ШЕДЕВРИ БЕЗУМСТВА Й НАДІЇ: фільми «Шоковий коридор» і «Залишені»
Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop
«Кінософія» завершує 2025-й двома шедеврами, які краще за інші показують саму суть цього року, в якому світ остаточно перетворився на божевільню, де категорично заборонено дивитися вгору й артикулювати причинно-наслідкові зв’язки, а в сім’ї за вибором збиваються, щоби врятуватися, зігрітися, вижити.
Чорно-білий «Шоковий коридор» (1963), знятий буквально на коліні на уламках американської студійної системи відчайдушним контрабандистом Семюелом Фуллером, через журналістську авантюру в психіатричній клініці викривав лицемірство Америки часів холодної війни, а сьогодні дає широке уявлення про наш із вами світ, який, на жаль, мало чим відрізняється від задушливого простору екранної клініки Фуллера.
Насичені теплим ламповим світлом «Залишені» (2023) Олександра Пейна показують, як на Різдво разом із часом зникають і класові бар’єри, а радість не просто об’єднує викладачів, кухарок та важких підлітків (нехай і на одну ніч), а й підсипає в їхній смуток із самотністю великі надії.
Пейн, услід за своїм видатним співвітчизником Френком Капрою, автором культової різдвяної казки «Це чудове життя» (1946), впевнено доводить, що головний різдвяний жанр — все ж таки не феєрія, не казка, а мелодрама. Діти просять, щоб на ніч їм розповідали одну й ту ж улюблену казку. Абсолютно так само дорослі глядачі просять розповідати їм наново, раз на двадцять-тридцять років, одну й ту ж мелодраматичну історію в обов’язковому різдвяному антуражі. Такою історією і є «Залишені».
«ШОКОВИЙ КОРИДОР» (SHOCK CORRIDOR, США, 1963)
Режисер: Семюел Фуллер
У ролях: Пітер Брек, Констанс Тауерс, Джин Еванс, Джеймс Бест
А
мбітний журналіст прикидається божевільним, щоб розслідувати таємничий злочин, скоєний у психіатричній лікарні, і отримати довгоочікувану Пулітцерівську премію, але замість цього сам божеволіє. Колишній кримінальний репортер і солдат, який висаджувався влітку 1944-го з союзними військами в Нормандії і звільняв нацистські концтабори, улюбленець французької «нової хвилі» (Жан-Люк Годар подарував йому розкішне камео у своєму культовому «Божевільному П’єро», 1965), Семюел Фуллер дивився на світ через видошукач кінокамери, немов через приціл.
Стріляний вояка, він засудив слабкість лише тому, що слабкий, на його думку, — не жилець на цьому світі. Біль лікується лише болем. Куля — останній з аргументів, але найнадійніший (Фуллер, здається, єдиний у світі режисер, який не використовував на зйомках традиційну хлопавку, оскільки вважав за краще відбивати дублі пострілами зі свого армійського кольта). Головне — не замислюватися. Герої Фуллера — не інтелектуали. Він знімав інтуїтивне, сповнене емоціями динамічне кіно. «Кожен фільм — це поле бою. А головне у фільмі — любов, ненависть, дія, насильство, смерть. Одним словом — емоції», — ці слова Фуллер вимовив як імпровізацію на зйомках «Божевільного П’єро», довівши тим самим молодого Годара буквально до сліз. Найбільше його цікавив конфлікт. Що б він не знімав — старий Захід («Сорок рушниць», 1957) або Америку часів холодної війни («Крадіжка на південній вулиці», 1953), його фільми максимально насичені сексуальною енергією та насильством.
Стрічки цього режисера були сильною протиотрутою від самовдоволення Америки в епоху «залізної завіси». Він був найвідомішим художником-контрабандистом 1950-х років, який жорстоко висміював будь-яку ідеологію. Американське лицемірство було його постійною мішенню. Можливо, тому протагоністів Фуллера майже неможливо відрізнити від його антагоністів. Прийшовши в кіно з журналістики, Фуллер знайшов свою нішу, знімаючи фільми категорії «В» і жанрове кіно, що забезпечувало йому максимальну творчу свободу. Але коли студійна система впала, поховавши під своїми уламками всю Золоту добу Голлівуду, Фуллер зайнявся малобюджетними, незалежними постановками.
