МИКОЛА ТОВКАЙЛО: «Коли в мене виникла потреба музикування, я звернувся до бандури»
Микола Товкайло / kyivdaily.com.ua
КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ
Ім’я: Микола Товкайло
Дата народження: 24 грудня 1949 року
Місце народження: село Коровʼє, Хмельницька область, Україна
Професія: археолог, бандурист
Микола Товкайло — кандидат історичних наук, археолог, бандурист, дослідник кобзарства, цехмайстер Київського кобзарського цеху. Майстер кобзарських музичних інструментів: народної (старосвітської) бандури, кобзи та ліри.
Спілкуємось про археологію, а також про кобзарські традиції, історію кобзи та народної бандури, репертуар кобзарів та актуальність стародавніх дум у сучасному світі.
Ірина Мамрига: Миколо Тихоновичу, розкажіть, будь ласка, про свій шлях. Що привело вас в археологію?
Микола Товкайло: Мені по життю багато чим доводилось займатися. Мабуть, така загальна тенденція для більшості молодих українців, перед якими постає питання вибору — їм не вистачає наставника, який би підказав напрям діяльності відповідно до здібностей. Тому доводиться довго шукати своє місце, як було і в мене. Я пробував себе в різних сферах. Навчався у будівельному технікумі, але не закінчив, бо забрали до війська. А після служби в армії було нецікаво туди повертатися — у мене вже з’явилися інші плани. Потім вчився у технологічному інституті за спеціальністю «Технологія ткацтва», але покинув, щоби вступати на історичний факультет.
Ми з товаришем поїхали до Києва і готувалися до вступу. Мріяли будувати Україну. 22 травня 1972 року, в день перепоховання Тараса Шевченка, пішли до його пам’ятника. Там зібралось чимало людей, але міліція почала нас витісняти. Нас із товаришем затримали й доправили до відділку. Після цього всі шляхи в університет були закриті. Проте на історичний факультет я все-таки прорвався, хоча й на заочне відділення. Чому обрав археологію? По-перше, це історична дисципліна. А по-друге, мені здавалося, що це найменш ідеологічний напрям в історії, де можна вільно працювати. Але насправді це не було так, адже і там над фахівцем висів ідеологічний прес. Зрештою вступив до університету, почав їздити в експедиції. Нині за плечима — 50 років археологічного стажу, чимало робіт, статей, декілька монографій.
І. М.: Що для вас найважче в археології і що найбільше надихає?
М. Т.: Кожного науковця в будь-якій галузі надихає пошук нового — того, чого ще ніхто не знає. Водночас із усіх історичних дисциплін саме археологія, мабуть, найскладніша. Історику простіше — можна піти в архів чи бібліотеку, зібрати відомості й одразу працювати з ними. Археологу ж спочатку треба добути саму інформацію. А це означає перекинути не одну тонну землі, щоб знайти хоч якусь цінну крупицю. Але це ще найлегша частина. Найбільше часу й зусиль забирає обробка матеріалу. Буває, що з одного об’єкта тисячі знахідок із шарів на різній глибині. Їх потрібно розібрати, описати, атрибутувати, провести лабораторні дослідження, порівняти… Це займає 80–90 % часу. І лише після цього можна робити аналітичні висновки. Тому археологія вимагає багато підготовчого часу й зусиль. Але той, хто потрапив у цю професію і не злякався такого обсягу роботи, вже звідти не вирветься.
І. М.: А що вплинуло на зацікавлення традиційною музикою, зокрема кобзарством?
М. Т.: Все просто — я ще належу до того покоління, яке співало. У дитинстві в мене був цілий зошит — співаник, куди я записував слова пісень, щоправда, без нотного супроводу. Тоді люди ще не були «німими», всі співали. Пізніше я почав цікавитись кобзарством як явищем, читав літературу з етнографії та фольклору. А коли в мене виникла потреба музикування, я звернувся до бандури. Проте спочатку була бандура академічна. Живучи в Києві, записався у самодіяльну капелу при будинку культури «Славутич» на Подолі. Там навчився грати, познайомився з чудовими людьми, зокрема з Віктором Лісоволом — автором пісні «Наливаймо, браття, кришталеві чаші», яку багато хто вважає народною, а також з бандуристом Павлом Супруном, котрий був незрячий, але мав від природи прекрасний голос — бас. Якби не каліцтво, та ще й при наявності відповідної освіти, це міг би бути другий Борис Гмиря.
