НАДІЯ ФОРКОШ: коли людина й технології говорять однією мовою
Надія Форкош / Світлина з особистого архіву
КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ
Ім’я: Надія Форкош
Дата народження: 13 грудня 1984 року
Місце народження: Київ, Україна
Професія: художниця
Надія Форкош — українська художниця, яка працює на стику фізичного та цифрового мистецтва, з так званим «фіджитал-форматом» (поєднання полотен і цифрових носіїв, включаючи NFT). Широку популярність її творчість здобула за межами України (Австрія, Велика Британія, Бразилія).
Моє знайомство з Надією Форкош відбулося завдяки її роботам, які я побачила в інтернеті. Картини не просто привернули увагу, вони ніби відкрили двері в інший простір, де час розширюється. Потім виявилося, що Надія — ще й авторка абсолютно нового формату книги, в якій живопис, текст і цифрова реальність сплітаються в одне ціле.
Світлана Павлянчина: Надіє, у вас неймовірні фотографії. Вони дуже природні, ніби в них живе рух. Ви працюєте з фотографом?
Надія Форкош: Частково я вигадую ракурси сама, а іноді прошу когось допомогти. Мені подобається, коли кадр виглядає природно, а не постановочно. Якщо вловити у роботі живий момент, він передає набагато більше, ніж будь-яке ретельно продумане фото. Він говорить про художника, про задум, про настрій.
Так почалася наша розмова — тиха, щира, про те, як народжується мистецтво, яке не потрібно пояснювати.
МОЄ МАНДРІВНЕ МИСТЕЦТВО
Н. Ф.: Я жила в Україні, але так склалося, що не особливо вписалася в український арт-простір. Мене від самого початку цікавив напрям фіджитал — це концепція, що поєднує фізичну та цифрову реальність. Мої перші серйозні виставки відбулися в Америці, на різних арт-майданчиках. Пізніше підписала контракт з лондонською галереєю, їх саме зацікавила ідея поєднання: цифрове мистецтво та полотна.
Я мріяла реалізувати себе в Україні, відкрити власну студію, але після початку війни зрозуміла, що це стало неможливим. Тоді я переїхала до Відня, отримала грант від Міністерства культури Австрії. Їхній інтерес був зосереджений на фізичному мистецтві — традиційних виставках, живому контакті з публікою. Частина моїх робіт зараз представлена також у Бразилії та Австрії. Моє мистецтво, можна сказати, мандрівне — воно шукає простір, де його почують.
С. П.: Яким чином ви доносили свою творчість до людей? Як вийшло, що роботи побачили в Європі та Америці?
Н. Ф.: Це сталося дуже природно. Я починала в інтернеті з найпростіших майданчиків, як-от Shutterstock. Це місце, де всі рівні: ти просто виходиш у відкрите поле і починаєш працювати. Там немає статусів: ані імен, ані біографій. Лише нікнейм. Поруч із тобою — хлопчик з Індії, відомий художник з Європи або початківець-ілюстратор з України. Всі рівні. Кожен просто робить продукт, який має говорити сам за себе.
Розумієте, це багато в чому як рулетка. Ти робиш щось, сподіваючись, що це буде досить оригінально, щоби хтось це помітив. Так і починався мій шлях. Це був перший крок у 2006 році — чесний, без посередників і без протекції. Покупці самі знаходили мої роботи. Так до мене звернулася іспанська компанія Marqués de Riscal. Їм сподобався мій проєкт, і вони запропонували зробити його лейблом для екологічного сорту вина, вирощеного в Іспанії. З цього почалася моя співпраця з ними.
Я малюю з трьох років. Це благословення й прокляття, можна по-різному на це дивитися. Це важко пояснити, адже мистецтво просто завжди зі мною. Я маю науковий ступінь і дві освіти: перша — економічна, друга — художня. Виникло бажання спробувати поєднати їх: впровадити мистецтво в рекламу, зробити щось живе в комерційному середовищі. Дещо з цього у мене вийшло, але в цілому я хотіла більше зосередитися на чистому мистецтві.
С. П.: Гадаю, ваші виставки також не зовсім звичайні? Супроводжуються світлом, музикою, візуальними ефектами?
