ГАРНИЙ РІК: події та фільми, якими нам запам’ятається 2025-й
Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop
Закінчився не просто рік, а перша чверть XXI століття. 2025-й для кіно виявився роком не гіршим і не кращим за 2024-й. Так, не відбулося жодної прем’єри, яку б обговорювали всім загалом, як це було колись із «Барбі» та «Оппенгеймером». Театральний прокат торік визначали фільми, розраховані на дітей і підлітків. А останнім найкраще «заходили» все ті ж сиквели й ремейки і без того успішних франшиз — у діапазоні від «Світу Юрського періоду: Відродження» і «Як приборкати дракона» до «Капітана Америка: Чудесний новий світ», «Ліло і Стіча» та «Хижака: Планета смерті». Крім дітей і підлітків, це кіно влучало також в їхніх молодих батьків, чия юність припала на нульові або початок десятих. Війни та поляризація суспільства змушують глядача йти, занурюватися у ностальгію за кращими часами і втраченим раєм. А голлівудські кінематографісти вочевидь уміло цим користуються.
Межі ностальгії у 2025-му суттєво змістилися. Якщо раніше в тренді були 1980-ті, потім усіх перло від 1990-х, то минулого року глядач почав сумувати за нульовими як за епохою достатку і якоїсь стабільності. Звідси всі ці сиквели франшиз, що стартували саме в нульові. Якщо спробувати сформулювати глядацький запит 2025-го, то це ескапізм і безпечні розваги. До таких, окрім вищенаведених прикладів, можна віднести діснеївський «Зоотрополіс 2» — зразок висококласної розваги для дітей і дорослих — або класичну спортивну драму з Бредом Піттом «F1» режисера Джозефа Косинські про відставного гонщика, який повертається у великий спорт через три десятиліття, переживши важку травму та бідність.
Герой Пітта на додачу до боліда отримує ще й молодого запального напарника, за яким потрібно не просто доглядати, а виховати його. Традиційний до олдскульності, «F1» підкорює своєю технологічністю: компанія Apple, яка знімала фільм, розробила спеціальну камеру на базі iPhone для зйомок сцен перегонів. Але, звісно, краще за будь-які камери біля екрана тримає харизма Бреда Пітта.
Головний касовий хіт світового екрану, причому не просто 2025 року, а всієї історії світового кінематографа, вперше не голлівудського виробництва. Ним став сиквел «Нечжа» — китайського бойового фентезі, що зібрав по всьому світу понад 2 мільярди доларів.
Голлівуд сьогодні дійсно не в найкращій своїй формі. Фабрика мрій перебуває, як то кажуть, на роздоріжжі. З кожним роком стає очевиднішим, що змінюється сама модель кінобізнесу та споживання кіно. Дедалі частіше не працюють традиційні рішення. Голлівудських мейджерів, які домінували десятиліттями, підпирають нові гравці, технологічні гіганти. І якщо колись дуже успішна Pixar в 2025-му лише почала кульгати (провалилися відразу два проєкти студії, на які робилися великі ставки, — «Думками навиворіт 2» та «Еліо»), то Warner Bros. взагалі виявилася поглинутою стрімінгом Netflix.
Під завісу минулого року відбулася найбільша угода в історії кіноіндустрії — 82,7 млрд доларів. Саме таку безпрецедентну суму виклав Netflix за легендарну голлівудську студію з усіма її активами, включаючи кіно та стрімінг. В інтернеті повно фотографій, на яких керівники Netflix Тед Сарандос і Грег Петерс гордовито обходять придбане ними королівство. Крім Netflix, за скарби Ворнера боролися Paramount Skydance і Comcast, що володіє Universal і NBC. Але їх головний конкурент просто запропонував більше грошей. Тепер, щоправда, Paramount обіцяє відігратися, погрожуючи попсувати нерви конкуренту серйозними антимонопольними заходами. До того ж противником цієї угоди є й сам Дональд Трамп, чий близький друг, мультимільярдер Ларрі Еллісон, стоїть за Paramount Skydance і мріє отримати Warner Bros.
