СТОРІЧЧЯ МЕРИЛІН
Мерилін Монро / womo.ua
64 роки тому, 5 серпня 1962 року, у власному будинку в Каліфорнії було знайдено мертвою Мерилін Монро — акторку, яка й після своєї смерті не припинила бути символом ХХ сторіччя.
Монро — всесвітньо відома американська кінозірка, яка за своє коротке творче життя знялася лише в 32 художніх фільмах, героїня тисяч тиражованих фотознімків, яка самотужки протистояла безжальній голлівудській студійній системі, у перший день червня 2026 року могла б відзначити свій сторічний ювілей.
Але, незважаючи на все сказане й написане про неї, і через шість з гаком десятиліть зірковий феномен Монро залишається не до кінця розгаданим.
На момент смерті їй було всього 36 років. Мерилін не залишила передсмертної записки, а в поліцейському звіті як причина смерті вказано: «Ймовірно, самогубство». На сьогодні, окрім самогубства та передозування снодійного, існує одразу кілька версій щодо причин смерті акторки — від убивства, скоєного мафією, американськими спецслужбами за наказом самого президента Кеннеді, до помилки психоаналітика, який прописав Монро несумісні ліки. Але все це анітрохи не завадило сформуватися культу навколо Монро, що випливає, очевидно, не лише з її ранньої смерті, а й з особливостей земного життя, яке не вписувалося в рамки благополучної біографії, було наскрізь просякнуте фатальними пристрастями, порочними нахилами, гучними скандалами і закінчилося трагічно.
Мерилін Монро стала героїнею сучасних міфів, феміністичною іконою з межовим розладом особистості, секс-ідолом, іконою поп-культури (чий «святий образ» створив і поширив сам Енді Воргол). Її неагресивна, але всеперемагаюча чуттєвість — останній сплеск жіночності старого, не обтяженого фемінізмом світу. Мерилін померла, однак продовжує жити завдяки створеним нею образам, залишаючись рольовою моделлю для мільйонів своїх шанувальників, більшість із яких не надто знається на її фільмографії та навіть життєписі. Для них вона — божество в ореолі власної слави. Це сьогодні, серед іншого, виражається у так званому «ефекті Мерилін Монро» — психологічному феномені, що втілює позачасову привабливість і харизму легендарної актриси. Це особлива суміш впевненості, чуттєвості та краси.
Сучасне покоління Z нині відчуває на собі цей потужний вплив, приймаючи стиль Монро та її ідеали фемінізму й бодіпозитиву. Причому представники цього покоління віддають перевагу більш пишній фігурі Монро як символу природної краси та самоприйняття. Блискуча й нещаслива героїня світового екрану, без якої неможливо уявити собі не тільки голлівудську «імперію мрій», а й Америку ХХ століття як таку, Мерилін усе своє життя залишалася в тіні образу «дівчини з обкладинок», яку сучасники наділили титулом коханої всієї Америки. Так, вона була (і, мабуть, залишається) об’єктом мрій і бажань для багатьох соціальних верств — від солдатів і бейсболістів до гангстерів і президентів. Та й інтелектуали не були винятком. Артур Міллер, головний американський письменник свого часу, автор «Смерті комівояжера», одружився з нею, хоч їхній союз інтелекту й краси (жартували: «тіло одружилося з мозком») не став щасливим.
Кажуть, на книжковій полиці Мерилін стояли Сартр і Гемінґвей, а сама вона мріяла зіграти Грушеньку в «Братах Карамазових». Міллер же, як і всі «нормальні чоловіки», бачив у ній насамперед сексуальну жінку. А вона намагалася бути йому дружиною, незграбно накриваючи стіл для гостей і часом падаючи з тацею. Існує думка, що насправді були три Мерилін. Одна — сліпуча зірка екрану, інша Мерилін — ексцентрична небожителька, нарешті, третя Мерилін — жертва несправедливого чоловічого світу. Мерилін-актрисі, очевидно, серед цих трьох іпостасей місця не знайшлося. Адже сам Лі Страсберг — гуру американського «методу» (адаптованої в США системи Станіславського, яка зробила зірками Марлона Брандо, Аль Пачіно, Роберта Де Ніро та Меріл Стріп) — високо цінував її акторський талант і давав уроки сценічної майстерності.
