ЗВИНУВАЧУЄТЬСЯ «ОСКАР»

Джерело фото: firstshowing.net

 

97-а церемонія вручення «Оскара», що прогриміла в Лос-Анджелесі тиждень тому, як і раніше, залишається в топі обговорюваних новин, лише трохи поступаючись політиці. Може, тому, що виявилася вплетеною в сьогоднішній політичний контекст.

Мелодрама «Анора» режисера Шона Бейкера, що святкує тріумф, нагороджена за найкращий фільм, найкращу режисуру, найкращий оригінальний сценарій, найкращий монтаж і головну жіночу роль, зіграну незалежною американською артисткою Майкі Медісон, згідно з циркулюючими конспірологічними теоріями, є мало не «м’якою силою» Кремля.

Крім того, не залишився поза увагою «Оскара» скандал («костюмна його частина») в Овальному кабінеті між президентом України Володимиром Зеленським та господарем Овального кабінету: його обіграли під час церемонії між ведучим Конаном О’Браєном та актором Адамом Сендлером, який з’явився на урочистості в спортивних шортах і блакитному худі з виправданням «зате я хороша людина».

Кульмінацією цього політичного скетчу стали обійми Сендлера і Тімоті Шаламе. Його жовтий костюм, поєднавшись із худі Сендлера, ненадовго утворив національний прапор України.

 

ПОЛІТИКА НЕПОЛІТИКИ    

 

«Оскар» завжди тримався осторонь від політики. Це неважко помітити, якщо простежити його історію. Холодна війна і радянське вторгнення в Чехословаччину, що перетворило тоді СРСР на країну-ізгоя, не завадили кіноакадемікам нагородити у квітні 1969 року «Війну і мир» Сергія Бондарчука, навесні 1981-го — «Москва сльозам не вірить» Володимира Меньшова, а в 1983-му — «Приватне життя» Юлія Райзмана. Хоча вже щосили вирував Афганістан — проксі-війна між Радянським Союзом і США.

Шукати «російський слід» в «Анорі» — настільки ж безглуздо, як шукати чорну кішку в темній кімнаті, особливо якщо її там немає. Кіноакадеміки, звісно, не відчували на собі ні тиску Білого дому (який шукає примирення з Росією), ні, ба більше, Кремля.

Фільм Шона Бейкера — курйоз, непорозуміння нинішнього «Оскара», що розтопило серця кіноакадеміків попелюшковою долею тендітної секс-працівниці, яка мріє про принца (але ненадовго стає дружиною сина російського олігарха) і намагається зберегти людську гідність у принизливих обставинах.

Майкі Медісон, яка зіграла її, виборола свій особистий «Оскар», а до цього — цілу купу компліментів від світової кінопреси, яка називала її то «неймовірно чутливою», то «дикою», то «зворушливою», то «чудовою». Сам же фільм після каннської прем’єри нарекли «пронизливим, смішним, панічним і сумним».

Бейкер все своє життя знімає маленькі історії про маленьких людей, якими в його фільмах виступає всякий «непотріб» — сутенери, транс-повії, порнозірки, стриптизерки, які вийшли в тираж, але лише «Анора» змогла вивести його з «незалежного» провулка на головну дорогу, привернувши увагу й критиків, і публіки, і каннського журі з американськими кіноакадеміками своїм нехитрим гуманізмом і співчуттям до маргіналів.

Зараз здається, що якби не було каннського тріумфу, яким автор завдячує своїй близькій подрузі — Ґреті Ґервіґ, котра головувала у фестивальному журі (іконі покоління хіпстерів та авторці гучних «Барбі», «Леді Бьорд», «Маленькі жінки»), нічого й не було б. Ґервіґ продавила «пальму» для свого друга й однодумця, і слабенька (на мій погляд) «Анора» опинилася там, де опинилася, попутно розколовши величезну глядацьку аудиторію на прихильників і противників.

Її однаково ненавидять що в Україні (за те, що автор начебто прославляє росіян і зняв в одній із ролей Юру Борисова, який живе в Москві), що в Росії: там її визнали «знущанням над російською людиною». Сам же Бейкер своїх сумнівних персонажів показує без ідеалізації та презирства, дещо кепкуючи зі стереотипів і з глибоким розумінням природи «дна».

 

 

УСІМ, СКРІЗЬ І ВІДРАЗУ

 

«Анора», якщо хочете, відповідає всім сучасним трендам і чинним правилам інклюзивності. Незважаючи на те, що він не є комерційним блокбастером, фільм «зайшов» найрізноманітнішим групам впливу — від борців за права «принижених і ображених» до консерваторів, які угледіли в ньому стару добру американську традицію, що йде від перших переселенців, емігрантів, об’єднаних спільною бідою: відшукати щастя в цьому Новому світі великої мрії. Бейкерівські «маленькі люди», що розповідають свої історії — веселі, сумні, ніколи не нудні. Вони ж бо й є Америкою.

