му, здобувши підбадьорливі відгуки французьких інтелектуалів, але, всупереч очікуванням, не приєднавшись до модного кола «нової хвилі». Віддала перевагу індивідуальному шляху. Культова авторка, дружина Жака Демі, творця легендарних «Шербурських парасольок», саме Варда відкрила кінематографу Катрін Деньов (переконавши чоловіка зняти юну старлетку); Франції — Джима Моррісона, затягнувши його до Парижа (подейкують, що разом із цивільною дружиною Моррісона — Памелою Курсон — вона була свідком раптової смерті музиканта); стояла біля витоків сучасного фемінізму, не без іронії розглядаючи чоловіків як буржуа, а жінок — як пролетаріат.
Її нагороджували «Золотим левом» Венеціанського кінофестивалю, призами Берлінале, трофеями Канн і почесним американським «Оскаром» за внесок у кіномистецтво. Але справжній її тріумф стався саме тоді, 1962-го. А «Клео від 5 до 7», відтепер і назавжди, став справжньою візитною карткою режисерки, зразком нового кіно (причому досі), в якому домінує образ, а не слово, драматургія здається імпровізованою, а рух камери наближений до ритму людського дихання. Ритму самого часу — революційного за своєю суттю.
Поки головна героїня півтори години екранного часу вештається Парижем в очікуванні страшного лікарського діагнозу і, немов прощаючись з усім живим, по-новому відкриває і відчуває повсякденне життя міста, Аньєс Варда відкриває для себе французьку столицю мов якусь живу істоту, що веде невербальний діалог із бідолашною жінкою. Не буде великим перебільшенням сказати, що перед нами головний фільм про Париж. Золотий стандарт. У сцені, де дівчина тиняється лівим берегом Сени, біля станції Монпарнас, Варда, використовуючи непослідовність оповіді, поєднує на екрані елементи вигадки й документалізму. А потім і зовсім плюхає нас у сліпучу панораму Парижа.
Відтоді французьку столицю, якщо хочуть перетворити на персонажа, знімають саме з тих точок, які 65 років тому відкрила Аньєс Варда. Взагалі, про її вроджений кінематографічний інстинкт говорили так: «Вона використовує одну руку, щоб знімати іншу». У «Клео» Варда, мабуть, вперше так виразно демонструє свій дар ловити моменти чуттєвості і писати на плівці «пейзажі людської душі». Володіючи неповторною магією ідеальної побудови кадру, Варда активно пробирається в закадровий простір, у задзеркалля. І саме це відчуття великого світу, що перебуває там, наповнює її великий у всіх відношеннях фільм.
«ПІАНІНО» (THE PIANO, ФРАНЦІЯ, АВСТРАЛІЯ, НОВА ЗЕЛАНДІЯ, 1993)
Режисер: Джейн Кемпіон
У ролях: Голлі Гантер, Гарві Кейтель, Сем Нілл
У знятому 32 роки по тому Джейн Кемпіон «Піаніно» сюжет розгортається не в Парижі, а у Новій Зеландії ХІХ століття, де німа англійська вдова Ада (Гантер), піаністка за професією, через злидні одружується за листуванням із брутальним колоністом містером Стюартом (Нілл), який привозить її разом з маленькою донькою зі Старого Світу до Нової Зеландії. Чоловік не любить музику, а тому відмовляється разом із дружиною перевозити до будинку її піаніно.
Інструмент купує сусід молодят, татуйований під маорі містер Бейнс (Кейтель). Зачарований німою жінкою, він пропонує «продати» піаніно назад в обмін на уроки музики, які та буде йому давати. Уроки незабаром переростають у пристрасний і небезпечний роман між вчителькою та учнем, а ревнивий чоловік у пориві люті відрубує своїй невірній дружині пальці. Щоб та більше ніколи не могла спілкуватися не лише з сусідом, а й із цілим світом.
«Піаніно», поставлене за коротким оповіданням самої Кемпіон, як шедевр спочатку просто не розгледіли: в Каннах фільм розділив «золото» з китайською драмою «Прощавай, моя наложнице», а на «Оскарі» взагалі програв «Списку Шиндлера», який прогримів того року. І лише заднім числом поставлений у дещо холодній, відстороненій, ніби холодні океанські води, манері, фільм набув культового статусу шедевра про святу любов до музики.
Поки прагматичний Стюарт Сема Нілла давиться своєю ненавистю до музики, а німа піаністка зізнається у своїх почуттях до сусіда і світа загалом, за кадром, краючи наше серце, жалібно звучать акорди великого мінімаліста Майкла Наймана. Забути це неможливо. Надивитися цим — також.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
