СКУЛЬПТОР ЯРОСЛАВ ЗАЙЦЕВ: про заморожений час і живий матеріал

Ярослав Зайцев / Світлина з особистого архіву

КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ

Ім’я: Ярослав Зайцев

Дата народження: 6 лютого 1988 року

Місце народження: Одеса, Україна

Професія: скульптор

Є художники, які відчувають місто не вулицями, а дотиками. Скульптор Ярослав Зайцев — один із них. Його мова — це глина, камінь, пластик, метал. Його роботи — для людини: сучасність, легка іронія та внутрішня сила.

Ми зустрілися в майстерні, щоб поговорити про «заморожені» будівлі, скульптуру як провокацію і про те, чому іноді краще відновити старе, ніж будувати нове. У його словах — майстерність, терпіння і вміння бачити красу в хаосі.

Світлана Павлянчина: Твої роботи в центрі неможливо не помітити. Коли знайомишся з містом, так чи інакше, проходиш, проїжджаєш повз яскраві фігури навпроти Музкомедії. Вони немов вартові — яскраві, великі, трохи інопланетні. Їх масштаб і колір вибиваються зі звичного контексту старої Одеси, і саме в цьому є своя особливість та… провокація. Як вони з’явилися в твоєму житті? І коли це стало не про розмір і матеріал, а про сенс та діалог з містом?

Ярослав Зайцев: Все почалося з людини, яка будувала той дім, де зараз розташований «Компот». Вона й стала замовником. Фігури — це збірний портрет. Вийшли образи цілої команди. Ми все це вигадували разом. Інколи це було схоже на гру, інколи — на суперечку, але зрештою знайшли спільну мову. Фігури зроблені зі склопластику. І ми називали їх між собою «інопланетянами». Такий був загальний контекст — прибульці серед нас. Я від самого початку розумів: вони будуть вибиватися з міського контексту. І в якийсь момент вони перестали бути просто формою зі склопластику й реально стали чимось на зразок інопланетян — чужих, але своїх одночасно.

Саме це і є цікавим моментом для мене: робота виходить за межі майстерні і починає жити в місті. Скульптури ведуть свою розмову з вулицею, з городянами. Це інший подих. А сам розумієш, що зробив не просто кілька великих фігур, а створив привід для розмови. Ці «охоронці» почали обростати легендами, сенсами, яких ми спершу не вкладали. Їх почали обговорювати, приписувати їм історії. І це чудово, адже мистецтво ніколи не обіцяло бути зручним. Воно обіцяло бути живим. А живе завжди є трохи провокативним. У цьому, певно, й є життя — воно завжди дописує за художника.

С. П.: Про що ці фігури розмовляють?

Я. З.: Я гадаю, вони мовчать. Кожен зайнятий своєю справою. Один вигулює жука, інший сидить у позі лотоса, третій — з книжкою, а дівчина на роликах їсть морозиво. Вони не розмовляють. І в цьому теж є щось важливе: іноді мовчання звучить голосніше за будь-який діалог.

С. П.: І як ти сам оцінюєш цей проєкт зараз?

Я. З.: Я вважаю його вдалим. Фігури давно живуть своїм життям, хоча вже трохи потьмяніли. Ми реставрували їх через пару років: кілька ночей працювали з фарбами — майже як маленький ритуал. Зараз теж не завадило б оновити. Але це нормально: живі речі вимагають догляду. Камінь теж старіє, і ми цьому не дивуємося.

С. П.: А кому вони належать? Люди сприймають їх як своїх…

Я. З.: Формально — місту. А фактично — вони частина простору, який нікому не належить. Як море. Воно є — і воно нічиє.

С. П.: Чи можна сказати, що масштаб стає сенсом тільки з часом?

Я. З.: Масштаб… знаєш, він припиняє бути цифрою в метрах тоді, коли починає впливати на тебе. Коли перестаєш думати: «велике чи мале» й починаєш відчувати присутність. Це як зустріти людину, яка раптом підноситься над тобою і дивиться просто в очі.

С. П.: Ти якось зазначив, що ведеш діалог зі світом через матеріали та простір. Що це за діалог — молитва, шифр, суперечка? Чи глядач сам має додумати?

Я. З.: По-різному. Іноді я хочу, щоб людина впізнала у фігурі себе. Іноді, навпаки, — щоб вона відчула дивину, зіткнулася з чимось незнайомим. Я рідко закладаю прямий зміст. Радше це пропозиція асоціацій. Мистецтво завжди десь посередині: між автором і глядачем, між знайомим і чужим.

С. П.: Що тобі ближче в мистецтві, архітектурі, скульптурі?