Н. Ф.: Так, у Лондоні, наприклад, це було саме так. Але, знаєте, все це «не формат». І книга — теж не формат. Коли приносиш її до видавництва, вони кажуть: «Це що, дитяча книга?» Анімація — не формат. Інтерактивна книга — також. Робити щось несхоже непросто, бо тоді все лягає на твої плечі. Ти сам шукаєш людей з відкритим мисленням, тих, хто готовий пробувати нове. А це не завжди легко, особливо в наш час. Організація виставки, наприклад, вимагає великих зусиль, ресурсів і технічних рішень. Але якщо все складається — це неймовірно. Адже глядач отримує не просто експозицію, а досвід. Він не тільки дивиться, але й переживає.
С. П.: Зараз, здається, ми живемо на дивовижному стику епох. Хтось каже: «Майбутнє тільки за цифровим». Інші наполягають на традиційному.
Н. Ф.: А я думаю, розділяти не потрібно. Вони мусять поєднуватися, тому що це поєднання народжує щось нове. Так само, як книга та анімація: одна доповнює іншу. Або як музика, цифрова чи жива, може підсилювати живопис на полотні. Все це — єдиний вираз концепту. Ось це мій стан. Я в цьому живу. І мені зрідка вдається зібрати все це разом, але, коли вдається, це щастя. Книга, над якою я зараз працюю, — маленький нарис, спроба поєднати всі ці елементи: текст, зображення, рух.
С. П.: Здається, я розумію, про що ви. Чи можна порівняти це з тим, коли довго читаєш електронні книги, а потім раптом хочеться взяти справжню?
Н. Ф.: Саме так. Це дуже схоже на те, що відбувається зараз у мистецтві. Ми звикли до екранів, до гаджетів, до текстів на телефоні. А потім раптом настає момент, коли тобі хочеться доторкнутися до чогось буквально. Хочеться відчути предмет, повернутися до того, що дається в живому сприйнятті. Мені теж здавалося, що книжкові полиці відійшли в минуле, але зараз я знову тягнуся до них.
С. П.: Кортить взяти книгу до рук, помацати обкладинку, почитати про автора. Раніше я на це не звертала уваги, а тепер — так. Мабуть, така тенденція. Згодні?
Н. Ф.: Паперова книжка — це традиція, це простір, в якому розвивається фантазія. Ви відчуваєте її запах, торкаєтеся сторінок — і у вас залишаються живі враження. Це дуже важливо. Жодна цифрова модель не здатна замінити цього, якою би барвистою вона не була. Мені здається, розуміння приходить лише тоді, коли людина цілковито занурюється в цифровий простір і раптом відчуває брак, їй хочеться знову доторкнутися до речей. Розумієте, ми сприймаємо світ не тільки очима. Ми його торкаємося. Ми відчуваємо запах, текстуру. Це ті частини сприйняття, які з часом все менше задіяні, але саме вони дають відчуття живої присутності.
С. П.: Це ніби повернення кисню, відчуття свіжості.
Н. Ф.: Так, ви маєте рацію. Отже, інтерактивна книга. Уявіть: ви читаєте паперову книгу, а потім наводите телефон — і вона оживає. З’являється анімація, звучить музика, ідея книги відкривається новими доповненнями. Це книга, яка відкривається вам повністю — не тільки для вашої фантазії, але й для фантазії автора. Книга отримує ще один вимір.
С. П.: Це схоже на відчуття, коли вперше одягаєш 3D-окуляри в кіно — і потрапляєш у зовсім інший світ?
Н. Ф.: Тільки різниця в тому, що це не замінює реальність. Ви так само можете торкатися паперу, відчувати його, читати текст, але тепер це доповнюється новим виміром. І ось це я обстоюю: поєднання, можливість залучити всі почуття. Те саме я роблю і з полотном: глядач бачить, відчуває запах фарби, переживає рельєфність текстури, а потім помічає, що картина оживає і що в ній з’являються рух, музика, світло. Це й є фіджитал-світ — синтез фізичного та цифрового, в якому мистецтво проявляється більш об’ємно.
