КОЛИ АВТОР ВАЖЛИВІШИЙ ЗА НАЗВУ: фільми «Відраза» та «Розбираючи Гаррі»
Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop
«Кінософія» у липні пропонує вам два фільми, в яких авторство важливіше за назву. Роман Поланскі і Вуді Аллен могли б екранізувати телефонний довідник або інструкцію до ручного пилососа, і це заслуговувало б на увагу. Цих двох режисерів, попри низку важливих відмінностей, об’єднує багато чого. Навіть занадто багато: вік, єврейське походження, вміння залишатися закритими, перебуваючи постійно на очах у громадськості, диктаторський режисерський метод, драматичні стосунки з жінками та судові переслідування, що випливають із них (рух #MeToo перетворив цих двох майстрів на втілення патріархальної сексуальної вседозволеності з обтяжуючими обставинами), фундаментально песимістичний світогляд, поєднання сенсаційності та складного психологізму, глибокий інтерес до питань сприйняття глядачів і, звичайно, самотність, яка дозволила цим двом режисерам як авторам постаріти набагато красивіше, ніж переважній більшості їхніх сучасників. Жоден із фільмів — чи то Аллена, чи то Поланскі — не виглядає антикварною руїною, а говорить із сьогоднішнім глядачем зрозумілою йому мовою. Знятий Романом Поланскі шістдесят років тому фільм «Відраза» сучасніший за саму нашу сучасність з її інстаграмними візуальними стандартами, а «Розбираючи Гаррі» (1997) Вуді Аллена — створена іпохондриком позачасова невротична комедія про найголовніше. Ні тим, ні іншим надивитися неможливо. Тому краще переглядати. І щоразу, гарантовано, перед вами буде зовсім новий фільм.
«ВІДРАЗА» (REPULSION, ВЕЛИКА БРИТАНІЯ, 1965)
Режисер: Роман Поланскі
У ролях: Катрін Деньов, Джон Фрейзер, Івонн Фурно, Ієн Гендрі
Двадцятиоднорічна Керол (Катрін Деньов, яку виписали сюди просто з «Шербурзьких парасольок») — майстриня манікюру, що переїхала до Лондона з Бельгії, мешкає разом зі старшою сестрою Гелен, яка, на неприховане невдоволення Керол, зустрічається з одруженим чоловіком Майклом. У самої Керол теж з’явився наполегливий і симпатичний шанувальник на ім’я Колін. Одного разу Колін підвозить Керол додому і намагається її поцілувати — Керол одразу ж біжить чистити зуби. Сестра з коханцем їдуть відпочивати до Італії, і Керол, залишившись сама, стрімко божеволіє. Поранивши клієнтку, вона припиняє ходити на роботу, замикається в квартирі, де її починають переслідувати галюцинації, а в самій квартирі — з’являтися трупи… Перед нами перший «несоціалістичний» фільм Романа Поланскі, британський дебют автора «Дитини Розмарі» (1968) та «Піаніста» (2002), комунальний горор про дівчину, житлову площу, шизофренію та вбивства.
«Відраза», як це нерідко буває з великими творами мистецтва, з’явилася на світ як результат практичної необхідності. Втікши з Польщі, Поланскі не зміг знайти собі місця в Парижі й поїхав до свінгуючого Лондона, де дуже швидко погодився (за принизливо низький гонорар) зняти недорогий фільм коштом компанії, що займалася виробництвом дешевого софт-порно. Шанувальник Бунюеля, у фільм якого зовсім скоро перейде його подруга Катрін Деньов, Поланскі починає «Відразу» з надвеликого плану ока Керол (пряма цитата з легендарного бунюелівського «Андалузького пса» 1929 року) і ним же закінчує: у фіналі це стара сімейна світлина, що вже декілька разів потрапляла у кадр, на якій героїня (ще дитиною) випромінює відверту ворожість і божевілля.
Приголомшлива відраза, яку відчуває Керол, служниця чужої краси та заручниця власної, — передусім сексуального характеру: сигнали, що надходять від чоловіків навколо, вона сприймає як агресію, посягання на її тіло. Пів фільму Керол у сорочці блукає квартирою, а сама квартира поступово змінює свої фізичні обриси (її збудували в павільйоні, спорудивши рухому декорацію й дозволивши оператору використовувати ширококутну оптику). Поланскі згодом жартував, що психіатри побачили в його фільмі точний клінічний опис шизофренії, а він, мовляв, разом зі своїм співавтором — Жераром Брашем — просто все вигадав за пару днів. І, напевно, це правда. У «Відразі» режисер розширює межі «огидного» доти, доки в них не починає відбиватися вся навколишня дійсність.
