МАТУСИНІ СИНОЧКИ
Кадр із фільму «Фабельмани» / imdb.com
У травні, майже непомітно на тлі великих політичних подій, загроз та обстрілів, Україна відзначила Mother’s Day — Міжнародний день матері, що став уже локальним святом, яке традиційно відзначають у нас з 2000 року, а у світі — з 1914-го, коли американський президент Вудро Вільсон офіційно оголосив другу неділю травня національним святом на честь усіх американських матерів. Віддаючи належне цьому негучному, проте важливому святу, сьогодні згадуємо, як великі режисери вшановують власних матусь, рефлексуючи про свій зв’язок з ними, роблять їх прообразами персонажів, а часом навіть знімають у своїх фільмах. Отже, Альфред Гічкок, Мартін Скорсезе, Стівен Спілберг, Хаяо Міядзакі, Рідлі Скотт, Квентін Тарантіно та їхні матері.
Б
ез Елізабет Скотт — британської акторки — братів Скотт, Тоні та Рідлі, просто не було б. Ця сильна, вольова жінка відіграла ключову роль у формуванні творчого характеру та робочої етики своїх синів, виховавши їх у суворій дисципліні. Рідлі Скотт неодноразово зазначав, що саме матуся була незаперечним «босом» у родині та прищепила йому особисті тверді принципи. Її сильний та незалежний характер надихнув режисера на створення славнозвісних вольових жіночих образів — від мужнього лейтенанта Ріплі (Сігурні Вівер) з «Чужого» (1979) і самовідданої Луїзи Сойєр, зіграної Сьюзан Сарандон у феміністичній драмі «Тельма і Луїза» (1991), до, звісно ж, Джордан О’Ніл (Демі Мур), яка «на слабо» змінює затишне місце штабного топографа на поневіряння солдата Джейн. Недаремно, коли мати відійшла у засвіти, Скотт присвятив їй не якусь сентиментальну мелодраму, а свій найадреналіновіший опус — військово-анатомічний «Чорний яструб» (2001).
Не менше зобов’язаний своїй мамі, а тому обожнює її, й Квентін Тарантіно. Конні Макхью виплекала у своєму маленькому К’ю любов до кінематографу, дозволяючи дивитися фільми для дорослих у славнозвісному кінотеатрі «Тіффані» на бульварі Сансет у Лос-Анджелесі. «Я любив усі ці великі фільми, але окремим задоволенням було дивитися їх у кіно, серед істерично регочучих дорослих, сп’янілих від власної безсоромності. І уявляєте собі, з яким задоволенням я наступного ранку приходив до школи й описував ці сцени своїм однокласникам, які навіть мріяти не могли про те, щоб побачити „Французького зв’язкового“ , „Хрещеного батька“, „Дику банду“, — згадує Тарантіно. — Оскільки мені дозволялося дивитися те, що іншим дітям було заборонено, своїм однокласникам я здавався страшенно прогресивним. Адже я дивився у той час найсміливіші фільми найвидатнішої епохи в історії Голлівуду, тож, чорт забирай, вони мали рацію».
Увійшовши в історію кіно як майстер переписувати, перекручувати, ховати й відроджувати кіножанри — від «кримінального, бульварного чтива» та гонконгського бойовика з експлуатейшном, до вестерну та військового жанру, справжній Тарантіно почався не зі «Скажених псів», а з кінотеатру «Тіффані», куди він ходив за руку з мамою. Саме вона прищепила йому ту ніжність до кіно і всю його віру у власну міць, а отже, побічно допомогла синові зламати саму систему координат, довести, що «Піраньї 3D» несе в собі таку ж культурну цінність, як і «Космічна одіссея 2001 року». «Одного разу, коли я зрозумів, що мені дозволено те, що заборонено іншим дітям, я запитав маму, чому. Вона відповіла: „Квентіне, Я більше хвилююся, коли ти дивишся новини. Кіно тобі не зашкодить“». «У самісіньку точку, Конні!» — пише про той період життя Тарантіно у своїй книзі «Кіноспекуляції». Вдячний син, Тарантіно зняв любу матусю у своєму нео-вестерні, авторському гран-гіньолі «Джанго звільнений» (2012), довіривши Конні невелику роль жінки — члена банди, яка гине під час вибуху.
Не обійшлося без матері й у кар’єрі великого Альфреда Гічкока. Режисер, який волів залишати для себе яскраві камео у власних фільмах, автор «Запаморочення» (1958) та «Вікна у двір» (1954), вивів на екран свою матір не буквально, а через образ, відбитим світлом. Пам’ятаєте сором’язливого Нормана Бейтса з класичного трилера «Психо» (1960)? Матуся, котру, за фільмом, він так безмежно любить, — це мати самого режисера, яка мала за життя такий самий складний характер, що робило їхні стосунки з сином глибокими й водночас дуже важкими. Саме їй ми — глядачі — мусимо дякувати за всі фобії Альфреда Гічкока, якими той майстерно наповнював свої фільми.