ГОЛОВНИЙ ГЕРОЙ — ЦЕ ВІЛЬНА ДУША ДИТИНИ
С. П.: У яку мить з’явилася ідея написати книжку? Або книжка була у вас давно, і це просто таке поєднання? Що з чого вилилося і як склалося разом?
Н. Ф.: Давайте я скажу так. Чому склався саме такий стиль? Стиль цієї фіджитал-книги народився з мого попереднього досвіду поєднання цифрового й фізичного, прагнучи якомога повніше виразити творчий задум. Цей підхід для мене є природним. А що стосується самої ідеї книги, то вона народилася з образів. Спершу я хотіла створити головного героя, зовсім вільного, не обмеженого жодними рамками. Це як душа дитини — ще до того, як вона «кимось» стала. Тобто до того, як оточення нав’язало їй, ким вона мусить бути/стати. Процес визначення загалом починається з того, що тебе іменують, тобі присвоюють ім’я.
Ось з цього я й почала. У головного героя (власне кажучи, це тінь, тож це не він і не вона) не повинно бути імені. Фактично його ім’я — Мі, але це нота. Повне — Mira Gishtorum, що в перекладі з латини означає «чудове діяння». Це звук. А звук існує лише тоді, коли він звучить. Коли він замовкає — його немає. Тому Мі — це як позначення імені, якого водночас не існує. Персонаж обирає його сам, вже у процесі оповіді.
Тобто абсолютна свобода — головне, що в ньому є. Чому він — тінь? Тому що, коли ми купуємо будь-яку іншу дитячу книжку або дивимося ілюстрацію, персонаж уже заданий: у нього є деталі, одяг, вираз, все вже вирішено за нас. А я прагнула залишити лише необхідне і тим самим відкрити саму можливість персонажа. Таким чином я хотіла включити уяву читача, щоб він у якомусь сенсі ставав співавтором.
Читач від самого початку не знає, хто це, але сам додумує, домислює, бере участь. І вже навколо цього будувалися діалоги — що робить цей персонаж, куди він іде, яких героїв він зустрічає на своєму шляху. Якщо все відмотати назад, натхнення прийшло від театру тіней. У дитинстві я дуже багато гралася з тінями, дивилася театри тіней, де форми перетворюються, де світло створює ілюзію нового світу. Напевно, з цього все й виникло.
Я дуже любила експериментувати з формами. Приміром, ви будуєте відображення, змінюєте кут — і народжується нова форма. У реальності це одне, а на стіні — вже щось зовсім інше. Це завжди здавалося дивом. Я робила багато ескізів. Напевно, років десять, а може, й більше, збирала їх — у мене цілі зошити з замальовками. З’являлися персонажі, маленькі образи, до яких я писала нотатки: «той, хто поливає квіти в хмарах», «той, хто заблукав у дощовий день і забув парасольку», «кімната, яка десь живе». Це були дуже прості, майже побутові історії, але вони жили своїм життям — ніби в іншому вимірі, де все можливо.
ЦЕ ПРОСТО ЖИВА, ЦІКАВА ДУША
С. П.: Це дивовижний підхід — не давати імені, не позначати — хлопчик це чи дівчинка. Вже на цьому етапі ви пропонуєте глядачеві щось додумати, стати співавтором.
Н. Ф.: Саме так. Персонаж вільний. Він вільний навіть від статі. Я не кажу, хто це, — просто жива, цікава душа, яка з’явилася в результаті гри тіней. Вона подорожує світом, їй нічого не потрібно. Вона просто цікавиться — мов дитина, яка вперше бачить річ і зачарована нею. Для мене було важливо зберегти це чисте й первинне відчуття. Це не книга у звичному розумінні. Радше — начерк книги, майже ескіз. Мені кортіло, щоби глядач це відчув. Трохи схожий прийом використовував Льюїс Керрол в «Алісі»: він створював топологію, в якій читач ніби провалюється з одного простору в інший. Тут — те саме відчуття: герой пластичний, він не прив’язаний ані до місця, ані до часу, ані до статі, ані до деталей. Він — вільна енергія.