Мало хто знає, що найпотаємнішою мрією Мерилін була театральна сцена. А ще — материнство. Вона мала й поетичні амбіції. Не всім відомо, що актриса, яка писала з помилками, потай від усіх складала вірші. Після її смерті на сторінках щоденника прочитали рядки, написані її майже дитячим почерком… Але, на жаль, мрії залишилися мріями. А з трьох десятків зіграних нею ролей до золотого фонду увійшло лише кілька: у чорній комедії Біллі Вайлдера «У джазі — тільки дівчата» (1959) та його ж більш ранній стрічці «Свербіж сьомого року» (1955), у двох ексцентричних комедіях положень Говарда Гоукса «Мавпячі витівки» (1952) та «Джентльмени віддають перевагу білявкам» (1953), у мюзиклі Джорджа Кьюкора «Займемося коханням» (1960) та двох психологічних драмах — «Ніагара» (1953) Генрі Гетевея та «Неприкаяні» (1961) Джона Г’юстона, знятій за сценарієм, спеціально написаним для неї Артуром Міллером. Решта, незалежно від її особистих талантів, так і залишилася прикладом голлівудської «конвеєрної» продукції й запам’яталася лише шанувальникам, яких у акторки було чимало.
Втім, уся ця паства «парафії імені Святої Мерилін» здебільшого захоплювалася не так її акторським талантом, як публічними витівками, що не завжди вирізнялися дотепністю та гарним смаком («У дівчини мають бути гарними дві речі — це погляд і губи, бо поглядом вона може закохати, а губами довести, що кохає»), провокативними журнальними фотосесіями й бездоганною напівоголеною фігурою. В уявленні «пересічних американців», які з дитинства ввібрали уявлення, що межують із забобонами, про життєві чесноти й гріхи, про секс і шлюб, про власну батьківщину та навколишній світ, голлівудська зірка Мерилін Монро стовідсотково ототожнювалася зі своїми усміхненими й млосно дивлячимися екранними героїнями, які при всій своїй зовнішній надзвичайності так вражаюче нагадували сусідських дівчат.
Уже до середини 1950-х вона стала коханою жінкою всієї Америки, національним «ангелом сексу», об’єктом масового бажання та обожнювання. Міф про Мерилін Монро йшов пліч-о-пліч із реальною Мерилін; гламурний стереотип, створений студійним відділом зв’язків з громадськістю, категорично виключав людську здатність до страждання та співчуття, творчу невдоволеність та інтелект. Можна лише здогадуватися, наскільки він пригнічував, сковував, деформував психіку дочки невідомої кіномонтажниці з RKO Pictures Гледіс Перл Бейкер (у дівоцтві Монро), тієї самої Норми Джин Бейкер, якій на студії було присвоєно «мелодійне» ім’я Мерилін, тієї самої дівчинки, яка до шістнадцяти років виховувалася в прийомних сім’ях і дитячих притулках, а потім вискочила заміж за молодого моряка торгового флоту Джеймса Едварда Догерті з єдиною метою — вирватися на волю. А коли той пішов у рейс, шістнадцятирічна Норма Джин кинула школу та влаштувалася на авіаційний завод.
Окрім свободи, Монро мріяла знайти свого батька, про якого знала лише те, що він був комівояжером і був схожий на самого Кларка Гейбла. Можливо, саме тому її так тягнуло до Голлівуду? Згодом, лише до кінця випивши чашу безправної, мріючої про діаманти «дурненької старлетки», яка апріорі зобов’язана задовольняти еротичні примхи студійних босів, Монро поступово підніматиметься зірковими сходами (але платити їй все-таки будуть удесятеро менше, ніж, приміром, Елізабет Тейлор) і знову опиниться незаміжньою, коли знаменитий бейсболіст Джо Ді Маджо не витримає чергового фривольного епізоду у фільмі «Свербіж сьомого року» з її участю, подивитися на зйомки якого збереться чи не вся чоловіча половина Нью-Йорка. За цю «народну» любов і визнання вона заплатить нервовими зривами, тривогою, безсонням, провалами в пам’яті, нападами незрозумілої паніки на знімальному майданчику, пристрастю до алкоголю та величезних доз транквілізаторів. А після розриву з Артуром Міллером — відчайдушною і безнадійною боротьбою за серце господаря Білого дому, що привела в обійми його брата. І врешті-решт — таємничою й незрозумілою загибеллю в ніч проти 5 серпня 1962 року з телефонною трубкою в руці.
