КІНОСОФІЯ: діалог епох — фільми лютого
Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop
Кіно, що стало невід’ємною частиною нашого життя, розважаючи, постійно порушує якісь гострі, незручні питання. Про людину багато чого можна сказати, знаючи, які саме фільми вона дивиться, які любить. За останні півстоліття з’явилися щонайменше тисячі списків великих фільмів, які треба переглянути кожній шукаючій людині — переглянути і зрозуміти щось про себе.
Наступні 12 місяців у цій рубриці ми публікуватимемо статті про «інше» кіно — можливо, не надто гучне, але непересічне, глибоке кіно, яке варто подивитися. Подивитися й полюбити. Це 24 фільми про кохання, ненависть, вчинки, насильство, смерть. Про все те, чим насправді є кіно.
«ПРАВИЛА ГРИ» (LA RÈGLE DU JEU, ФРАНЦІЯ, 1939)
Режисер: Жан Ренуар
У ролях: Ролан Тутен, Жан Ренуар, Нора Грегор, Полетт Дюбо, Гастон Модо
На цій стрічці Вуді Аллен вчився бути в’їдливим, видавати свої фірмові витончені парадокси. Невротики, вродливі дівчата, інтриги, фатальні пристрасті, скелети в шафі, адюльтери, злегка завуальований гомосексуалізм, спроби перенести античний театр у сучасне середовище — все це родом звідси, з цього старого шедевра 1939 року.
Без «Правил гри» не було б таких культових комедій про світське життя, як «Мангеттен» (1979) або «Знаменитість» (1998). Аллен і в свої 89 років черпає звідти щедрою рукою. Так, є в його житті Бергман, Вайлдер і Фелліні, але саме «Правила гри» — джерело його так званого «інтелектуального гламуру».
Самі поміркуйте, хіба не вудіалленівський сюжет: такий собі авіатор Андре Жур’є (Ролан Тутен) — герой рекордно швидкого трансатлантичного одиночного перельоту, головний суперник американця Чарльза Ліндберга і поетична натура, повідомляє на всю країну, що вкрай пригнічений через те, що його кохана не з’явилася на летовище зустрічати його.
Коханою, яка не оцінила подвигу героя-одинака, є така собі маркіза Крістіна де ла Шене (Нора Грегор), дружина австрійського аристократа, колекціонера механічних музичних автоматів Робера (Марсель Даліо). Октав (у цій ролі сам режисер Жан Ренуар), який є другом і Андре, і Крістіни, переконує Робера прийняти відчайдушного льотчика у своєму розкішному маєтку, пополювати з ними разом і насолодитися спеціально приготованою театральною виставою.
Робер погоджується, розраховуючи таким чином відволікти увагу дружини, щоб мати шанс звести давні рахунки зі своєю коханкою Женев’євою. За всім цим спостерігають слуги, не втрачаючи можливості попліткувати про стосунки між господарями. Покоївка Крістіни Лізетта зустрічає на полюванні свого чоловіка, лісника Шумахера, який вмовляє її переїхати з маєтку панів до його лісової хатинки.
З Лізеттою фліртує браконьєр Марсо, який наймається слугою до маркіза Робера. Ревнивий лісник починає переслідувати суперника, поки одного разу не відкриває по ньому вогонь просто в маєтку. Щоправда, ці постріли збожеволілі гості приймають за частину театрального перформансу, що розігрується в будинку.
Жан Ренуар — син великого французького імпресіоніста Огюста Ренуара, який і сам не гребував світським портретом, розповідає історію про те, як клас — чи то буржуазія, чи то аристократія, — відчувши загрозу ззовні, згуртовується, показавши звірячий оскал, і влаштовує спокутне жертвопринесення.
Озброївшись сюжетом п’єси де Мюссе «Примхи Маріанни», режисер гримує все під театралізовану комедію в дусі Бомарше, а на ділі ж пропонує їдку драмедію. Про те, що відбувається з простодушною людиною, яка втягнута в чужу гру і спробувала зламати її жорсткі правила.
«Правила гри» — кіно проблемне. Зняте з величезними витратами, воно, перш ніж набути статусу культової класики, спочатку провалилося в прокаті, а спроба випустити фільм удруге призвела до підпалу кінотеатру та заборони: тодішнім шовіністам не сподобалися французькі аристократи, у яких матері єврейки, а дружини німкені (маркізу грала дружина претендента на австрійський трон). І його закенселили.
Під час війни негатив фільму загинув через бомбардування. І лише в 1960-му двоє ентузіастів виявили 200 коробок робочого матеріалу, відновивши фільм у його початковому вигляді (за винятком однієї хвилини). «Правила гри» — шедевр, без якого не було б сучасного кіно в його витонченій складності. Ренуар замахнувся не просто на «точний опис буржуазії нашого часу». Він дав портрет самої природи буржуазного суспільства, яке відтоді мало в чому змінилося.