С. П.: Як книжка стає простором, де живопис, текст і код створюють єдину форму? Що для вас сьогодні є художнім носієм?
Н. Ф.: Сьогодні у нас, на щастя, є змога не розділяти носії. Ми можемо їх поєднувати. Я хочу донести: фізичний і цифровий світи можна плідно поєднувати. Так, якщо мені потрібно просто передати інформацію, я відправляю повідомлення — це зручно, швидко. Але якщо я хочу подарувати відчуття, емоцію, естетичне задоволення — тоді зазвичай лише цифрового недостатньо. Щось все одно буде втрачено.
С. П.: А яке співвідношення між візуалом, зображенням і текстом саме у вашій книзі? Де художник, а де автор?
Н. Ф.: Цікаве запитання. Дуже. Але це досить складно розділити. Я люблю малювати, але для мене не менш важливо поєднувати образи в історії. Мені однаково цікаво як створювати анімацію, так і працювати з текстом, шукати точне слово. Це органічний процес.
С. П.: Мені здається, навіть назвати це просто книгою не можна. Радше це проєкт або, точніше, ще один спосіб вираження.
Н. Ф.: Це не формат, а скоріше форма. Це як мікс: трохи музики і картина, звук і рух, текст і образ. Це просто спосіб поєднати те, що мені близьке, й подивитися, як одне доповнює інше.
С. П.: А які реакції ви хотіли б викликати у свого глядача-читача? Яким ви його бачите?
Н. Ф.: Передусім ця книжка буде цікава людині, яка зберегла в собі дитину; ця книжка має нагадати їй про цей чистий досвід переживання світу. Вона допоможе читачеві подивитися на речі outside the box, бачити ракурси, яких ми часто не помічаємо. У книзі, наприклад, є тема шляху — дороги. Але вона розглядається з різних боків: як відстань, як час, як внутрішнє переживання. Ти просто змінюєш лінзи, оптику — і предмет, який здавався звичним, стає іншим. Ось що може подарувати моя книжка. Мій читач, як я його собі уявляю, — це трохи божевільний Капелюшник з «Аліси», який вірить, що за звичним завжди приховано щось іще.
С. П.: Щось із дитинства… А ви були допитливою дитиною, товариською чи замкнутою? Вам було добре наодинці з собою і своєю творчістю, чи ви ділилися цим з близькими, з друзями?
Н. Ф.: Напевно, це таки був мій власний світ. Він вимагав тиші й спокою. Я не потребувала постійного спілкування — мені було достатньо того, що я роблю і бачу. Але з часом, коли дорослішаєш, зустрічаєш людей, які тебе розуміють, — і це чудово. І тоді у тебе з’являється додаткова мотивація творити.
С. П.: Ви є емпатичною, відчуваєте людей, вам цікаво, що з ними відбувається? Або ви більше людина творчості, яка живе всередині свого світу і час від часу виходить у зовнішній?
Н. Ф.: Загалом я відкрита людина, але здебільшого вважаю за краще залишатися наодинці зі своїми образами.
С. П.: Хтось вплинув на ваш вибір, чи це виключно внутрішнє рішення?
Н. Ф.: Мій чоловік, Сергій. Він дуже на мене вплинув. Сергій — творча людина, філософ. Ми вже двадцять років разом.
КНИЖКА ЯК ЖИВА ІЛЮСТРАЦІЯ
С. П.: Скажіть, а сам момент знайомства з QR-кодом справив на вас враження? Коли ви вперше побачили, що можна навести камеру і потрапити кудись далі, в інший простір, це вас надихнуло?
Н. Ф.: Розумієте, я хотіла, щоб у книзі це було ще простіше, бажано навіть без QR-коду. Щоб людина просто навела екран планшета або телефону на ілюстрацію, і вона ожила. Це як додаткова реальність. Але у мене не було технічної можливості реалізувати це, тому я вирішила зробити найпростіший варіант — QR-код, зрозумілий глядачеві. На останній сторінці є інструкція: потрібно просто навести телефон, і остання ілюстрація оживе, заграє, почне рухатися, зазвучить. Зараз це радше невеличка спроба показати, що так можна, що сучасна книжка може доповнюватися ще одним виміром.