Я. З.: Абстракція. Вона мені дуже близька — своєю свободою та провокацією. У ній немає обов’язку пояснювати, доводити, вписуватися в якийсь стиль або замовлення. Вона працює як чиста енергія. Знаєш, я давно мріяв побачити роботи Джексона Поллока наживо, і коли це сталося у Венеції, у мене буквально «дах знесло». Це було ніби потрапити в інший ритм реальності. Ти дивишся на його полотна — там начебто немає ні сюжету, ні фігури, а є рух, хаос, дихання — і раптом знаходиш в цьому своє. Саме це мене й зворушує: можливість нескінченної інтерпретації, коли кожен глядач добудовує картину всередині себе.

С. П.: Яка частина процесу є для тебе найбільш філософською — ескіз, ліплення, лиття, монтаж, договір?

Я. З.: Ліплення, сто відсотків. Медитативний процес, який створює саме тебе. Не кожній людині воно підкоряється, і в цьому його цінність.

С. П.: Чи буває, що сама фактура матеріалу, тріщина, відкол — підказують нове рішення?

Я. З.: Постійно. Це вже і є досвід. Досвід, який не купиш.

С. П.: Одеса — місто непросте: сіль, вітер, вологість. Як вулична скульптура витримує це, і з яким матеріалом тобі самому найзручніше працювати?

Я. З.: Відверто кажучи, ніяк не витримує. Будь-яка вулична робота вимагає догляду та реставрації — море тут точить не лише камені, а й скульптури. Тому сьогодні мій вибір — «хімія»: літієві полімери, склопластик. Це матеріали, які дають міцність, легкість і можливість хоча б частково пережити негоду. Хоча, можливо, саме в цьому і є правда: все приречене час від часу оновлюватися.

Міжнародний конкурс оповідань «ОДЕСССІАДА»

С. П.: А як поєднати комерційне замовлення і незалежне мистецтво?

Я. З.: Я б’юся над цим питанням багато років. Іноді думаю: «Може, відповідь і не потрібна? Може, мистецтво якраз і існує, щоб утримувати цю суперечність — між хлібом і свободою?» Я б хотів відійти від суто «комерційної роботи», як я її називаю. Бо крім досвіду роботи з матеріалом і довготривалої навички вона не дає майже нічого. Ні медійності, ні відчуття свободи.

С. П.: Якщо дивитися на твій шлях як скульптора: де його корені? Ти навчався у художній школі?

Я. З.: Мені було двадцять три – двадцять чотири роки, і я був уже дорослою людиною, коли вперше почав ліпити. Жодного художнього закладу я не закінчував. У мене кілька зовсім інших освіт: технікум промислової автоматики, потім Академія холоду (я – інженер-енергетик). Потім ще судноводіння – моряк.

Спочатку ми з другом почали робити маски. Це називалося PaperCraft — фанати збирали паперові шоломи супергероїв за роздрукованими схемами. Склеюєш аркуші — і в тебе в руках маска. Потім ми вирішили зміцнювати папір, додавати матеріали, фарбувати.

Мені стало цікаво: а що як придумати власні форми? Так я вперше взяв глину. Маски були гарні, але у певний момент мені закортіло більшого масштабу. І тут Всесвіт підказав: директорка мого йога-клубу попросила прикрасити вільну стіну. Так з’явилася моя перша людська фігура у повний зріст. Із цього все почалося. Потяг до великих форм розвивався поступово. Але масштаб кликав мене. Маленька маска — це гра. Велика фігура — це вже зустріч.

С. П.: Ти досить матеріалістично й технічно описуєш свою роботу. А в тебе були вчителі-скульптори, орієнтири?

Я. З.: Я технарь за своєю суттю, і для того, щоб робити те, що роблю я, достатньо декількох складових. По-перше, має бути схильність — бажання володіти матеріалами та інструментами. Це суто реміснича риса: любити руками щось робити, обробляти, доводити до форми.

По-друге, дуже важливе вміння вбирати матеріал, в прямому сенсі — анатомію, фізіологію. Я колись дуже міцно з цим потоваришував, і ця теорія у мене досі добре відкладена в голові. Це база, без якої складно надати фігурі правдивості.

Третє — посидючість. Скульптура вимагає годин, коли сидиш на одному місці і буквально точиш деталь за деталлю. А четверте — стресостійкість. Адже, якщо щось не вийшло, доводиться переробляти. Іноді й по кілька разів. І не кожен темперамент це витримає.

Тому — ні, я не можу назвати якихось «вчителів». Для мене головними співавторами залишаються сам процес, ремесло і, мабуть, характер. Решта — зайве.