До речі, про президентів, яким Монро завдячує (як вважається) не лише своїм падінням, а й злетом. Голлівудські іміджмейкери кінця 40-х — початку 50-х були висококласними професіоналами. Але «відкрили» Монро зовсім не вони. Цю роль приписують Рональду Рейгану, капітанові Першого кіновиробничого відділу ВПС США (First Motion Pictures Unit). Рейган першим побачив у двадцятирічній дебютантці з ідеальними формами, яку на заводі Radioplane за його наказом сфотографував армійський фотограф Девід Коновер, щось більше — «глину», з якої можна було виліпити неповторний за своїм комерційним потенціалом продукт масового еротичного споживання. Саме після цієї фотосесії, проведеної просто біля заводського конвеєра, з ініціативи майбутнього 40-го президента США Норму Джин помітили ті самі студійні іміджмейкери, а до того ж і модельні агенції, що й дало старт її великій голлівудській кар’єрі.
Набагато пізніше поширюватимуться чутки про короткий роман, який нібито мав місце між Рейганом і Монро. Приводом для них стала світлина, зроблена в 1959 році: на чорно-білому знімку усміхнена Мерилін Монро у вечірній сукні та президент Гільдії кіноакторів США (SAG) Рональд Рейган про щось захоплено розмовляють. На роман натякає й офіційний біограф Рейгана, але жодних фактів, окрім розмитої фрази самого «Ронні» («вона була приголомшливою»), він так і не наводить. На жаль, справжньою Галатеєю Мерилін так і не стала, не знайшла свого Пігмаліона. Ані Рейган, ані навіть Артур Міллер такими не стали. Її ж доля — бути «найдорожчою власністю» голлівудського гіганта «Двадцяте століття Фокс». А змагатися з голлівудським істеблішментом із його феодальними замашками, який був здатний безжально придушити спроби будь-якого індивідуального бунту, їй — вихованій матір’ю-одиначкою з кількома класами освіти — було не до снаги.
Хоча певний справжній нонконформізм Мерилін Монро все-таки був їй притаманний і став боязким передвісником майбутнього, до якого вона сама не дожила. Через століття після свого народження Монро залишається головним прапороносцем голлівудського гламуру — жінкою, яка померла ще до сексуальної революції, але допомогла викликати на екрані посилену чуттєвість і проклала шлях до жіночої суб’єктності: певну категорію актрис неминуче продовжують порівнювати насамперед з нею. Вествуд Вілладж — меморіальний парк у західній частині Лос-Анджелеса, де покоїться тіло Мерилін, є справжньою Меккою для її шанувальників. Як не могла вона втекти від настирливої уваги за життя, так не вдалося знайти бажаного усамітнення й після своєї смерті. Подейкують, що якийсь шанувальник-мільйонер викупив верхню нішу на стіні скорботи й наказав покласти себе обличчям донизу, щоб дивитися на свою обожнювану зірку. От яку силу має чарівність.
Жодна із зірок Старого Голлівуду — ані Бетт Девіс, ані Рита Хейворт, ані Елізабет Тейлор — не може похвалитися таким визнанням. Частково це відображено в комедії «Свербіж сьомого року» — про те, як після семи років шлюбу одного вірного й люблячого чоловіка охоплює нестерпний свербіж — потяг до свіжого жіночого тіла. Як на гріх, його дружина та син їдуть у відпустку. А квартиру поверхом вище займає героїня Монро — втілення спокуси. «Свербіж сьомого року» — фільм, який сьогодні здається застарілим, — найтиповіший зразок творчості Монро: чарівна до безалкогольності комедія про те, що до кінця дня все на світі зміниться на краще. Але міф тим і зачаровує, що раціонально осягнути його неможливо — краще просто дивитися на спідницю Мерилін, яка здіймається, та уявляти собі сповнений бажання натовп на нічній нью-йоркській вулиці. Цим натовпом і є всі ми.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