У нього не було ані великих грошей, ані таких же великих зірок, а тільки дуже скромні декорації. Але навіть в цих умовах жорстких обмежень він примудрився зняти такий фільм, як «Шоковий коридор». Тут він використовує ті ж збиваючі з ніг прийоми, що й жовта преса в своїх заголовках. На екрані не приватна історія, а Америка часів холодної війни та південного расизму. Фуллер розгортає широку панораму всіх видів американського божевілля. Чорні тут б’ються в расистському екстазі, зловісно вимовляючи «Ку-клукс-клан», товстун настирливо наполягає на тому, що він оперна зірка, а група німфоманок бродить палатою подібно до диких тварин.
Оператор Стенлі Кортес (у його активі такі хіти, як «Чудові Емберсони» (1942) і «Ніч мисливця» (1955)) заливає герметичний світ психіатричної клініки з її божевільними мешканцями яскравим експресивним світлом, охоплюючи їх плавними панорамами. Монохромне зображення в кульмінаційній сцені розбавляється кольоровим спалахом. У такій токсичній атмосфері важко не впасти в безумство, тим більше позбутися його. Метафора кришталево ясна: на думку Фуллера, Америка перетворилася на божевільню. Ширше — світ. Біль і безглуздість. Мабуть, немає іншого такого психіатричного трилера, ніби знятого не режисером, а нещадним і скорботним хірургом.
«ЗАЛИШЕНІ» (THE HOLDOVERS, США, 2023)
Режисер: Олександр Пейн
У ролях: Пол Джаматті, Домінік Сісса, Давайн Джой Рендольф, Керрі Престон
До скарбнички різдвяного кіно — ще один маленький шедевр, який не пізно не лише подивитися, а й переглянути знову. Це фільм, що став класикою вже у мить свого виходу. Напередодні Різдва 1970 року дрібка учнів закритої школи-інтернату в Новій Англії не роз’їжджається по домівках, а застрягає на канікули у порожньому студентському кампусі, в компанії чорної шеф-кухарки і ненависного вчителя давньої історії Ханема (Пол Джаматті) — одинака та скнари, який навіть у свята змушує їх вчитися. Завдяки щасливому випадку багатий батько одного з покинутих дітей несподівано, мов чарівник, прилітає у блакитному вертольоті й забирає всіх дітей на лижну прогулянку. Всіх, окрім одного — на ім’я Ангус Таллі. Його батьки надто зайняті медовим місяцем, щоб думати про сина і дозволити йому хоча б полетіти з іншими дітьми.
Таллі залишається єдиним, кого не беруть, і третім у компанії кухарки та набридливого містера Ханема. Кожен із цих трьох страждає на одну й ту саму недугу, ім’я якій — самотність. Історик занадто одержимий своєю професією (яка для нього є і покликанням, і прокляттям), щоб бути одруженим, кухарка тужить за загиблим у В’єтнамі сином, а Таллі просто… незручна дитина матері-гедоністки. Всі троє по черзі кидаються один на одного, непомітно перетворюючись на сім’ю, яку самі вирішують створити.
«Залишені» — гідна пера Діккенса різдвяна пісня у прозі, позбавлена вражаючих сюжетних поворотів і не отруєна повісткою. Сфокусований на повсякденності, фільм вміло транслює сам дух Різдва — свята, що складається з надій та смутку. Режисер Олександр Пейн, майстер пронизливих людських історій («Про Шмідта» (2002), «На узбіччі» (2004), «Небраска» (2013)), озброївшись геніальним артистом Джаматті, виводить на екрані образ нового Скруджа, довічного в’язня своєї школи-інтернату, інтелектуала-фанатика, який кладе на вівтар науки найцінніше, що є, — життя. Живе, непередбачуване, складне, але таке миле.
Із захопленням розмірковуючи про давню історію, герой Джаматті не помічає, що своєї власної історії він не має. «Залишені», які зібрали у себе на батьківщині всі можливі похвали та значний для себе бокс-офіс (45,7 мільйона при витрачених на виробництво 13 мільйонах) — кіно вражаюче тонке й зворушливе. А тому за крок від розсудливої мелодрами зупиняється. І на краю прірви завмирає, а потім робить різкий розворот і крокує просто у вічність. Майже по воді.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
