ФІЛОСОФ ІННА ГОЛУБОВИЧ: біографія як форма буття
Інна Голубович / Світлина з особистого архіву
КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ
Ім’я: Інна Голубович
Дата народження: 10 вересня 1966 року
Місце народження: м. Шимкент, Казахстан
Професія: доктор філософських наук, професор, завідувачка кафедри філософії
Що робить людське життя життям — прожите чи розказане? Це запитання неминуче виникає, коли ми звертаємося до жанрів біографії та автобіографії. На перший погляд, це лише форми фіксації досвіду. Але насправді йдеться про набагато більше: про спосіб, за допомогою якого людина не тільки описує себе, а й знаходить своє «я». Філософ Інна Голубович вважає, що біографія й автобіографія — це не просто тексти про життя. Це форми, в яких життя стає осмисленим, зв’язним, упізнаваним. І саме в цьому полягає їхнє екзистенційне значення.
МІЖ «Я» ТА «ІНШИМ»: ДВА МОДУСИ РОЗУМІННЯ
«Біографія» та «автобіографія» — часто ці два слова зливаються в один смисловий потік. І це зовсім не випадково. Адже коли ми говоримо про це, ми психологічно схильні сприймати людину та її життя як певну «завершену цілісність». Але якщо придивитися уважніше, то ми побачимо, що це все ж таки два різних модуси. Автобіографія — це самотлумачення, а біографія — це те, як тебе розуміє інший. Обидва погляди на людину так чи інакше санкціоновані культурою. Ще у працях 1920-х років Борис Томашевський поставив методологічну проблему «права на біографію», яке має бути у дослідника текстів культури.
Йшлося не про наївний біографізм, коли твір безпосередньо виводиться з життя письменника, оскільки художній або філософський текст має власну структуру та внутрішні закони і не може бути зведений до фактів біографії. Водночас вона важлива, функціонально пов’язана з самим твором, якщо певні її аспекти включені у поетику тексту або допомагають прояснити його внутрішній устрій. Тобто «право на біографію» вимагає доказів за допомогою аналізу. Це право, яке, по суті, необхідно «заслужити», показавши, що звернення до біографії поглиблює розуміння твору, не підміняючи його собою.
ПРАВО НА БІОГРАФІЮ
У подальшому цю лінію розвинув засновник Тартуської семіотичної школи Юрій Михайлович Лотман, для якого біографія стає вже не просто допоміжним матеріалом, а особливим культурним текстом — «життям як текстом», що має власну структуру, зміст і закони організації. У Лотмана є чудові праці, де біографія фактично виступає в ролі «живої особи». Юрій Михайлович для мене як науковиці й патріотки Одеси надзвичайно важливий. Він жив і працював переважно в Тарту, але з нашим містом у нього був тісний зв’язок, який мав інтелектуальний та академічний характер.
Одеса традиційно була одним із значущих центрів гуманітарної думки, і саме в цьому середовищі лотманівська методологія отримала живе продовження. Його ідеї активно обговорювалися в одеських університетах, особливо в колах філологів, культурологів і дослідників тексту. Багато представників одеської гуманітарної школи сприймали себе як продовжувачів лотманівської традиції: через спільну мову опису культури, через інтерес до знакових систем, тексту та механізмів культурної пам’яті. Моя наукова керівниця — філософ та філологиня Ірина Матковська — тісно дружила з ЮрМіхом (так Юрія Михайловича називали близькі), була включена в орбіту лотманівського кола, в якому утверджувалося «право на біографію» в культурі.
НАРОДЖЕННЯ «НАУКИ ПРО ДУХ»
Друга лінія пов’язана з Вільгельмом Дільтеєм, одним із засновників «філософії життя». Він ставив автобіографію на перше місце в історичному дискурсі, оскільки, на відміну від біографії, вона не потребує «виправдання». У ній людина «проживає себе» як частину більш загального історичного сюжету. І це дає привід переглянути статус гуманітарного знання — «наук про дух», які вивчають не природу, а людський світ: історію, культуру, мову, релігію, мистецтво. Їхній ключовий інструмент — «розуміння» світу через переживання, а не «пояснення», як у природничих науках.