«Найважливішим емоційним стрижнем», без якого неможливо уявити його авторський всесвіт, називав свою маму Стівен Спілберг. Ексцентрична, легка, суперечлива Лія Адлер, що зналася на мистецтві, знялася у фільмі свого сина в ролі однієї з пасажирок у «Близьких контактах третього ступеня» (1977), нею натхненний Пітер Пен («Капітан Крюк», 1991), якого на екрані зіграв Робін Вільямс. А в 2022 році Лію у фільмі власного сина («Фабельмани») зобразила Мішель Вільямс, показавши у всій красі, безжально й об’єктивно, як того вимагав сам Спілберг, що й донині переживає травму батьківського розлучення, раз по раз відображаючи це у своїх фільмах. У «Фабельманах» він дійшов до цілковитого оголення, без метафор і купюр — мати закохується у найкращого друга свого чоловіка та згодом йде до нього. Маленькому Стівену допомагає це зрозуміти кінокамера, коли він переглядає зняту на якомусь пікніку сімейну хроніку. Ці дитячі страждання й дозволили Спілбергу зняти не просто фільми, а справжні шедеври, в яких мільйони людей по всьому світу змогли впізнати себе.
Образ матері посідає одне з ключових місць у художньому всесвіті Хаяо Міядзакі — культового японського аніматора, письменника та мангаки, лауреата премії «Оскар» із таким формулюванням заслуг — «за глибокий вплив на світову анімацію, що надихає ціле покоління художників працювати в цій галузі та висвітлює її безмежний потенціал». Материнський образ, що проходить крізь усю його творчість, від фільму до фільму, своїм корінням сягає також самого дитинства режисера, коли його мати страждала від туберкульозу хребта, а тому багато часу змушена була проводити у лікарні… Маленький Міядзакі все своє дитинство мріяв про те, чого був вимушено позбавлений, — материнських обіймів: страшний біль не дозволяв їй обійняти сина. І коли Хаяо підріс і став режисером, він намалював те, чого йому так бракувало в дитинстві.
Екранні матусі в його мультфільмах неодмінно обіймають дітей. Як, приміром, у драмі «Мій сусід Тоторо» (1988) — найособистішому висловлюванні автора, в якому мати головних героїнь (двох сестер, що живуть з батьком у сільському будинку) хворіє на туберкульоз і багато часу проводить у лікарні, де її відвідують діти з чоловіком. Пізніше Міядзакі скаже, що, якби головними героями були хлопчики, фільм вийшов би надто болючим для нього. У «Небесному замку Лапута» (1986) з матері Хаяо списана Дора — ватажок повітряних піратів. Щоправда, брат режисера стверджує, що Дора схожа на їхню матір не зовні, а характером. А в «Рибці Поньо на кручі» (2008) мамою Міядзакі натхненний персонаж Токі Сан — літньої жінки на інвалідному візку. Дитячий відчай режисера відображено і в найзнаменитішому та найтитулованішому його фільмі («Золотий ведмідь» Берлінського кінофестивалю, «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою) — «Віднесені привидами» (2001). Там головна героїня, дівчинка на ім’я Тіхіро, знайшовши у фіналі своїх батьків, мертвою хваткою чіпляється за руку мами, щоб більше вже ніколи її не втратити.
Самим вибором професії завдячує матері й Мартін Скорсезе. Катрін Скорсезе змалку водила сина в кіно, підтримувала його у всьому, а згодом погоджувалася зніматися в його фільмах — від студентських до класичних. Вона знялася в епізодах близько десяти картин свого сина, починаючи з дебютного короткометражного фільму «Справа не тільки в тобі, Мюррею» (1964), закінчуючи «Казино» (1995) і «Славними хлопцями» (1992), де у неї вже повноцінна роль клопіткої й темпераментної італійської матусі героя Джо Пеші. Тут, як і в документальному есеї «Італо-американець» (1974), Катрін Скорсезе грає саму себе, нічого не прикрашаючи, — американку сицилійського походження, яка виросла у нью-йоркському районі Маленька Італія, де, до речі, відбувається дія всіх ранніх фільмів її сина.
Катрін Скорсезе виявилася настільки переконливою на екрані, що друзі її сина почали активно запрошувати її до своїх фільмів — Френсіс Форд Коппола (вона зіграла в його третьому «Хрещеному батьку» (1990), Брайан Де Пальма (з’являється в його «Шахраях», 1986), Абель Феррара (у «Китаянці», 1987). На її честь Скорсезе назвав свою виробничу компанію — Cappa Production (Каппа — дівоче прізвище Катрін); їй, уже посмертно, син присвятив свій грандіозний епос «Кундун» (1997).
Світлий образ матері часто відображає на екрані саму долю та світовідчуття митців, які цей образ втілюють. Але роль матері набагато важливіша за символізм. Справа в тому, що великі фільми, як і кохання, створюють не режисерськими прийомами, а серцем — і цього може навчити лише мати.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
