ШАМПАНСЬКЕ ТА СПОВІДЬ: фільми «Шарада» й «Тіло Христове»
Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop
У червневій «Кінософії» — два чергові шедеври. Два негучні, проте великі фільми, грандіозність яких неможливо не помітити неозброєним оком. Один — зразок кінематографічного ескапізму 1960-х, високоякісна розвага, в основі якої — поєднання сексу, саспенсу та комедії, а також витончена Одрі Хепберн у ролі веселої вдови, яка відбивається від кредиторів свого покійного чоловіка. «Шарада» (1963) режисера Стенлі Донена — не фільм, а ванна з шампанським, приправлений коханням, сміхом і якимось передвоєнним, навіть допотопним оптимізмом трилер, що тікає від реальності. Він заперечує її з викликом і відчаєм, ніби передбачаючи, що незабаром реальність оберне на попіл усю цю класичну розкіш старого Голлівуду. Другий фільм — «Тіло Христове» (2019) — сатирично обеззброює цю реальність. Номінована на «Оскар» і схожа на гоголівського «Ревізора» драма оповідає історію молодого хлопця, який вийшов із в’язниці й видає себе за нового священика у парафії провінційного містечка. І якщо «Шарада» здатна зняти стрес, то «Тіло Христове» дає змогу розгледіти в образі дивакуватого персонажа-фріка, який пародіює міфи про несамовитого католика, гротескні реалії не лише сьогоднішньої Польщі, а й сучасної цивілізації як такої.
«ШАРАДА» (CHARADE, США, 1963)
Режисер: Стенлі Донен
У ролях: Одрі Хепберн, Кері Грант, Волтер Маттау, Джеймс Коберн
Ц
ей фільм — зразок целулоїдного ескапізму 1960-х, високоякісна розвага, в основі якої — поєднання сексу, саспенсу та комедії. Дружині (Хепберн) нудного паризького антиквара повідомляють про смерть чоловіка, і вона розуміє, що зовсім його не знала: виявляється, він вкрав чверть мільйона доларів і був скинутий на ходу з потяга. І хай би йому грець. Однак тепер мішенню переслідувачів стає вона — тендітна вдова, слідами якої йдуть спільники (Коберн і компанія), нібито випадковий знайомий покійного чоловіка (Грант), а також дещо дивний співробітник американського посольства (Маттау).
Розвага як вона є, що могла з’явитися лише у веселих шістдесятих, наприкінці Золотої епохи Голлівуду, — яскрава, надмірна й дуже буржуазна: комедія загадок про пошуки захованого скарбу, іскрометні словесні перепалки, музика великого Генрі Манчіні та цілий ансамбль нарядів від Юбера де Живанші, в яких красується на екрані Одрі Хепберн. Париж тут — немов із туристичних листівок (цей прийом через півтора десятиліття запозичить Вуді Аллен), Кері Грант — ніби з постерів до старих фільмів із собою в головній ролі, негідники — один від одного безглуздіші. І навіть бійки не на життя, а на смерть з ними виглядають милою дружньою сутичкою. Словом, це не фільм, а ванна з шампанським.
«Шарада» нагадує спрощену версію гічкоківського трилера «На північ через північний захід» із дещо зміненим гендерним розподілом: на місце Кері Гранта, що тікає від переслідувачів, тут поставлено тендітну Одрі Хепберн, а самому Гранту, навпаки, довірено другорядну, майже жіночу роль. Все це приправлено коханням, сміхом і якимось довоєнним, навіть допотопним оптимізмом. Режисер Стенлі Донен («Співаючи під дощем») — майстер чудових, заснованих на трагедії іронічних комедій із легким, майже необов’язковим сюжетом, блискучими жартами, найкращими музичними номерами в історії кіно. Хоча й у «Шараді» багато чого теж могло б стати трагедією — приміром, брехня та змова корумпованих спецслужб, до яких зникла довіра після вбивства Джона Кеннеді.
Деталі, які він з любов’ю вивів, ознаки епохи — ось що є головним у фільмі, мотиви, що визначають вчинки героїв. Вихід «Шаради» припав на занепад «літа кохання», що затягнулося в американських 1960-х, незадовго до того, як відбудеться раптове протверезіння під назвою В’єтнам і Шерон Тейт. Безглузде, гіпертрофоване кохання тоді зміниться такою ж необґрунтованою та надмірною ненавистю. Початок десятиліття, яке закінчиться молодіжним бунтом і радянським вторгненням у Прагу, ще відчувало на собі тінь американських 1950-х, до яких приліпився епітет «лицемірні». Проте Донен не такий. Підморгуючи Гічкоку, він серйозно полемізує з Жаном-Люком Годаром, який приблизно в цей же час назвав кіно «правдою 24 кадри на секунду». Голлівудський майстер фантазійного реалізму буквально розреготався в обличчя кривднику, заявивши, що кіно — це брехня 24 кадри на секунду.