 

ПРИМАНКА ДЛЯ «ОСКАРА»

 

Тріумф «Анори», як я вже відзначив, — виняток із правил. Зазвичай у номінації «Найкращий фільм» найчастіше (90%, згідно зі статистикою) перемагають драми, а не комедії. І не просто драми, а тривалі, зі значним хронометражем, що перевищує дві з половиною години. Претендент на звання фільму року має бути серйозним і довгим. А ще обов’язково історичним і костюмним, замішаним на чиїйсь видатній біографії.

Під ці критерії в нинішньому забігу підпадає головний конкурент «Анори» — амбітний «Бруталіст», який усю кампанію дихав у потилицю соціальній казці Шона Бейкера, але зрештою з десяти номінацій переміг лише в трьох — за «Найкращу операторську роботу» (для Лу Кроулі), «Найкращий саундтрек» (композиторові Деніелу Блумбергу) і «Найкращу чоловічу роль» для Едріана Броуді.

У цьому трьох з половиною годинному фільмі режисера Брейді Корбета він грає вигаданого архітектора на ім’я Ласло Тот, угорського єврея, який вирвався з Бухенвальда просто в американський повоєнний капіталізм.

Тут вихованець німецького Баугауса розправляє крила, роблячи блискучу кар’єру і стаючи фактично законодавцем архітектурної моди, чиї професійні завоювання згодом буде відзначено на Венеційській бієнале. Щоправда, і плата за тріумф виявляється немаленькою: Ласло призвичаївся до голки й пережив зґвалтування власним замовником, владолюбним «буржуєм» Ван Бюреном (Гай Пірс).

Нинішній «Оскар» Едріана Броуді — вже другий у його акторській кар’єрі. Перший йому дістався приблизно за те ж саме — роль єврейського піаніста, який пережив Голокост, у драмі Романа Поланскі. І тут можна угледіти певну риму: цей Ласло Тот виглядає майже двійником того Владислава Шпільмана.

Монументальний, якщо не сказати приголомшливий, «Бруталіст» розкриває отруйну природу олігархічного капіталізму. Ірраціональна туга за втраченим і протверезний жах усвідомлення поєднуються тут в унікальний настрій фільму.

«Бруталіст», як і «Емілія Перес» (новаторський мюзикл француза Жака Одіара, який отримав аж 13 «оскарівських» номінацій, але виграв лише у двох), — приклад роботи з жанром, який уже в минулому: фільм знято в архаїчному і громіздкому плівковому форматі Vista Vision. За межами виразно стилізованих початкових титрів залита сонцем американська пастораль, що звучить зовсім не так, як її предки в 1950-ті.

Піжонство Броуді, задирикуватість його характеру, нонконформізм і бажання відстоювати сумнівні професійні принципи прийшли не з повоєнного кіно, а його розчарованість загартовувалася не Голокостом і Другою світовою війною, а радше сьогоденним світом. Чому ж «Бруталісту» за всіх його чеснот не дістався головний «Оскар»?

Адже режисер економними засобами (фільм коштував лише 10 мільйонів) створює небачений екранний розмах, чудово працюючи з простором і ансамблем своїх артистів: архітектура міститься вже в самому профілі Едріана Броуді, його зламаному носі. Не кажучи вже про геометрію кадру.

Відповідь проста: «Бруталіст» насамперед візуальний бенкет, а не змістовний. Авторські амбіції тут превалюють над сенсом. Виступаючи з критикою капіталізму, зухвалий і амбітний Брейді Корбет зводить весь брутальний символізм до тупуватої істини про те, що будь-який бізнесмен ґвалтує творця.

Дозволю собі процитувати одного діяча кінематографічних мистецтв, який сказав: «Не розумію, як ми дожили до того моменту історії, коли голлівудським блокбастером стало щось настільки складне візуально й настільки примітивне драматургічно, і водночас таке, що в якості єдиної ідеї містить критику американського імперіалізму». А звідти й до Голлівуду недалеко. Адже що таке Голлівуд, якщо не імперія кіно?

 

 

 

«ОСКАР» — ВІД ЛЮБОВІ ДО НЕНАВИСТІ

 

Спостерігаючи за нинішньою активністю в Мережі, вкотре переконуєшся, що «Оскар» — найбільш критикована нагорода. Одні засуджують її за відсутність расового та ґендерного розмаїття, інші — за його надлишок. Одні дорікають кіноакадемікам, які голосують, за суб’єктивність, інші — за заангажованість. І всі гуртом звинувачують Кіноакадемію в тому, що щороку реальний список переможців не співвідноситься з бажаним. «‟Оскар” уже не той», — з гіркотою зазначають користувачі соціальних мереж.