С. П.: Тобто оживає тільки остання сторінка?
Н. Ф.: Так, тільки остання. Я лише показала, як це можливо. Книжка взагалі планувалася більш об’ємною, але завершено лише першу частину. Вона пояснює, хто цей герой (Мі), чому він з’явився, як він потрапив у цей світ. Це як би перший нарис книги, але з можливістю вийти за межі й побачити більше. Для мене це важливо і як для художниці, і як для фрілансера, адже все я робила сама: переклад, коректуру, ілюстрації, анімацію та навіть музику.
Ця перша частина має назву «Мі». Залежно від мови вона налічує приблизно сорок сторінок. У ній близько тринадцяти ілюстрацій, разом з обкладинкою. Всі вони з однієї серії, що є дуже обширною та має різні відгалуження сюжету, але деякі ілюстрації створені спеціально для цієї книжки. Shadow story («Історія тіні») об’єднує велику колекцію ілюстрацій, яку я створювала досить довго. Спочатку було багато ескізів — частину з них опубліковано на Patreon. Це свого роду візуальна розповідь про історію створення Маленької тіні.
Багато з цих малюнків я робила в Києві, у своїй улюбленій кав’ярні на бульварі Шевченка. Іноді — буквально на паперових чеках, паркувальних талонах, на всьому, що траплялося під руку. Коли приходить натхнення, ти не вибираєш поверхню. Малюєш, де можеш. Потім збираєш це в альбоми, але при цьому щось, звичайно, втрачається. Також деякі з цих ранніх замальовок публікувалися в дитячому журналі «Барвінок». Загалом, коли таких малюнків стає багато, вони ніби самі починають складатися в історію. Ти десять років малюєш образи, і в якусь мить вони самі починають з’єднуватися, а завдання полягає лише в тому, щоб надати цьому чітку форму.
С. П.: А як ви бачите майбутнє цієї книжки?
Н. Ф.: «Історія тіні» — книжка нового формату або, точніше, доповненого формату. Я планую її розширити, можливо, написати другу частину.
С. П.: Де б ви хотіли, щоб цю книгу побачили і почули — бібліотеки, продажі, виставки? Що вам кажуть ті, хто вже прочитав її?
Н. Ф.: Мені цікаво розвивати проєкт, і я б хотіла продовжувати рухатися в цьому напрямі. У мене дуже багато ідей для продовження. Що стосується відгуків, то вони хороші. Деякі читачі пишуть, що книжка незвичайна, десь схожа на філософську притчу, а десь — на дитячу фантазію. Дітям особливо близький світ тіней, тому що він не перевантажений, і кожна дитина може побачити себе в персонажі. Дорослим подобається відчуття внутрішнього зв’язку. Якщо людина відкрита емоційно, вона одразу відгукується. Особливо якщо це людина творча.
С. П.: А що сказав ваш чоловік, філософ?
Н. Ф.: Він — мій головний критик. Без критики у мене б взагалі нічого не було. Він вміє діставати з моєї інтуїції те, що я ще не висловила. Якщо каже, що «це неясно», значить, я не до кінця розкрила ідею. Його критика допомагає — з неї потім виростають найкращі речі. У цьому випадку він задоволений результатом.
С. П.: Ви сперечаєтеся чи відразу прислухаєтеся?
Н. Ф.: Суперечки бувають зрідка. Він знає мене краще, ніж я сама, тому сперечатися немає сенсу. Я приймаю його зауваження, іноді додаю щось своє, але в цілому довіряю.
С. П.: Вам, мабуть, доводиться балансувати між експериментом і доступністю для читача?
Н. Ф.: Так, про це я думаю постійно. Для мене важливо, щоб глядач розумів, про що я говорю, що хочу передати. Можливо, я шукаю певної творчої гнучкості, і ключ до цього я бачу в комунікації. Для мене дуже важливо зберегти діалог з читачем/глядачем, але при цьому я не перетинаю свої межі: намагаюся не йти врозріз із тим, як я відчуваю та бачу.