С. П.: Кого ще ти міг би назвати своїм співавтором?

Я. З.: Для мене співавтором може бути все що завгодно. Раніше я полюбляв говорити, що це море, місто, повітря, сонце — вони всі ніби втручаються у процес. Але зараз розумію: найчастіше моїм співавтором стають емоції. Мені подобається спостерігати, як певне почуття, характер, інтонація проявляються через образ. Приміром, тварини. Ось, скажімо, я уявляю собі жирафа з певним виразом — і вже ліплю його таким.

Це своєрідна гра: взяти просту фігуру і «надіти» на неї настрій. У підсумку глядач бачить не тільки тварину, а й те почуття, яке я в неї вклав. З абстрактними формами ще цікавіше. Тут я взагалі відмовляюся від попередніх макетів або малюнків. Просто беру матеріал і починаю його «обстригати», поки не з’являється якась форма. Це чистий політ фантазії, такий собі діалог з матеріалом, де він веде мене.

С. П.: Місто — це твій головний виставковий зал. Як воно впливає на твої роботи? Як люди реагують?

Я. З.: Реакцій і фотографій безліч. Комусь все подобається, хтось каже: «Що за нісенітниця!» І це нормально — мистецтво не мусить подобатися всім. Щось викликає суперечки, але не злі. Ось хлопець з біноклем і котом у «Вентімільї» став місцевою пам’яткою, його навіть до реєстру внесли. А одна з найулюбленіших для мене робіт щодо процесу — триметрова горгулья у Чорноморці. Її в соцмережі виклали з коментарем «з’явився чорт». Я посміявся — а потім люди мені розповідали, що спеціально їздять на неї дивитися. Той момент, коли скульптура живе сама по собі, а місто додає їй історію та власне дихання.

С. П.: А що думаєш про селфі як спосіб споглядання? Профанація чи нова ритуальність?

Я. З.: Радше третє — нова історія. Можна було б просто фотографувати, але селфі перетворює момент на особистий ритуал. Люди поруч із фігурами роблять це постійно, і це стає частиною взаємодії з мистецтвом.

С. П.: Ти досить іронічний. Одеський гумор для тебе — це спосіб опору чи спосіб домовитися з реальністю?

Я. З.: Чесно? Я не вірю в «одеський гумор» як окремий вид. Гумор — він і є гумор. Я корінний одесит, але різниці між нашим, київським або, наприклад, полтавським гумором не бачу. Смішно — значить смішно. Можливо, в Одесі гумор просто частіше звучить.

С. П.: Ти впускаєш іронію в матеріал, в камінь, в композит?

Я. З.: Обов’язково! Я взагалі думаю, що іронія — найкращий клей для скульптури. Якщо вже робиш триметрову горгулью, то нехай вона буде з характером, а не просто «злобна пика». Люди ж усміхаються — і матеріал відразу живе веселіше.

С. П.: Який міський звук, наприклад трамвая, базару, моря, для тебе асоціюється з матеріалом?

Я. З.: Міський звук… Помістимо звук міста у матеріал? Це звук будівництва чергової новобудови у пластику.

С. П.: Цікаво…

Я. З.: Тому що пластик — дуже стійкий матеріал. Але те, як будують споруди… Мені мало що подобається, на жаль.

С. П.: Якби у міста був свій музей сьогодення, які будівлі ти б там «поставив на п’єдестал» — що для тебе сьогодні виглядає важливим?

Я. З.: Я не буду оригінальним. Мені подобаються наші старі будівлі: колишній Музей морського флоту біля оперного театру. Зараз він стоїть пусткою, що дуже дивно. Готель «Брістоль» — шикарний. Мені подобається колишнє трамвайне депо. Воно дуже незвичайної форми, монументальне. Суперкрута споруда. Таких місць «без діла» у місті багато: є енергія, історія, архітектура, але їх не використовують, і вони ніби заморожені у часі.

Міжнародний конкурс оповідань «ОДЕСССІАДА»

С. П.: Якщо уявити твою біографію як три океани — море, скульптура, йога — який із них навчив тебе свободи?

Я. З.: Мабуть, море. При тому, що я був у ньому найменше. Я зробив лише два рейси. Для моряка це пил. Одного разу я сказав: «Усе, досить». І це було одним із найважливіших рішень у житті: залишитися там або піти в нікуди. Я вибрав «в нікуди». І, може, дивно прозвучить, але зараз море для мене — це просто багато води (сміється). А що стосується йоги… Йога дуже схожа на те, чим я займаюся. І ліплення скульптури, і перебування в асані — це один і той же медитативний, монотонний стан. Йога навчила мене миритися з цією монотонністю. Без неї у скульптурі неможливо.

