МАРНА МЕТУШНЯ: фільми «З Новим роком!» і «Марті Супрім»
Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop
Першу в цьому році «Кінософію» присвячено буквально Новому року, часу, що спливає, життєвим пасткам і марній метушні, яку помилково приймають за кар’єру. Ветеран французького кіно Клод Лелуш пропонує найсентиментальнішу новорічну казку для чоловіків та жінок, які втратили дитячу простодушність, загримовану під історію ідеального пограбування на тлі зовсім не ідеального роману.
Американець Джош Сафді — дику, нервову, невпинну трагікомедію про американську мрію з головним красенем сучасного екрану Тімоті Шаламе, якому дуже пасують вуса, прищі та окуляри. Перший давно внесений до всіляких реєстрів класики, розбивши серця найстійкіших до сентиментальності майстрів — від Мельвіля до Кубрика. Другий активно йде до своїх «Оскарів», дорогою демонструючи не лише значні касові збори, а й проміжні перемоги на зразок «Золотого глобуса».
«З НОВИМ РОКОМ!» (LA BONNE ANNEE, ФРАНЦІЯ, ІТАЛІЯ, 1973)
Режисер: Клод Лелуш
У ролях: Ліно Вентура, Франсуаза Фаб’ян, Шарль Жерар, Мірей Матьє
Затятого злодія Симона (Ліно Вентура), який п’ять років тому пограбував у Каннах бутік Van Cleef & Arpels, випускають напередодні Нового року нібито за амністією. Насправді поліція лише хоче вийти на слід його спільника і так і не знайдених коштовностей. Симон здогадується. Але боїться він не поліцейського хвоста, а повернення додому. Чи дочекалася його Франсуаза (Франсуаза Фаб’ян) — емансипована інтелектуалка з антикварної крамниці, в яку Симон закохався, немов хлопчисько, та яка всі п’ять років відвідувала його у в’язниці? Передноворічний і післяреволюційний Париж завмер в очікуванні дива. Мірей Матьє у зеніті слави затягує свою знамениту La Bonne Année під оплески строкатої публіки, що заповнила культове казино «Мішу».
Режисер Клод Лелуш, який ніколи не належав до жодної французької хвилі, завжди вважався улюбленцем долі: зірвавши куш у 28 років своєю еталонною мелодрамою «Чоловік і жінка» («Золота пальмова гілка» Каннського кінофестивалю та американський «Оскар» за найкращий іноземний фільм 1966 року), він усе своє творче життя намагається використовувати цей «золотий молоток» для розв’язання всіх без винятку художніх завдань. Саме тому будь-який фільм Лелуша — це тією чи іншою мірою «Чоловік і жінка» у різних образах, не враховуючи буквальних сиквелів історії, четверта й остання частина яких — «Чоловік і жінка: Найкращі роки» — вийшла в травні 2019 року.
Принципово аполітичний та патологічно образливий (режисер не терпить критики на адресу своїх фільмів), Лелуш, що уславився як надмірно сентиментальний майстер музичної мелодрами перед лицем смерті, однак примудрився зробити принаймні ще один шедевр у своєму житті. «З Новим роком!» — кіно у всіх сенсах гідне й зворушливе, що вловило різдвяний дух (свято, яке складається з надій і смутку) і закохало в себе багатьох великих митців — від Жана-П’єра Мельвіля («Самурай») і Пітера Фалька (у 1987 році той спродюсував і сам зіграв в американському ремейку фільму) до самого Стенлі Кубрика, який тримав фільм Лелуша серед улюблених і постійно показував його своїм акторам перед початком зйомок.
Не одурілий від лівих ідей, що захопили в той час уми французьких кінематографістів на чолі з Жаном-Люком Годаром, він зайнятий людиною, яка намагається адаптуватися в цьому новому для себе світі, де жінки нарівні з чоловіками могли користуватися сексуальною свободою. Атестувавши свій новий фільм як «дуже французьку комедію звичаїв», Лелуш насправді пропонує всім нам історію про ідеальне пограбування на тлі зовсім не ідеального роману. Симон — прагматик, наділений грацією фокусника та сумом янгола, — новорічної ночі вчиться вірити у дива. Адже більше довічного ув’язнення він боїться застати Франсуазу вдома не саму.
Свою новорічну казку Клод Лелуш наповнює фірмовою сентиментальністю, вправно грає з чорно-білим і кольоровим зображеннями (на відміну від «Чоловіка і жінки», де на використання монохрому навпіл з кольоровим зображенням режисера штовхала крайня потреба — яку плівку вдалося дістати, на ту й знімав — тут це концепція: щоб глядач не заплутався у хронології викладених подій), тролить інтелектуалів і веселить кумедним прологом, в якому зекам у паризькій в’язниці напередодні Нового року демонструють «Чоловіка і жінку».