ВИКОРИСТОВУВАТИ НЕЙРОМЕРЕЖІ, АЛЕ НЕ ВТРАТИТИ СЕБЕ
С. П.: Що для вас важливіше — естетика як форма чи сенс як зміст?
Н. Ф.: Сенс завжди на першому місці. Так, я можу шукати компроміси, адже робота повинна бути естетично цілісною, але сенс залишається орієнтиром. Зараз ми маємо безліч інструментів, нейромереж — можна створити все що завгодно, скорегувати, домалювати. Але я не вірю, що справжня естетика може бути просто синтезована. Якщо людина не вкладає в це пережитий зміст, то твір втрачає цінність. Це просто форма без життя.
С. П.: Але ви ж даєте глядачеві або читачеві можливість знаходити власні сенси, не вказуєте, де вони мають бути?
Н. Ф.: Так. Уявіть, що у мене є окуляри, і я кажу глядачеві: «Хочеш побачити, як це через мої окуляри?» Він одягає їх і бачить вже по-своєму. Тобто я не диктую, як сприймати. Я не хочу давати статичні образи, не хочу заганяти глядача в рамки. Тому навіть свого героя я роблю без імені, без статі, без конкретних рис. Він цілковито вільний, і глядач разом з ним. Це обмін між мною і тим, хто дивиться або читає.
С. П.: А до чийого світу ви самі нещодавно доторкнулися?
Н. Ф.: Так склалося, що я дуже причетна до світу філософії та активно цікавлюся цією темою. Але також мене сильно вражає те, як розвиваються сьогодні технології. Нейромережі — це дійсно новий інструмент, якщо розуміти їх як інструмент. Колись поява програми Corel Painter стала для художників революцією: вона вперше дозволила майже як у реальності змішувати фарби, працювати з текстурою. Тепер нейромережі зробили ще один стрибок. Вони вражають, але я намагаюся підходити до них обережно. Мені важливо не втратити себе в цьому, не дозволити технологіям стерти ручне, живе. Я іноді їх використовую, однак при цьому зосереджена на тому, що створюю вручну. Але в певному сенсі я перебуваю в цьому пошуку балансу між людиною і машиною, між інтуїцією та алгоритмом.
ХУДОЖНИК ЯК ВОДА: ЙОГО НЕМОЖЛИВО ВТРИМАТИ
С. П.: А що вам самій останнім часом захотілося побачити, відчути? Які виставки, які автори вас надихають?
Н. Ф.: Я дуже багато читаю Хакслі. І не тільки журнал (усміхається), але й самого автора. Його тексти надихають, адже вони про майбутнє, про щось нове, що ще не сталося. Люблю фантастику, особливо Шеклі. Він завжди вмів вигадати те, що здатне мене здивувати. Я не прихильниця жорсткого академізму — була в цьому світі, спробувала і зрозуміла: він занадто обмежує. Мені важливий простір. Я люблю виставки, де поєднуються музика й візуальне мистецтво, де є дихання, звук, енергія. У Відні атмосфера, звісно, більш традиційна, але загалом можна знайти щось на будь-який смак — від Караваджо і Брейгеля до сучасного експериментального живопису. Тож у цьому плані Відень — чудове місце для художника.
С. П.: Знаєте, мені здається, ви знайшли рідкісний спосіб спілкуватися з сучасним поколінням, з тими, для кого технології та нейромережі стали другою природою. Завдяки таким проєктам, як ваша книга, ви говорите з ними однією мовою. Але тоді виникає запитання: у світі, де межі між реальним і цифровим майже зникли, художник залишається вільним — чи свобода тепер вимагає інших форм?
Н. Ф.: Ми живемо в реальному світі, і він диктує нам правила: яким має бути продукт, кому він потрібен, як його продавати. Так, обставини іноді створюють рамки, навіть змушують повірити, ніби щось неможливо. Але якщо людина дійсно є художником, вона все одно шукає шлях. Це як вода: ви можете спробувати її закрити, запакувати, та вона однаково знайде, де просочитися. Спочатку тонкою цівкою, згодом сильніше, а якщо почнете тиснути, вона просто прорветься в усі боки. Так і мистецтво — його неможливо утримати. Воно саме знайде вихід, прийме іншу форму, наповнить нову чашу. Так, напевно, й проявляється краса. Вона не піддається утриманню, вона рухається.