С. П.: Якби ти міг встановити одну роботу в будь-якому українському місті, де б це було?

Я. З.: О, зараз розповім історію про шестиметрового Ведмедя, який медитує і який або займе своє місце, або стане сміттям. Спочатку це був проєкт від одеського замовника — цілком конкретне замовлення, яке, здавалося б, мало матеріалізуватися. Але втрутився форс-мажор, замовлення скасували, і весь уже підготовлений матеріал опинився у мене. Так Ведмідь, ще не народившись, став моїм «вихованцем».

Відтоді я шукаю для нього інвестора: того, хто вкладе гроші хоча б у матеріали та оплату тим, хто буде його будувати. Від своєї частки я готовий відмовитися — мені важливо, щоб він ожив і жив. Вже є заготовка, яку потрібно склеїти, зміцнити матеріалом, трохи доопрацювати. Але… шестиметрові ведмеді — вони, мабуть, не скрізь приживаються. Тут і бюджет потрібен, і місце. Дуже хочу, щоб Ведмідь знайшов свою долю і своє місце.

С. П.: Чи готовий ти продати будь-яку свою роботу?

Я. З.: Готовий. Але обов’язково зніму форму, щоб залишилася майстер-модель. Хоча ні, зачекай. У мене вдома є череп, на якому я пишу назви улюблених пісень. І коли запропонували його продати — я не зміг. Це занадто особисте.

С. П.: Ти багато подорожував. Що ти свідомо переніс би в український контекст?

Я. З.: У нас є купа можливостей для поліпшень. Перше, про що найпростіше сказати, — це архітектура. Для мене це як ніж в одеське серце — бачити старі будівлі, які руйнуються, ніби їх списали з балансу. І мова йде не про кілька десятків, а майже кожен будинок з історією вимагає не косметичного ремонту, а серйозної реставрації, а то й капітального ремонту. Іноді здається, що власникам простіше дочекатися, поки будинок сам розвалиться, а потім продати ділянку під новобудову.

І це вже не поодинокі випадки, а система. Я не бачу рішень… Але у мене є одне бажання, яке живе в мені: створити в Одесі простір для художників та глядачів. Не музей, не формальну галерею, а місце, де мистецтво дихає і де можна зустрічатися без офіціозу. Може, якось вийде?

С. П.: Проєкт Motаnkа Kult — це був експериментальний простір для свободи інтерпретації, спроба «оживити» традицію чи щось інше?

Я. З.: Це була колаборація з Хелен Лабарткавою. Ми зробили мотанки в 2022 році, і вони поїхали до Штатів — Нью-Йорка, Х’юстона, ще кількох міст. Виставки проходили під патронатом консульства та української діаспори. Це відчувалося як зв’язок традицій і сучасності, як звернення до глибинної української культури, тільки в новому контексті. Кожна мотанка мала ім’я, світло, рух. Це було сильно. Зараз мені більше цікава тема абстракції в місті. Мені подобається, коли глядач сам додумує. Для мене це і є живе мистецтво.

С. П.: Скажи, а що для тебе складніше — вирізати форму чи висловити почуття?

Я. З.: Напевно, висловити почуття.

С. П.: А скульптура може бути освідченням у коханні?

Я. З.: Звісно: по відношенню до своїх муз.

С. П.: Твоя муза..?

Я. З.: Моя — це Оля. Надихає. Робить так, щоб я не перетворився на казна-що. Вона дуже цілеспрямована, розуміюча. Ми разом більше чотирьох років, і до неї я був зовсім іншим. Ціную і кохаю її.

С. П.: Розкажи, над чим ти зараз працюєш. Що зараз займає твій робочий стіл — це новий проєкт?

Я. З.: Зараз у мене на столі голова в силіконі — це робота одного з хлопців моєї команди. Він сам її зліпив, і ми разом доводимо процес до фінального акорду: йде формування за глиняним портретом. Для нього це практика, для мене — радість спостерігати. А поруч — дві фігури з моєї лінійки. Форми вже трохи застаріли, їх потрібно оновити, щоб дати їм нове дихання і можливість для тиражу. У цьому теж є щось символічне: оновлюєш форму — і оновлюєш діалог із часом.

С. П.: Що би ти хотів сказати одеситам, побажати — як напуття?

Я. З.: Терплячості, мужності, доброзичливості та краси. Нехай це незримо, але пов’язує Одесу та всіх, хто її любить, зберігаючи місто живим, теплим і надихаючим.

При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media