У «Шараді» всі брешуть. Адже бреше саме кіно. Одна брехня змінює іншу, і, хоча протягом сюжету розкидано безліч доказів, що побічно вказують на розгадку, передбачити останній, фінальний акорд все одно не вдасться. Донен зняв розгорнуту апологію брехні, яка стверджує, що скільки разів збрешеш, стільки разів тобі й повірять, — головне, робити це переконливо та з усмішкою. «Шарада» — це справжнісінька втішна брехня. Цей фільм не просто наївно тікає від реальності. Він заперечує її з викликом та відчаєм, ніби передбачаючи, що незабаром реальність оберне на попіл усю цю класичну розкіш старого Голлівуду. Красеню Кері Гранту тут уже п’ятдесят дев’ять, Одрі Хепберн — усього тридцять чотири, але обоє через три-чотири роки підуть з кіно: він — тому що став занадто старим для свого амплуа, вона — через більш особисті причини. Він піде рішуче й назавжди, вона ж іноді робитиме боязкі спроби повернутися, але всі вони, так чи інакше, виявляться марними. Бо нова епоха віддасть перевагу не небожителям, а іншим героям — земним, нервовим та неприкаяним.
«ТІЛО ХРИСТОВЕ» (CORPUS CHRISTI, ПОЛЬЩА, 2019)
Режисер: Ян Комаса
У ролях: Бартош Беленя, Еліза Рицембель
Молодий гопник Даніель (Бартош Беленя) з безмежними блакитними очима та вічними синцями під ними виходить на волю з колонії, де він, як і всі, вдавався до насильства, а ще співав псалми в місцевій церкві та допомагав пастору біля вівтаря, ставши його улюбленим учнем. Достроково звільнений Даніель мріє про семінарію, але судимість в анкеті «загрожує» йому лише скромною посадою різнороба на провінційній лісопильні. Діставшись туди з похмілля, після гучної гулянки напередодні, він раптово видає себе за нового священника у парафії провінційного містечка, вдягає сутану й називає себе отцем Томашем. У хід ідуть найнеймовірніші імпровізації, а брак знань у літургії компенсується щирістю та непідробною пристрастю. Так колишній злочинець стає центром тяжіння місцевої пастви, розколотої внаслідок нещодавно пережитої локальної трагедії — загибелі шести молодих хлопців в автокатастрофі на сільській дорозі…
Ян Комаса, який впевнено увійшов до кола лідерів нової польської кінорежисури, досліджує замкнуту спільноту, консервативне польське село у тонах від суворого й похмурого до глузливо-саркастичного. «Тіло Христове», відзначене Венеційським кінофестивалем та номінацією на «Оскар» (у категорії «найкращий фільм іноземною мовою»), — гоголівська фантасмагорія з елементами містики та сатири, що випромінює сильну чарівність і залишає тонкий післясмак. У цих відчуттях варто розібратися детальніше. Толерантність навряд чи можна віднести до сильних рис традиційного польського характеру. І Комаса гостро, але не без іронії, піддає критиці закостенілість провінційних спільнот.
Його фільм — рідкісний приклад сатири на токсичну атмосферу крихітних провінційних католицьких парафій, своєрідне вільне прочитання «Ревізора», історія негідника, який сам бреше і сам вірить. Даніель дійсно вірить. Але не у свою брехню, а в Бога. У ньому з однаковою вірогідністю можна вбачити й Хлестакова, й блаженного праведника, й прихованого маніяка, й ангела знищення. У своїй чорній майці та з величезною сумкою він з’являється нізвідки і, зважаючи на все, зникне в нікуди. Він — бог із рейсового автобуса, таємничий посланець іншого світу, що приносить із собою безпристрасний спокій дзен-буддизму, елементи химерних практик і томні загадки східної душі. Село тут — всесвіт, не лише вся Польща, а, вочевидь, вся Східна Європа, яка не приховує своєї консервативності й надто у ній застрягла.
Молодіжну безпритульність, нудьгу та удаваність крихітних, наче ґудзик, селищ режисер Ян Комаса пропускає крізь трагікомічний фільтр, таким чином підсвітлюючи цю історію, яка не стільки про другий шанс, скільки про самовідкриття одразу й усіма. Про те, що одна людина змінює цілу епоху, а не лише жменьку провінційних мирян. Про сучасного святого, загартованого брудними вулицями й такого, що шукає новий шлях до спасіння. Святого, який вирішує жити по-іншому, жити за совістю, направляючи паству словами не з Біблії, які хотів би почути сам: «Більшість приходить до церкви, щоб їх побачили сусіди». Зрештою, найкращий спосіб змусити сина кинути палити — не молитися Богу, а кинути палити батькам, а ще купити найміцніші сигарети й змусити дитину поспіль, аж до нудоти, викурити всю пачку, випивши цю чашу до дна. Ясна річ, звичніше заспокоїтися «Аве Марією», тільки не треба потім дивуватися, що всі місцеві підлітки блукають обдолбані у вихідні.
Псевдоотець Томаш на очах перетворюється не просто на священика, а на духовного лідера, який сповідує визвольне альтернативне християнство: щире й чисте, позбавлене зашкарублого формалізму. У його богослужіннях не знайдеш слідів католицьких канонів, але місцеві жителі вперше за багато років починають сяяти радістю розуміння. Ян Комаса зберігає родову ідентичність польської школи, яка продовжує жити завдяки таким сміливим авторам, що йдуть усупереч громадській думці та негласному соціальному наративу. Він зберігає й той баланс між реалізмом та абсурдом, фізикою та метафізикою, який вирізняє мистецтво Східної Європи навіть у наші не найрадужніші для нього дні. У дзеркалі дивакуватого персонажа-фріка, який пародіює міфи про несамовитого католика, відбиваються гротескні реалії не лише сьогоднішньої Польщі, а й сучасної цивілізації як такої.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