С. П.: Естетика як форма виховання… Чим для вас є краса — категорією, етичною нормою чи способом розмовляти з людиною без слів?
Н. Ф.: Краса — це спосіб розмовляти з людиною без слів. Це можливість зрозуміти одне одного без перекладу. Я працюю на різних майданчиках, з людьми з різних країн, які говорять різними мовами, але почуття краси подібне до музики чи математики: якщо ваші душевні настрої збігаються, якщо ви ловите одну хвилю — ви все зрозумієте. Це особливий спосіб комунікації, який виходить за межі звичайної розмови. Це не вербальне, а щось набагато глибше.
С. П.: Ми з вами доходимо висновку, що ваш проєкт — це і книга, і виставка, й діалог.
Н. Ф.: Так, абсолютно вірно. Ви надзвичайно точно це помітили.
С. П.: Ви вірите, що майбутнє мистецтва — саме в об’єднанні форм, де глядач стає учасником, а художник — архітектором простору?
Н. Ф.: Так. Ви сформулювали дуже важливий для мене момент. Я дійсно хочу, щоб глядач не просто дивився, а брав участь. Щоб мистецтво було простором спілкування.
С. П.: Тоді дозвольте бліц. Який момент у своєму житті ви б хотіли пережити ще раз — не щоб змінити, а щоб відчути?
Н. Ф.: Таких моментів багато. Але якщо відмотати далеко назад… напевно, дитинство. Воно здається майже міфом, тому що все було іншим: люди, повітря, час. І ось там був момент — перше натхнення. Коли я вперше побачила зображення, яке ніби розмовляло зі мною. Не пам’ятаю, скільки мені було… Це була обкладинка якогось журналу, а на ній — картина Сальвадора Далі. Плинна форма, м’який годинник, тінь силуету з тонкою підпорою…
Я дивилася на це і не розуміла: це сон чи реальність? Чому мені так радісно від цих форм, чому вони так зворушують мене? Тоді я й відчула — це моє. Цим переживанням я також хочу поділитися з читачем. Це було перше відчуття справжнього натхнення. Воно як спалах, як магія. Потім, звичайно, було багато різних вражень — радісних, тривожних, емоційних. Але те перше — найчистіше. Воно, мабуть, і визначило те, ким я стану. І досі, коли я малюю, я повертаюся до нього — до того моменту, коли краса вперше зі мною заговорила.
С. П.: Який комплімент ви хотіли би почути від світу?
Н. Ф.: Що світ не чужий моїм зусиллям, і що завдяки моїм малюнкам він стає світлішим.
С. П.: А що ви ніколи не дозволите у себе відібрати?
Н. Ф.: Можливість малювати.
С. П.: Якби ваша душа була кольором — яким і чому?
Н. Ф.: Блакитним. Адже він глибокий. Він одночасно належить реальному і духовному.
С. П.: Ви намагаєтеся помічати тільки хороше?
Н. Ф.: Так. Я намагаюся фокусуватися на позитивному, бо негатив, вибачте за грубість, просто «пожирає» енергію. Тому я стараюся відпускати все зайве. Без цього не вийде створити щось вартісне.
С. П.: У чому для вас різниця між тишею та мовчанням?
Н. Ф.: Тиша — не завжди спокій. Мовчання — це вже спокій, бо всередині вас немає діалогу. Це медитація, робота з собою. Коли ви мовчите всередині — це, як на мене, стан рівноваги. Тиша доступна всім, але в тиші може звучати дуже щільний внутрішній діалог, і тоді вона стає не такою важливою для вас, іноді просто фоном, а от мовчання всередині себе — це рідкісна й сильна річ. Це вміння чути себе.
С. П.: Коли ви мовчите, про що насправді говорите?
Н. Ф.: Коли я мовчу, я відчуваю. Я намагаюся почути інтуїцію — вона любить мовчання й тишу. Саме в ці моменти я розумію те, що вона хоче мені сказати, найбільш чітко. Це важливо. Не лише в творчості, а й у житті загалом.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
