Девід Кіт Лінч (20 січня 1946 — 15 січня 2025) — американський кінорежисер, візуальний художник, музикант, актор. Лінча вважали одним із найвидатніших режисерів своєї епохи, його часто називали візіонером і прославляли за фільми, що часто вирізняються сюрреалізмом та схильністю до експериментів / instagram.com
Девід Лінч, який навчав нас своїми фільмами стрибків головою донизу, у позамежне, у власну підсвідомість, де сон не відрізнити від реальності й звідки не вибратися живим, взяв і сам зробив крок просто у вічність. Зробив крок, залишивши після себе всім нам у спадок свої великі фільми та сакральні знання.
Наприклад, про те, що реальність, яка нас оточує, — лише сон, який вирвався за межі свого царства; що жах прихований у самій природі кінематографа, мінливій сутності, витканій з брехні; що для творчості потрібна ясність бачення, аби вловлювати ідеї; що ідеї, особливо великі, подібно до риб мешкають на глибині.
Усе це тепер безроздільно наше.
ЛІНЧ ДО ЛІНЧА: ВІД ЛИПКОГО АВАНГАРДУ ДО ВЕЛИКОГО ГОЛЛІВУДУ
Найбільш авангардний із мейнстримових та найбільш мейнстримовий із авангардних режисерів, Девід Лінч, мимоволі опинившись у кіно (художник за освітою, він несподівано виявив, що за допомогою кінокартини можна оживляти буквально), став справжнім майстром снів.
Фільми його були позбавлені будь-якої соціальної або екзистенційної начинки і напряму звернені до повсякденної підсвідомості, з якої автор видобував гігантські поклади містичного жаху. Він прославився 1977 року цілковито експериментальним експресіоністським горором «Голова-гумка», в якому відлюдькуватий мешканець індустріальної околиці, наче липкий кошмар, переживає раптову звістку про народження власної дитини.
Причому ні імені немовляти, ні його стать він, як не намагається, не може дізнатися. Але розуміє, що тепер, як порядна людина, зобов’язаний одружитися з колишньою подругою, котра, власне, й є за сумісництвом матір’ю цієї інопланетної істоти, що мешкає за батареєю. Досі незрозуміло, з чого Девід Лінч виготовив своє екранне немовля. На запитання інтерв’юерів «Як ви це зробили?» він завжди ввічливо відмовчувався. Лише визнавав, що це дуже особиста для нього історія.
Потрібно знати, що за три роки до зйомок у Лінча народилася донька, потім його покинула дружина. Логічно припустити, що режисер переплавив власні потаємні страхи, серед яких і страх батьківства, у кіно, що привертає до себе увагу справжнім карнавалом сюрреалізму, надзвичайним звуковим дизайном і густою сутінковою атмосферою (фільм знімали при штучному освітленні ночами, щоб заощадити гроші та час), якій у майбутньому судилося стати візитівкою Девіда Лінча.
Тоді ж, у 1977-му, на режисера звернув увагу молодий Джордж Лукас, запропонувавши знімати «Повернення джедая». Лінч відмовився. Натомість спокусився пропозицією Мела Брукса зняти «Людину-слона» — свій найполіткоректніший фільм, який три роки по тому принесе йому вісім номінацій на премію «Оскар» і визнання самого Стенлі Кубрика: режисер надихатиметься лінчевським шедевром, працюючи над своїм «Сяйвом».
Згодом цей чорно-білий етюд про ніжну людську душу, яка страждає від того, що її тілесна оболонка здається людям потворною, котрий сам Лінч атестував як «сон про темні й тривожні речі», обріс безліччю трактувань. Але ніхто, за словами самого автора, так і не наблизився до розуміння його справжнього сенсу.
Потім буде ще «Дюна» (1984) — багатомільйонний фантастичний і гіпнотичний провал, від якого Лінч відхрещувався до самої смерті. Саме орієнтуючись на ту «невдалу» «Дюну» Дені Вільньов робитиме свою версію роману Френка Герберта.
В ОБІЙМАХ «СИНЬОГО ОКСАМИТУ»
Справжній же Лінч почався 1986-го: «Синій оксамит», вийшовши на екрани, зафіксував усі прикмети його фірмового стилю — фатальних красунь (тут це томна співачка Дороті у виконанні Ізабелли Росселліні), інфернальних лиходіїв (як психопат Френк Денніса Гоппера), червоних фіранок, млосних щемливих пісень (мотив протяжного хіта Blue Velvet, що пронизує весь фільм), чорного гумору.
Це просто золота жила, яку Лінч виявив і потім розробляв роками. Саме тут він упіймав головне: фірмову інтонацію й атмосферу жаху, солодкого мороку, де звичайне стає позамежним. У «Синьому оксамиті» ж уперше з екрана ллється таємнича, терпко-солодка музика Анджело Бадаламенті — композитора-однодумця, з яким вони будуть нерозлучні.
«Синій оксамит» народився від колірного відчуття: червоний рот, зелені очі, пронизливе світло, «щось від Едварда Гоппера» (знаменитий американський художник, співак міської повсякденності), як згадував автор.
Історія допитливого молодика Джеффрі (його грає молодий Кайл Маклахлен — майбутній агент Купер), якого бажання розгадати таємницю знайденого в траві біля будинку людського вуха заводить у справжнє пекло, донині не розгадана. «Не знаю, чому вважається, що мистецтво повинно мати сенс, — повторював він. — Адже всі якось змирилися з тим, що життя не має сенсу».
Існують сотні трактувань цього більше ніж дивного сюжету. Одне з них — все, що відбувається на екрані, лише примарилося персонажу, який переживає сильний шок через інсульт батька. Де взагалі закінчується уява? І чи закінчується?