Тому й психологія повинна спиратися на форми саморозуміння, які вже є в культурі: тексти, листи, щоденники, мемуари. Для Дільтея вони — не просто збірка документів, а простір, де зберігається жива тканина людського досвіду. Вони дозволяють реконструювати не лише ідеї, а й процес їх становлення. І Дільтей демонструє це на практиці, створюючи інтелектуальні біографії — Гегеля та Шлеєрмахера. При цьому він підкреслює, що біографія завжди є інтерпретативною, залежною від культурних кодів та дослідницьких рамок. А отже, вихідною формою історичного знання є не культурні форми, а безпосередньо пережитий досвід.
БІОГРАФІЯ ЯК ФОРМА КУЛЬТУРИ
Слід зазначити, що сучасні дослідники вважають автобіографію все ж таки більш пізнім явищем. До XVII–XVIII століть у сталому вжитку навіть такого слова не існувало. Автобіографія — це вочевидь досить складний жанр, який вимагає від культури більшої зрілості та сформованого «я». Справжню революцію в розумінні античної та середньовічної біографії здійснив видатний культуролог Сергій Аверінцев. Сучасні йому структуралістські підходи дистанціювалися від біографізму, вважаючи його чимось вторинним або навіть перешкодою при аналізі тексту. Аверінцев запропонував погляд на біографію як особливу форму культури, що має власну логіку та сенс.
Для нього антична біографія — це своєрідний спосіб мислення про людину, коли за індивідуальним проступає універсальне. Це форма культурної рефлексії, що представляє життя як «текст», який можна «прочитати». Так, Плутарх не просто фіксує події, а, по суті, «читає» історію та культуру через долю людини. Він створює образ особистості, яка є носієм етичного та культурного сенсу. Далі ця традиція знайде продовження у християнській літературі. Житія святих також конструюватимуть образ людини як носія сенсу, як фігуру, через яку культура говорить про себе.
ІЛЮЗІЯ БІОГРАФІЇ
Французький соціолог П’єр Бурдьє зауважив, що від біографії ми очікуємо розповіді про унікальний досвід людського життя. Але коли ми намагаємося уявити людське життя як цілісну, логічно побудовану оповідь, то створюємо її за заздалегідь заданим культурним шаблоном. Ми говоримо про себе мовою, яка вже існує в культурі, використовуючи готові схеми — успіху, покликання, кризи, подолання. І це робить претензію на проникнення в індивідуальність через біографію ілюзорною. Нам здається, що події змінюють одна одну в логічній послідовності, але ця властивість притаманна не реальному життю, а розповіді про нього.
Реальне життя ніколи не розгортається як заздалегідь заданий сюжет. У ньому присутні розриви, випадковості, неоднорідність досвіду. Біографія неминуче приховує від нас «справжню» індивідуальність. Адже навіть очевидець подій розповідає про них у певних жанрових формах — романів, мемуарів, блогів… Пам’ять у біографічних наративах влаштована так, що людина дистанціюється від «первинного» досвіду і дедалі більше користується тими формами та шаблонами, які пропонує їй епоха. Це означає, що в біографіях та автобіографіях люди говорять про себе мовою культури, а не мовою безпосереднього переживання.
БІОГРАФІЯ ЯК БУНТ І ПЕРЕТВОРЕННЯ
Коли в культурі індивідуалізація ослаблена, біографія легко стає шаблонною. На щастя, якщо ми визнаємо індивідуальність кожної людини неповторною, то маємо визнати й те, що текст її долі не обов’язково має бути цілковито продиктований культурою. Справжня біографія виникає там, де є розрив із заданим. Коли життя не зводиться до шаблону, воно стає формою життєтворчості — опору культурним сценаріям. Це можна описати як екзистенційний «бунт» або як метанойю — перетворення розуму. Саме момент опору створює «високу біографію», в якій проявляється індивідуальність. В іншому разі життя перетворюється на «безглузду нескінченність» повторення одних і тих самих патернів, на псевдоавтобіографію, потік «я»-висловлювань без внутрішньої єдності. Яким чином автобіографічна установка може протистояти деіндивідуалізації? Шляхом фіксації нюансів подій і переживань у самоспоглядальній спробі «уповільнитися» та вдивитися у власний досвід.