Попри постійні суперечки навколо цієї найавторитетнішої нагороди, ми рідко замислюємося над тим, хто, власне, обирає лауреатів, скільки студії коштує участь в «оскарівській» кампанії, що впливає на перемогу, та чому, скажімо, одні фільми отримують визнання, а інші навіть не удостоюються уваги академіків?

Потрібно пам’ятати — «Оскар» точно дістається не найкращому об’єктивно фільму, але тому, який задовольняє більшість. Ні, не серед публіки, а серед академіків, які голосують.

Для когось стало сюрпризом, що не виправдалися прогнози, які обіцяли перемогу Карлі Софії Гаскон — іспанській трансгендерній актрисі, зірці комедійно-кримінального мюзиклу «Емілія Перес». Величезна група підтримки була і в Демі Мур — однієї з фавориток перегонів, чий героїзм у липкому кошмарі «Субстанція» так і залишився неоціненим.

Зате все склалося у лауреатів за ролі другого плану. У жіночому розряді перемогу святкувала Зої Солдана, що зіграла самотню адвокатесу, яка мріє про дітей, у тій самій «Емілії Перес», а в чоловічому — Кіран Калкін, сумний і недолугий кузен Джессі Айзенберга зі «Справжнього болю».

Калкін, на радість української аудиторії та власного брата, обійшов тут і росіянина Юру Борисова, сентиментального гопника з «Анори», і блискучого Джеремі Стронга, номінованого за роль «зубастого» адвоката Роя Кона в біографічному нарисі про молоді роки Дональда Трампа («Учень. Сходження Трампа»), і навіть Гая Пірса, що став головною удачею другого плану в «Бруталісті».

Його геніально зображуваній акулячій безжалісності в очах і виразу обличчя, в якому оскал капіталізму органічно переходить у гримасу майже немислимого людського падіння, судилося програти хлоп’ячій гіркоті Калкіна, якого, здається, відзначили не стільки за «Справжній біль», скільки, відбитим світлом, за роботу в культовому серіалі «Спадкоємці».

 

 

ПЕРЕМОЖЦІ ТА ПЕРЕМОЖЕНІ

      

Серед інших лауреатів цьогорічної церемонії — відсунутий на периферію реалістичний і водночас гротескний «Конклав» німця Едварда Бергера, нагороджений статуеткою за найкращий адаптований сценарій (фільм поставлений за книжкою Роберта Гарріса, що спеціалізується на політичній журналістиці, та розповідає про вибори папи римського, які відбуваються у складних геополітичних обставинах).

Двочастинну «Дюну» Дені Вільнева очікувано відзначили за візуальні ефекти та найкращий звук. Багато років академіки ігнорують науково-фантастичне кіно, проводячи його по відомству не смислів, а технологічних досягнень. Жертвами цієї «академічної сліпоти» в попередні роки були такі безумовні шедеври, як «Космічна одіссея» Кубрика, «Зоряні війни» та «Чужий» з «Інтерстелларом». Серед інших жанрів-аутсайдерів — горори.

За всю історію «Оскара» тільки шість фільмів жахів могли виграти головну статуетку. Ось і цього разу горору («Субстанція») дістався справедливий, але, на жаль, принизливий приз — «За найкращий грим». Зате пощастило анімаційному «Потоку», який приніс Латвії першого в історії національної кіноіндустрії «Оскара».

 

СТО РОКІВ ПРОГРЕСИВНОГО КОНСЕРВАТИЗМУ ТА УПЕРЕДЖЕНОСТІ

 

Рішення кіноакадемії щороку піддаються критиці. Один із найпотужніших скандалів трапився в середині 2010-х, коли два роки поспіль номінації отримували виключно білі актори. Унаслідок проведених реформ було значно оновлено голосуючий склад кіноакадемії.

Ці перетворення негайно позначилися як на номінантах, так і на лауреатах. При цьому вони не торкнулися самої суті «Оскара», який упродовж майже вікової своєї історії витончено балансує між прогресивними рішеннями і водночас консервативними. І начхавши на численні закиди в упередженості, сліпоті та політизованості, Кіноакадемія продовжує вести свій літопис історії кіно.

Усі ці люди не стільки зайняті визначенням найкращих фільмів (жодних об’єктивних критеріїв для такої оцінки немає), скільки формуванням картини минулого кінороку. А вона дає можливість простежити, як на наших очах змінюється суспільство і сам світ, у якому ми живемо.

Почути найпростіші, але найщиріші гуманістичні послання, які пронизані любов’ю до кіно і спонукають знімати ще й ще, продукуючи те, що Голлівуд завжди вмів найкраще, — емоції та смисли.

 

---

При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media