«МАРТІ СУПРІМ. ГЕНІЙ КОМБІНАЦІЙ» (MARTY SUPREME, США, ФІНЛЯНДІЯ, 2025)
Режисер: Джош Сафді
У ролях: Тімоті Шаламе, Гвінет Пелтроу, Абель Феррара
Історія такого собі Марті Маузера (Тімоті Шаламе) — амбітного спритника, вискочки та майстра настільного тенісу, який мріє про славу більшу, ніж спортивна. Режисер Джош Сафді, що раніше знімав кіно в дуеті зі своїм братом Бенні («Гарні часи», «Неограновані коштовності»), вийшовши в одиночне плавання, у простодушних монологах головного героя озвучує один із найживіших американських міфів, послідовно його руйнуючи: чарівність великих грошей, слави, ризику розсипається у пересічну підлість, безглузду метушню, дрібну жадібність. Але залишає надію у вигляді родини, що майорить на горизонті. Мотив, який промайнув у найкращих фільмах 2025 року, — від «Сентиментальної цінності» до«Однієї битви за іншою».
«Марті Супрім» — дика, нервова, невпинна трагікомедія про американську мрію з головним красенем сучасного екрану, якому дуже пасують вуса, прищі та окуляри. А ще це захоплюючий аудіовізуальний тріп про час, що спливає, життєві капкани та біганину Нью-Йорком із короткою зупинкою в японському Токіо. Кіно як досвід у всіх сенсах цього слова.
Сафді з фантастичною легкістю кидає стоп-кадри, хизується наддовгими планами, жартує, дражнить, милується нью-йоркським дном і його мешканцями. Гіперреалізм, яким забарвлена перша половина фільму, ближче до середини злегка зміщується, як трапляється у житті, в бік сюрреалізму: шанувальник раннього Скорсезе, Сафді блукає між тінями «Злих вулиць», «Після роботи», «Короля комедії» і «Славних хлопців». «Марті Супрім» — звісно, хімічно чистий оммаж великому майстрові. Марті з назви — це ніякий не настільний тенісист Райсмайн, американський чемпіон і шарлатан. Марті — це Скорсезе.
Цей фільм присвячений великому автору «Таксиста», але належить Тімоті Шаламе. Актор за свої старання вже отримав «Золотий глобус» і має гарні шанси перемогти на «Оскарі». Герой Шаламе — базіка й вискочка, який вважає впевненість у собі валютою не гіршою за інші, немов акула з 1980-х, що застрягла в 1950-х; такий собі Джордан Белфорт (головний герой «Вовка з Волл-стріт») епохи пінг-понгу. Крім Марті та десятка яскравих другорядних ролей (серед яких особливо виділяються партії Гвінет Пелтроу в ролі згасаючої зірки і Абеля Феррари — колишнього порнографа й останнього містика американського кінематографа, автора культового «Поганого лейтенанта», на якого тут падає ванна з голим Тімоті Шаламе), повноправним героєм цієї історії є Нью-Йорк.
Брудне, незатишне, але живе місто багатоквартирних клоповників, де в будь-який момент може обвалитися якщо не підлога, то стеля; нічних клубів, закутків, взуттєвих крамниць, парковок, більярдних, коридорів, приймалень — світиться байдужим, небезпечним неоном. Люди, які трапляються на шляху Марті, — від закоханої, вагітної і готової на все заради нього подружки (Одеса Адлон) до чорного друга-таксиста — кумедні і водночас нескінченно сумні.
Сафді вправно запозичує у свого великого вчителя жанрові прийоми — причому не тільки трилера, а й комедії, — але ніколи не стає їх заручником, створюючи цілковито своє, непередбачуване і захоплююче кіно. «Марті» поспішає в такт своєму нервовому, чарівно старомодному синтезаторному саундтреку (його написав вічно закріплений за Сафді композитор Лопатін) і суцільній лавині хітів 1980-х — від Пітера Гебріела до Tears for Fears. І це при тому, що дія відбувається в 1950-х, а знято все із суттєвою оглядкою на 1970-ті. Таке зміщення є навмисним. Це спосіб дезорієнтувати глядача, поміщаючи його на місце персонажа (людини, буквально викинутої з часу), який ніколи не опиняється там, де, як йому здається, він мусить бути.
Оператор Даріус Хонджі (який знімав для Вуді Аллена і Джеймса Грея — інших майстрів роздивлятися великі нью-йоркські трагедії у незначних дурницях) вловлює кожен нервовий зрив Марті і тонко відчуває, як змінюються його відносини з простором. Трагікомічний нью-йоркський тріп персонажа Тімоті Шаламе зроблений блискуче, він безкомпромісний і проникнутий гуманізмом, що перемагає безнадію прагнень: навіть закінченим лузерам є що втрачати, навіть катастрофа може зазнати фіаско, а дно можна пробити. А що ж залишається? Зрозуміло, що. Сім’я або натяк на неї. Це Джош Сафді знає не з чуток, оскільки після розлучення батьків він разом із братом ріс самосадом, блукаючи між Квінсом і Мангеттеном.
Історія про дрібного шахрая, що обертається у вищих сферах, і його незграбні спроби втілити американську мрію зачаровує своєю людяністю. Сафді, у найдрібніших подробицях фіксуючи зіткнення невдахи з долею, пропонує нам виснажливу, але сповнену оптимізму хроніку образливих, проте веселих поразок.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
