КІНОСОФІЯ: діалог епох — фільми травня
Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop
Центральна тема рубрики «Кінософія» цього разу — дорога. У кінематографі це завжди метафора. Вибір, втеча, повернення, пошук, зумовленість… Фільми, присвячені «дорожній» темі (їх заведено називати роудмуві), — завжди запрошення. При цьому наприкінці шляху героїв зовсім не обов’язково чекає рай, дім або велика винагорода. Часом дорога біжить у нікуди. Іноді — по колу.
Недарма великий Федеріко Фелліні один зі своїх найкращих фільмів, що розповідає про поневіряння двох відщепенців-циркачів з обличчями Джульєтти Мазіни та Ентоні Куїна, так і назвав — La Strada (1954). Дорога Фелліні сповнена дотепів і повчання. Маленькі фігурки плентаються у задрипаному мотофургоні чорно-білими просторами в очікуванні неминучих негараздів. Два фільми, що потрапили в цю рубрику, про дороги двох Америк — Південної та Північної, — показані як простори вічних блукачів.
«ПЛАТА ЗА СТРАХ» (LE SALAIRE DE LA PEUR, ФРАНЦІЯ, ІТАЛІЯ, 1953)
Режисер: Анрі-Жорж Клузо
У ролях: Ів Монтан, Шарль Ванель, Віра Клузо
Ц
ей великий французький трилер, поставлений за мотивами однойменного роману Жоржа Арно, вже окремими своїми епізодами, сповненими зашкалюючого саспенсу, заслуговує на почесне місце в історії світового кінематографа. Дорога тут — нерв, зв’язка, розпач, небезпека, вибух, що летить у глибину ландшафту, аби розчинитися там без сліду, передчуття неминучого й страшного.
За сюжетом, четвірка зневірених, зубожілих іноземців, що животіють у якійсь гватемальській глушині, підписується на самовбивчу місію — перегнати дві іржаві вантажівки з вибухонебезпечним нітрогліцерином через гірський перевал вигнутою ґрунтовою дорогою до нафтової свердловини, що палає. Замовником виступає велика нафтова північноамериканська корпорація. Ціна життя, або плата за страх, — $2000 американських доларів.
На рівні візуальної мови француз Клузо, здається, полемізує з американськими вестернами: тут і тема маленької людини, і величезні американські простори. Нехай і Латинської Америки. Але, на відміну від класичних американських вестернів, антагоністом тут виступають самі обставини — болісний, звивистий шлях завдовжки в 300 смертельних миль. А протагоністом обраний пихатий корсиканець Маріо (Ів Монтан у своїй першій драматичній ролі), який мріє повернутися додому, до Франції, про яку йому постійно нагадує квиточок паризької підземки, що дбайливо зберігається.
Вільний від студійних забобонів, Клузо змучує глядача довжелезною експозицією, знайомлячи з немитими і нарваними чоловіками, які ворогують один з одним, конкуруючи за роботу, якої в цих краях майже немає. А далі починається все те, за що цей фільм хочеться передивлятися знову й знову: четвірці чоловіків, замкнених у клаустрофобному просторі кабін старих смердючих вантажівок, доведеться конкурувати з самими машинами, в яких наче прокидаються антропоморфні властивості.
Вони будуть то хилитися на дерев’яному, напівгнилому мосту, то буксувати у велетенській нафтовій калюжі, витріщаючись з екрану великими планами коліс, бамперів і лебідок, випробовуючи наші нерви. Адже в кузовах мірно перекочуються готові вибухнути в будь-яку хвилину цистерни з нітрогліцерином. Але і цього замало. Марнотратний Клузо вважав фактор особистих взаємин екранних героїв ледь не ключовою складовою саспенсу. А тому він майстерно нагнітає нервову напругу між напарниками, готовими буквально перегризти горлянки один одному від страху.
Американський успіх «Плати за страх» і таких же потужних його «Дияволиць» (1955) можна було порівняти з вибухом нітрогліцерину. Француз Клузо на якийсь час перетворився на світового короля саспенсу 1950-х, ненадовго посунувши з п’єдесталу самого Альфреда Гічкока. За легендою, саме «Плата за страх» згодом змусила його переосмислити свій стиль (мінімум психології, хронометраж до 1,5 годин), оновитися і зняти культове двогодинне «Запаморочення».
Щодо Клузо, то саме він, хай як парадоксально, заклав основу дуже американського жанру автомобільного трилера. І це йому назавжди завдячують своїми знаменитими фільмами Говард Кох («Пекельна дорога», 1958), молодий Спілберг («Дуель», 1971) та Вільям Фрідкін («Чаклун», 1977), Сем Пекінп («Конвой», 1978), Менахем Голан («Щосили», 1987), Кевін Хукс («Чорний пес», 1998) та Джонатан Генслі («Крижаний драйв», 2021).