Кінематографічні способи передачі глибини простору і рухливість камери тут досконалі. Ренуар підкреслює театральність, що панує не так на екрані, як у колі своїх персонажів, котрі практикують витончену удаваність. Він створив на екрані портрет людини, яка заповнює порожнечу власного життя якимось посередництвом у любовних справах інших.
Це найкращий фільм Жана Ренуара (який за два роки до цього зняв «Велику ілюзію» — інший шедевр, оголошений Геббельсом «кіноврагом Німеччини N 1», про те, як в окопах Першої світової гине не просто аристократія, а й класична культура) та один із найвидатніших фільмів французького кіно взагалі. У ньому автор розбавляє жорстокість гумором, топлячи в ньому власний песимізм, але водночас цілком усвідомлено розповідає про занепад уже не просто матінки Європи, а всього світу.
Фактично перед нами зняті напередодні Другої світової війни «Паразити», з тією ж паралеллю між світом панів і світом слуг. Точнісінько як у По Джун Хо, водевіль, комедія помилок обертається пронизливою й тривожною трагедією, яку затуляє геніальна синтетична робота художника, що використовує на повну потужність усі візуальні та літературні можливості тогочасного кінематографа — від глибини кадру й довгих планів до складних і плавних рухів камери, що перетворюють театральну декорацію на послідовну зміну просторів, через які, мов на маскараді, дефілює ціле суспільство.
«ВОНА» (ELLE, ФРАНЦІЯ, НІМЕЧЧИНА, БЕЛЬГІЯ, 2016)
Режисер: Пол Верховен
У ролях: Ізабель Юппер, Лоран Лафіт, Крістіан Беркель, Анна Консіньї
Про нескромну чарівність сучасної європейської буржуазії — «Вона» 78-річного Пола Верховена (зараз йому 86), автора культового «Основного інстинкту» (1992) — без двох хвилин порно-трилера, який удає з себе голлівудський мейнстрим, і «Шоугелз» (1995) — історії американської мрії, загримованої під виробниче порно, про секс як інструмент влади.
«Вона» — провокаційна чорна комедія про ниці звичаї нової європейської аристократії. Верховен нашпигував свій шедевр найбільш вибухонебезпечними темами — від фемінізму, харасменту і садомазохізму, до расизму, йоги та відеоігор про зґвалтування.
Головна героїня — заможна й самотня парижанка Мішель Леблан (одна з найкращих ролей Ізабель Юппер, відзначена нагородою в Каннах) повідомляє трьом друзям за вечерею в ресторані, так, між ділом, про те, що стала жертвою зґвалтування у власному будинку.
Верховен ставить питання: «а чи було взагалі зґвалтування?» У сенсі пережитого шоку. Адже здається, що для Мішель це не більше ніж екстремальний досвід, що скрашує її стерильні, політкоректні й холодні будні; фантазми, проєкції підсвідомості, різновид комп’ютерної гри, з тих, що у великій кількості розробляє компанія, яку вона очолює. І невипадково вона «перезавантажує» у своїй уяві сцену зґвалтування, немов гру.
Чи так це, стає зрозуміло (і то не до кінця) у міру того, як ми дедалі більше занурюємося в життя Мішель, дізнаємося про її сім’ю: тата — серійного вбивцю, втілення колоніального, нацистського минулого Європи; маму, яка змінює жиголо, мов рукавички; жалюгідного мажора-сина, що кидає єдину в своєму житті роботу — в Макдональдс — після того як ламається його машина. Адже їздити в метро він не в змозі через «неекологічне» повітря там.
Верховен іде ще далі, показуючи, як юнак геть не помічає, що подруга народила йому чорношкіру дитину; коханця Мішель — одруженого (як заведено в її колі) чоловіка, котрого вона, не змигнувши оком, здає його дружині, як покоління її бабусь та дідусів здавало німцям євреїв; колишнього чоловіка-невдаху — непрактичного письменника-інтелектуала.
Сім’я тут — груповий портрет сучасної Європи. Тієї самої Європи, яку він уже піддав лінчуванню у своїй «Чорній книжці» (2006), де йдеться про лицемірство Старого Світу, який колись радісно прийняв нацизм, а потім жорстоко помстився, ні, не окупантам, а їхнім безпорадним «хвойдам».
Сама ж Мішель — архетип немолодою цинічної гедоністки, здатної співпереживати лише віддаленому, абстрактному стражданню; споживач «третього віку», ідеальний продукт сукупності паризької «інтелектуальності» й порно, давно вже зведеного саме французькими майстрами культури в ранг національного надбання.
Цей смішний, уїдливий, злий (дещо) фільм, що викриває європейське суспільство споживання, — правда світові в очі, сказана неймовірно талановитою людиною на порозі вічності.
КІНОСОФІЯ: діалог епох — фільми січня