МЕЖІ АВТОБІОГРАФІЇ: ВІД ОПОВІДІ ДО МОВЧАННЯ
Іноді споглядальна практика веде не до утвердження автобіографії як чогось самоцінного, а до межі, де відмінності між біографією та автобіографією зникають. Ця межа особливо чітко простежується у Блаженного Августина в «Сповіді», де він дуже докладно розповідає про себе, але водночас відмовляється включати в біографію те, чого не пам’ятає, — наприклад, дитинство. Оскільки початок і кінець життя людині в повній мірі не належать, про це треба мовчати. «Я став для самого себе великою загадкою», — каже Августин. Тому й автобіографія у нього — не мета, а шлях. Вона веде до моменту, де розповідь про себе має поступитися місцем мовчанню, в якому на нього чекає зустріч із Богом. Щоб дати Йому можливість заговорити, потрібно «замовкнути» самому — відмовитися від розповіді про себе.
Автобіографія виявляється лише однією зі сходинок підйому до Бога, і виникає парадокс: вона стає справжньою у той момент, коли перестає бути самоцінною, коли заперечує саму себе як форму самозамилування й театралізації життя. Лише відмовившись від усього цього, історія життя вписується у духовну культуру як зразок, а не як унікальна історія особистості. Коли апостол Павло говорить про себе в третій особі, розділяючи «я» і «героя», виникає дистанція від самого себе, необхідна для саморозуміння. Таким чином, життя здійснюється одночасно в декількох вимірах — як подія, як звершення і як розповідь. Остання стає не просто описом, а «конструкцією» — наданням життю форми.
БІОГРАФІЯ ЯК ДОСВІД І ЯК ЗАПИТАННЯ
Одного разу я на власному експериментальному досвіді переконалася, наскільки буває складно відокремити реальну людину від її біографічного образу. Я цілий рік працювала в Бахметєвському архіві в Нью-Йорку з матеріалами, пов’язаними з життям і творчістю Георгія Флоровського. Як відомо, його дитинство минуло в Одесі, де він і здобув класичну гуманітарну освіту. Батько Флоровського був ректором духовної семінарії. Інтереси юного Георгія формувалися в атмосфері, що поєднувала багатомовний міський простір, університетську культуру та богословську традицію. Після революції Флоровський опинився в еміграції і став однією з ключових фігур релігійної думки XX століття. Його своєрідним альтер его був Георгій Федотов — агіограф та історик християнської культури.
З ним Флоровського пов’язувала складна інтелектуальна конкуренція. В архіві Свято-Володимирської духовної семінарії поблизу Нью-Йорка я виявила цікавий документ — курс лекцій Федотова з агіографії. Вони вперше змусили мене замислитися над тим, наскільки взагалі біографія здатна розповісти про реальну людину. Приміром, у тих самих житійних текстах вона припиняє бути описом унікальної долі і стає універсалією культури, яка вже не належить конкретній людині. Герой житія — це не стільки індивідуальність, скільки носій моделі, за якою він вибудовує своє життя.
КУЛЬТУРА ЯК САМООПИС
Зрештою, біографія — це не просто жанр, а механізм культури. Культура живе, описуючи себе через долі людей, через їхні історії, — так вона розповідає про себе. Автобіографія — це самоопис культури в масштабі життя однієї людини, своєрідна «молекула» в «хімії» історико-культурного процесу. Коли культура втрачає здатність до самоопису, виникає надлишок «я» — висловлювань без змісту. І тоді справжня автобіографія зникає, а життєздатність культурних механізмів опиняється під питанням, тому що культура втрачає навички говорити про себе і бачити себе з боку. Автобіографізм — одна з форм і способів буття культури. Великою мірою, культурі властиве постійне «якання» — установка на «я так думаю» у найрізноманітніших її проявах: від ток-шоу до сповіді. Але надлишок псевдосповідального «якання», у якого немає цілісності життєвої форми, культурі протипоказаний. «Ми» — дуже небезпечний феномен. І, на жаль, він свідчить про руйнування стійких механізмів функціонування культури в сучасному світі.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