«ЗЕМЛЯ КОЧІВНИКІВ» (NOMADLAND, США, 2020)
Режисер: Хлої Чжао
У ролях: Френсіс Макдорманд, Девід Стратерн, Лінда Мей
Дорога Хлої Чжао йде у споконвічно північноамериканський пейзаж, з його сполохами заходів сонця і світанків, скелястими горами, величезними порожнистими валунами і потрісканою землею. Персонажі, які ступили на ці дороги, перетворюються на метафори очікування, втрачаючи власне «я». Дорога в увінчаній венеціанським золотом і трьома «Оскарами» — за найкращий фільм, найкращу режисерську роботу і найкращу жіночу роль (Френсіс Макдорманд) — «Землі кочівників» — інтервал між «було» й «буде».
Чистий, вислизаючий простір теперішнього моменту. Ідеальний вибір для тих, кому хочеться знайти рівновагу. Зануритися в споглядання. Як головна героїня Ферн, геніально зіграна Френсіс Макдорманд. На дорогу її виштовхують обставини навпіл із покликом душі: спершу помирає чоловік, а потім — її рідне маленьке містечко зі звучною назвою Імпайр.
Залишившись без роботи, Ферн вирушає в подорож Америкою, живе у власному фургоні, під’їдаючись сезонними роботами, — збирає буряки, пакує товари в компанії Amazon. У Ферн немає кінцевої точки подорожі. Її місія — бути порталом для інших людей, медіумом, через якого вони можуть розповідати про свої долі.
Тому історія Ферн — це історії всіх тих людей, яких вона пропускає через себе: самотніх відлюдьків, останніх героїв, бунтарів, мандрівних співаків, що поневіряються величезною країною у своїх маленьких будинках на колесах — приречених, проте оптимістичних, веселих і сумних. Але головне — абсолютно живих, оскільки всі вони були рекрутовані режисером із реального життя, і тому в кадрі не грають, а живуть.
І Френсіс Макдорманд, забувши про «метод», якого її вчили в акторській школі, живе разом із ними, уважно слухаючи історії кочового життя. Ідеальний глядацький аватар, вона користується не сильними драматичними інструментами, а мінімальними акторськими фарбами, на зразок жестів чи ледь вловимих рухів очей, для того, щоб передати гіркоту самотності й водночас радість свободи, які відчуває її героїня.
Взагалі, маленькі люди — це її профіль. У фільмографії Макдорманд таких незліченна кількість — від сміливої домогосподарки місіс Пелл з «Міссісіпі у вогні» (1988) і вагітної поліцейської Мардж («Фарго», 1996) до відважної Мілдред Гейз з «Трьох білбордів на кордоні Еббінга, Міссурі» (2017). Та важливо інше: всі ці маленькі люди завдяки її зусиллям перетворюються на гігантів, — особистості, які роблять Америку по-справжньому великою країною. І про це, серед іншого, «Земля кочівників».
Ферн, як і люди, що її оточують, не почувається безхатьком. По-перше, тому, що всі вони утворюють зрештою розкидану величезною Америкою родину. А по-друге, вимовляє Френсіс Макдорманд: I am not homeless, I am houseless. Так, у неї немає дому у звичному розумінні, з цегли та бетону, бо домівкою відтепер їй слугують природні ландшафти Нового світу, а ще — пошарпаний фургон і дитяча простодушність, що дає змогу бачити справжню поезію цієї вічної природи.
«Земля кочівників» продовжує велику американську традицію мандрівок, закладену ще першими переселенцями з Європи, а потім продовжену дослідниками фронтиру, ковбоями, волоцюгами, жертвами Великої депресії та міфологізовану американським кінематографом, спочатку в першій половині ХХ століття, а потім і в другій, у спеціальному жанрі «роудмуві», коли в пошуках власної ідентичності в дорогу вирушили вже бунтарі Нового Голлівуду, безтурботні їздці, «діти квітів», бітники та опівнічні ковбої.
«Земля кочівників» змальовує іншу Америку, яка ще не встигла оговтатися після економічної кризи 2008 року; яку стрясають реформи, що їх проводить Барак Обама наприкінці свого першого президентського терміну. Капіталістичну систему лихоманить. Героями цього складного періоду стають нові шукачі, відчужені й нещасні, що тиняються Америкою в пошуках нової роботи, нового будинку і нового, щасливого життя.
Але Хлої Чжао не дає своєму фільму скотитися в публіцистику документальної соціальної драми. Своєю вишуканою кіномовою та позачасовим і водночас щемливо-сентиментальним поглядом вона піднімає «Землю кочівників» на якийсь метафізичний рівень великого поетичного кіно, що досліджує головні американські міфи, спробою зрозуміти, як саме трансформувалась славнозвісна американська мрія?
Сновидницький, підпорядкований, немов джазова імпровізація, якійсь неочевидній логіці, «Земля кочівників» — найсильніше з будь-коли знятих і водночас заспокійливе висловлювання не просто про сучасну Америку, а й про дорогу, вічність і людину в ній.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