Та невдовзі відчув, що не тим займаюсь. Адже у капелі грали ліричні й жартівливі пісні, а я вже трохи знав про кобзарство й відчував — це не та музика. Тоді почав розпитувати: а чи є ще в Україні справжні кобзарі? І Віктор Лісовол познайомив мене з Георгієм Ткаченком. Це видатна особистість у нашій культурі — художник, архітектор, бандурист. Після Другої світової війни був єдиним чоловіком у світі, що грав на народній бандурі, яку ще називають старосвітською. Георгій Кирилович доніс до нашого часу цей інструмент і той справжній неспотворений репертуар, який він перейняв від кобзарів, навчаючись у Харкові на початку XX століття. Тоді було багато бандуристів, доки комуністи їх не знищили. До речі, найбільше Ткаченко перейняв від Петра Древченка і цей багаж доніс до нашого часу. Так 1979 року я покинув капелу і перейшов в учні до Георгія Кириловича.
І. М.: Пропоную поговорити про інструменти. Чим принципово відрізняється кобза від бандури? Розкажіть про форму, техніку гри та естетику.
М. Т.: Народна бандура і кобза — це два різні інструменти, хоча обидва служили кобзарям для акомпанементу співу. Бандура має асиметричну форму, зазвичай 21–22 струни. Її головна особливість — струни не притискаються до грифа. А стрій налаштовується індивідуально під голос виконавця. Наприклад, для тенору — вище, для басу — нижче. Кобза, навпаки, має симетричну форму. На грифі в неї зазвичай шість основних струн і ще шість приструнків. Тут мелодія видобувається саме притисканням струн на грифі — як на лютні чи гітарі. Приструнки ж використовуються переважно для прикрашання мелодії. Обидва варіанти створили українці, ймовірно, у XVI–XVII століттях, коли в Європі поширювались лютнеподібні інструменти. Окремо варто згадати ще один традиційний інструмент — ліру. Вона прийшла до нас із Європи й була розповсюджена від Піренейського півострова аж до східних кордонів України та Білорусі. Далі на схід вона вже не побутувала (хоча й була відома як «ліра малоросійська»). Поширення ліри фактично позначало, де на сході закінчувалася культурна Європа.
І. М.: А чому важливо відрізняти старосвітську бандуру від академічних версій?
М. Т.: Старосвітська бандура — це автентичний народний інструмент, на якому грали кобзарі минулих століть. Чому важливо відрізняти старосвітську бандуру від академічної? Бо це два принципово різні інструменти за конструкцією, технікою гри та естетикою. Старосвітська бандура — діатонічна. Щоб перейти в іншу тональність, потрібно перестроювати інструмент. Це створює певні незручності, але при цьому зберігається особливе автентичне звучання. А традиційний кобзарський репертуар звучить природно і непідробно. З початку XX століття інтелігенція, яка отримала музичну освіту в Європі, почала шукати «універсальну» бандуру, на якій можна було б «грати все». Протягом пів століття з’являлося багато перехідних варіантів: додавали півтони, баси, збільшували кількість струн.
У 1950-х роках вже остаточно сформувався сучасний хроматизований інструмент — з понад 50 струнами, іншим строєм, іншою технікою гри та зовсім інакшою естетикою. Гру на цій бандурі почали викладати в музичних школах і консерваторіях. Але це було не продовження старої традиції, а зовсім інший напрям. Можна було тільки грати і навіть не вміти співати. Як казав мій товариш, музиколог Михайло Хай: «Були бандуристи сліпі, але німих ніколи не було». На жаль, академічна бандура значною мірою витіснила народну традицію. Проте яскравий приклад того, як старі кобзарі ставилися до цих змін, показує історія з майстром Олександром Корнієвським.
На початку XX століття він був одним із перших, хто спробував модернізувати народну бандуру. Додав на корпусі два дієзи і пішов показувати інструмент відомому чернігівському бандуристу Терентію Пархоменку. Той так розлютився через «наругу над інструментом», що вигнав Корнієвського з дому і заборонив приходити. Ось так свято вони берегли давні традиції. Важливо розуміти: коли ми змінюємо стрій, спосіб гри та репертуар — це вже інший інструмент, навіть якщо він називається «бандурою». Адже музичний інструмент визначається не формою корпусу, а строєм, способом гри та репертуаром, який на ньому виконується. Те саме стосується й кобзи. Сьогодні маємо багато так званих «кобз», хоча насправді це або перероблені домбри, або шести-семиструнні гітари з овальним корпусом. Але це вже не кобза.
І. М.: В одному з інтерв’ю ви згадували торбан і його зв’язок з бандурою. Розкажіть про цей інструмент і його місце в кобзарській традиції.