Сьогодні там наш, сучасний світ. Продукти, що псуються, гори немитого посуду, волосся у раковині, похмурий Лондон у стані перманентного ремонту, з тріщинами на асфальті. Усе це більше про сучасність з її «особистими кордонами» та атомізацією суспільства, ніж про епоху наркотиків і рок-н-ролу, в якій живе Керол. Вона водночас жінка й дитина. Другий стан воює з першим, перемагаючи його: Керол відмовляється сексуально дорослішати, ставати тією жінкою, яку хоче бачити суспільство. У певному сенсі у Поланскі вийшов перебільшений феміністичний протест, що набув трагікомічної, болісної форми. «Відраза» — горор про те, як це — вранці зайти у ванну й виявити там чужу, а отже, потенційно небезпечну людину, яка порушила наші особисті кордони.
«РОЗБИРАЮЧИ ГАРРІ» (DECONSTRUCTING HARRY, США, 1997)
Режисер: Вуді Аллен
У ролях: Вуді Аллен, Джуді Девіс, Стенлі Туччі, Демі Мур, Робін Вільямс, Тобі Магвайр
Якщо знайти пару вільних місяців і щодня переглядати по фільму Аллена, не зважаючи на хронологію та класифікацію за принципом «видатний — посередній», неважко буде помітити, що певні прийоми, фрази й анекдоти знову й знову з’являються у структурі оповіді режисера. Це як стендап-виступ, номери в якому тасуються на розсуд артиста. Ось лише кілька сюжетів та елементів композиції: дурненька студентка та дорослий друг-пігмаліон; іпохондрик у психоаналітика; чоловік середнього віку у пошуках музи. Усе крутиться й повертається у звичне русло. Ностальгічний чорно-білий Денні Роуз у виконанні Аллена відгукується в нульових роках фокусником Чудіні («Сенсація», 2006), повторюючи ті самі фрази: «Ви всі — прекрасні люди. Серйозно, я вас обожнюю!» — і в цьому виявляється не втомлива безвихідь, а радше заспокійлива буддистська стабільність. Аллен повторюється, однак, що характерно, ніколи не набридає.
«Розбираючи Гаррі» — це той самий ще один фільм Вуді Аллена, фактично авторемейк одночасно й «Енні Голл» (1977), і «Мангеттена» (1979) (ці два вже точно можна назвати великими, як і «Зеліґ» (1983) або «Спогади про зоряний пил» (1980)). «Розбираючи Гаррі» — не геніальний, але страшенно хороший. Він випромінює тепле лампове світло. Це фільм-портал, що веде до славнозвісного авторського всесвіту Вуді Аллена. Тут можна на собі випробувати алленівські повторення певних фірмових ходів, фраз, поворотів. Тип сюжету в «Розбираючи Гаррі» — «іпохондрик у лікаря». У всесвіті Вуді Аллена діють зазвичай лише два герої — його рідний Мангеттен і сам Вуді Аллен. Він — унікальний приклад повної гармонії автора та його ліричного героя. Маленький сутулий єврей в окулярах, одержимий не стільки сексом, скільки наслідками кумедного слова «лібідо», під різними іменами переходить від дівчини до дівчини, від психоаналітика до психоаналітика.
Тут Вуді Аллен носить ім’я Гаррі Блок. Він, як завжди, невротик, успішний письменник, що ніяк не може почати писати нову книгу, хоча вже витратив увесь аванс за неї. У Гаррі заплутані стосунки з його численними жінками й друзями. Про все це він розповідає своєму психоаналітику напередодні вручення йому літературної премії. І ніяк не може зрозуміти, кого саме взяти з собою на цю урочисту подію: нинішня подруга виходить заміж за його приятеля, у приятеля серцевий напад, колишня дружина-психіатр не відпускає їхнього сина. І тоді Гаррі бере з собою чорношкіру повію, за допомогою якої викрадає власну дитину.
«Розбираючи Гаррі» — серйозний фільм, смішний до сліз, а ще дуже компактний і лаконічний. «Хрещений батько інтелектуального гламуру» Вуді Аллен колись сказав, що у фільмах відображаються життєвий ритм та особливості метаболізму їхніх творців. Кращого пояснення не знайти. Самоіронія була й залишається однією з найсильніших сторін автора, основою його глибоко особистих, аж до сповідності, фільмів, хоч би в якому жанрі вони знімалися. «Розбираючи Гаррі» — трагікомедія з елементами абсурду та сатири, з десятком зірок першої величини (у своїх фантазіях Вуді Аллен бачить то Стенлі Туччі, то Робіна Вільямса з Тобі Магвайром). Аллен створює неповторну атмосферу не тільки завдяки літературному стилю викладу матеріалу (постійні відступи, флешбеки та забігання наперед), а й за рахунок візуальної тканини, за яку відповідає видатний оператор Карло Ді Пальма, який знімав, серед іншого, «Фотозбільшення» (1966) Антоніоні. Вийшла чи то трагедія зі щасливим кінцем, чи то комедія з нещасливим.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