«Взагалі ж мова кіно говорить більше, ніж сюжет або слова. Свого часу так до мене дійшов фільм «8 1/2» Фелліні. Мені здається, глядач у всі часи здатний до сприйняття абстрактних структур, — міркував Лінч. — Коли я закінчую кожен наступний фільм, перше, що кажуть: «Це катастрофа!» Так було і з «Синім оксамитом», і навіть із «Людиною-слоном». Студії їх ненавиділи, хотіли порізати, та потім раптом у фільмів знаходилися гарячі прихильники, і все залагоджувалося».
Лінч зі спритністю досвідченого шахрая стирає докази, знищує сліди, які дали б змогу витлумачити його авторський меседж хоч якось однозначно.
МІСТО, ДЕ СОСНИ ПРИХОВУЮТЬ ТАЄМНИЦІ
Такою ж стилістично бездоганною «річчю в собі» буде і його культовий «Твін Пікс», що перевернув раз і назавжди своєю атмосферою та поліфонією смислів (які переплітаються один з одним і відбиваються один в одному) уявлення про телевізійні серіали як про нескінченні мильні опери.
Клятим питанням «Хто вбив Лору Палмер?» були одержимі всі — від домогосподарок і школярів, до інтелектуалів і політиків: Михайло Горбачов, закохавшись у «Твін Пікс», намагався це з’ясувати через Джорджа Буша-старшого. А той, за легендою, навіть особисто телефонував Девіду Лінчу. Але режисер не зробив винятку і для президента. «Уявіть собі, що маєте справу з книжкою, автор якої помер, і запитати немає в кого. Вважайте, що мене просто нема».
«Твін Пікс» завадив Полу Маккартні виступити перед самою королевою. Для святкування дня народження в Букінгемському палаці сер Пол спеціально склав сорокахвилинну програму, а коли вже збирався вийти на сцену, Єлизавета II вибачилася перед ним та повідомила, що пропустить виступ, бо… «шоста серія» ‟Твін Пікса”».
Намацавши себе й свій голос у «Синьому оксамиті», Лінч розправив плечі в «Твін Піксі», який розтягнувся на кілька десятиліть, з його трепетним містицизмом, попсовим чадом, дитячою вірою в дива та нестерпною витонченістю пороку.
Колишнє іграшкове містечко із зеленими клумбами стало тут ще більш зловісним. Ночами в ньому правлять сили патологічного, інфернального зла, а сови — не ті, ким вони здаються. Висвічена в нічній темряві розділювальна смуга веде прямо в «Шосе в нікуди» (1997), а містичний клуб — у «Малхолланд Драйв» (2001).
ЛІНЧО САПІЄНС
У всесвіті Лінча вперше з’явилася, згодом зробивши крок у саме життя, і сучасна людина — непевна, хто вона насправді. Пройшовши період недовіри до світу, люди раптом злякалися, що самі — не ті, ким здаються (а ви кажете, сови!). Лінч довів цю естетику невпевненості в собі до краю в буквальному сенсі. В його фільмах персонажі приміряють різні маски, але не можна сказати без сумніву, що під ними приховано їхнє справжнє обличчя.
Найбільш наочно це артикульовано в «Малхолланд Драйві». Мила білявка Найомі Воттс, приїхавши підкорювати Голлівуд, блукає тут між сном і дійсністю, в яких вона одночасно й допомагає брюнетці, яка втратила пам’ять у кримінальній розборці, і є акторкою-невдахою, що гостро переживає розрив зі своєю коханою, як дві краплі води схожою на ту фатальну брюнетку.
Герої Лінча в інтересах фільму страждають на психічний розлад, згідно з яким одна особистість підміняється іншою. «Малхолланд Драйв» — це ще й ода Лос-Анджелесу, який Лінч обожнював понад усяку міру: дія трьох з його фільмів відбувається там, а два з них ще й присвячені Голлівуду.
Поет старої доброї, наївної та сильної Америки, не зіпсованої психоаналізом і рефлексіями, у своїй книжці «Як спіймати велику рибу» Лінч зізнається в коханні до Міста янгелів: «Я приїхав до Лос-Анджелеса з Філадельфії. Приїхав уночі. І тільки вранці, вийшовши за поріг крихітної квартири на бульварі Сан-Вісенте, я побачив це світло. Моя душа заспівала. Я відчув себе абсолютно щасливим — я можу жити з цим світлом. Я люблю Лос-Анджелес. Атмосфера золотого століття кінематографа все ще жива тут, вона ховається в нічному запаху жасмину і в чудовій погоді. А світло збуджує і заряджає енергією. Навіть коли в повітрі висить смог, світло не стає різким, воно залишається ясним і спокійним, воно наповнює мене відчуттям, що я всесильний…»
КОРОЛЬ НА ПОРОЗІ ВІЧНОСТІ
Останнє десятиліття він жив тут справжнім відлюдником, давши волю своїм численним хобі — писав картини, музику, співав, фотографував і майстрував меблі. Після прем’єри нового «Твін Пікса» (2017) єдиними його експериментами в кіно були прогнози погоди в Лос-Анджелесі, які Лінч читав у темних окулярах, нахилившись, немов Пізанська вежа. Але парафіяни його церкви, по всьому світу, стежили за цими прогнозами з придихом, намагаючись розгадати в них мета-послання.
Він пішов, не доживши лише кількох днів до 79-го дня народження, залишивши всіх нас наодинці зі своїми фільмами й атмосферою цього солодкого мороку, сну, де звичайне стає позамежним і звідки вибратися неможливо. Пішов, щоб залишитися з нами назавжди.