М. Т.: Торбан в Україні називали «панською бандурою». У народі цей інструмент не побутував, хіба що в ХІХ столітті. А раніше ним володіла переважно козацька старшина. Відомо, що на торбані грав гетьман Іван Мазепа. Ще одним відомим торбаністом був Андрій Розумовський — гетьманський син, посол у Відні, меценат Бетховена і талановитий музикант. Він мав три торбани. Один із них зберігся до наших днів, я його тримав у руках, замалював і зняв розміри. Сподіваюся, незабаром це зображення буде опубліковане в Україні. На жаль, другий інструмент згорів у 1814 році під час Наполеонівських війн, а третій нащадки Андрія Розумовського віддали десь у музей, але його слід загубився. Щодо історії цього інструмента, то торбан походить від європейської теорби — басової лютні барокової епохи. Коли теорбу завезли в Україну, місцеві музиканти побачили, що інструменту «чогось не вистачає». Тоді до нього додали приструнки, змінили стрій, щоб можна було грати, як на бандурі. Торбан побутував в Україні до середини XIX століття, доки його не витіснила гітара. Це був досить складний інструмент, тому існували навіть спеціальні школи торбаністів. Одна з найвідоміших виникла на Поділлі, в містечку Саврань. Її заснував Вацлав Жевуський — син останнього польного гетьмана Речі Посполитої.
І. М.: Який репертуар був у кобзарів?
М. Т.: Кобзарі, бандуристи та лірники були професійними мандрівними співцями. Вони об’єднувались у братства, які найчастіше називалися цехами, щоб захищати свої права та зберігати традицію. На відміну від звичайного фольклору, основу кобзарського репертуару складала епіка — думи, історичні пісні, козацькі пісні та балади. Це був український епос, що продовжував давню традицію співців, які ще за княжих часів прославляли героїв. Друге важливе крило — духовні твори християнської тематики: псалми, канти: про Матір Божу, Ісуса Христа, великих святих, а також твори морально-етичного характеру. Кобзарі, бандуристи і лірники співали десятки псалмів, що були приурочені до кожного церковного свята.
Згадували лірника, який знав 140 псалмів. Крім цього, у репертуарі були сатиричні, жартівливі пісні й танцювальні мелодії. Кобзарі здебільшого були незрячими, мали вади зору чи якісь каліцтва. Так повелося ще з Середньовіччя: музична професія дозволяла людям з обмеженими фізичними можливостями заробляти на життя. Кобзарі свято зберігали свій репертуар і традицію. Проте існувала певна різниця між бандуристами та лірниками: перші більше зосереджувались на історичній тематиці, а другі — на духовному. Важливо розуміти, що кобзарі не були артистами у сучасному розумінні. Вони не виступали на сцені, а мандрували. Водночас, крім бандуристів традиційних, які об’єднувались у братства, ще існували придворні музиканти.
І. М.: Ви також майструєте музичні інструменти. Що було найскладнішим, коли ви починали?
М. Т.: Коли прийшов до Георгія Ткаченка учнем, не мав інструмента. Наприкінці 1970-х — на початку 1980-х в усій Україні бандури робили лише двоє майстрів. Ткаченко сказав: «Або ставай у чергу і чекай, поки тобі хтось зробить на замовлення, або пробуй робити сам». Він дав мені власноруч розроблене креслення, і я став до роботи. Найскладнішим на початку було те, що я взявся за абсолютно незнайому справу. У Києві консультувався з майстром скрипок (на жаль, забув його прізвище), їздив у Переяслав до досвідченого майстра Івана Ситника, читав спеціальну літературу. А коли почав працювати над першою бандурою, мене це так захопило, що я навіть забував про обід — не міг відірватися. А усвідомлення щодо правильного вибору інструмента до мене прийшло 1979 року після конференції, присвяченої Григорію Сковороді, у Переяславі. Туди мене запросили виступити як бандуриста. Тоді я зрозумів: навіть не так важливо, як саме ти граєш і що співаєш. Найголовніше — як звучить сам інструмент. Його тембр торкається найглибших струн в українській душі й повертає людину до її коріння.
І. М.: Як стародавні думи про боротьбу з ворогами резонують із сучасною війною за незалежність?
М. Т.: Надзвичайно сильно. У героїчному циклі дум ідеться про боротьбу з ордою, турками, а також про Хмельниччину та війну з поляками. Сьогодні, коли ми виступаємо перед нашими військовими, вони стають найкращими слухачами. Адже ми співаємо для них і про них. Ті самі теми — честь, слава, смерть, поховання, братерство — залишаються актуальними і сьогодні. Є й побутові думи, які підіймають морально-етичні проблеми: «Про вдову і трьох синів», «Про сестру і брата» та інші. Ці людські драми й цінності не змінюються з часом. А те, як вони подані в думах — глибина характерів, художня сила, — на мою думку, досі залишається недосяжним для сучасних композиторів. Думи — це особливий жанр, поєднання рецитації та розспіву, який створили саме українці. До речі, наприкінці 2024 року ЮНЕСКО визнало кобзарсько-лірницьку традицію нематеріальною культурною спадщиною людства. Це важливе визнання на світовому рівні. А наше зобов’язання — не схибити і не втратити традицію.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