Поки ж одна з найвідоміших у світі голлівудських студій, заснована четвіркою братів — вихідцями з бідної єврейської родини, яка емігрувала до США з Польщі наприкінці XIX століття, згідно з угодою, належить Netflix. Разом зі студією вона отримує і DC Studios, і кабельний канал HBO з його стрімінговою платформою HBO Max, а крім того — повну бібліотеку прав на культові фільми Ворнера. Серед них, звісно, саги про «Гаррі Поттера» і «Володаря перснів», серіали «Клан Сопрано» й «Гра престолів», плюс весь всесвіт DC, а ще золота класика на зразок «Віднесених вітром» (1939) та «Касабланки» (1942) і такі сучасні студійні хіти, як «Дюнкерк» (2017) Крістофера Нолана та «Одна битва за іншою» (2025) Пола Томаса Андерсона. Голлівуд лихоманить. Його мешканці серйозно побоюються за майбутнє кінопрокату. Адже Netflix неодноразово заявляв, що робить ставку виключно на онлайн-перегляди, а театральну традицію вважає архаїчною, а отже, такою, що віджила своє.
У 2025 році, відживши своє, пішла у засвіти ціла плеяда великих голлівудських зірок, які десятиліттями слугували його живими символами. У січні не стало Девіда Лінча — найавангарднішого з режисерів голлівудського мейнстріму і наймейнстрімнішого з авангардних. Прославившись цілковито експериментальним експресіоністським кошмаром «Голова-гумка» й отримавши цілих вісім номінацій на «Оскар» за політкоректного «Людину-слона», Лінч останніми роками вів закритий спосіб життя, спілкуючись зі своїми шанувальниками в соціальних мережах, де регулярно з’являвся з прогнозами погоди.
Його смерть стала справжнім шоком для мільйонів глядачів по всьому світу, які щиро любили і лінчевських інфернальних лиходіїв, і його фатальних жінок, і червоні завіси, і щемливі пісні, і взагалі весь цей його «дивний» кінематограф, що нагадував стрибок вниз головою у позамежне, у власну підсвідомість, де сон не відрізняється від реальності і звідки не виберешся живим.
Услід за Лінчем пішли Вел Кілмер і Майкл Медсен. Цілковитою несподіванкою стала смерть Роберта Редфорда — актора, красеня, мільйонера, ліберала, який виріс на дріжджах «нового Голлівуду», засновника Sundance Institute та однойменного кінофестивалю незалежного кіно, що давно перетворився на мисливські угіддя Голлівуду. Але насамперед, звичайно, Роберт Редфорд був великою зіркою, яка відчувала незручність через свою зовнішність. Однією своєю усмішкою він, здавалося, звертався до всього зовнішнього світу. Сідні Поллак, який зняв Редфорда в семи своїх фільмах (включаючи культовий трилер «Три дні Кондора» 1975 року), описав Редфорда як «цікаву метафору Америки, золотого хлопчика з темною душею».
До багатьох своїх образів Редфорд додав іронічний дотеп і складну психологію. Його амплуа — романтичні й недосконалі герої. Приміром, як Гетсбі, що його він зіграв у 1974 році, — спокусливий, неупереджений, гарний і вразливий. Ядром його творчості стала роль Санденса Кіда, спільника Пола Ньюмена в одному з найуспішніших вестернів усіх часів. «Буч Кессіді і Санденс Кід» (1969) у постановці Джорджа Роя Хілла створив хімію між двома основними персонажами, привабливими бандитами-гуманістами й романтиками. З двох головних героїв Редфорд завжди грав того, хто поєднував у собі стриманий гумор, переконливий інтелект та непохитний ідеалізм.
Інша велика втрата 2025 року — Даян Кітон, одна з ключових актрис Нового Голлівуду, яка спеціалізувалася на ролях бунтівних інтелектуалок. Френсіс Коппола розгледів у ній тиху Кей Адамс, яку доля призначила дружиною Майклу Корлеоне і яка відчайдушно протестувала в тіні всемогутнього чоловіка. Воррен Бітті, якого з Кітон пов’язував тривалий роман, зробив її своєю екранною дружиною в драмі «Червоні» (1981) — байопіку про життя Джона Ріда, американського письменника і репортера, переконаного комуніста, автора книги про революцію «Десять днів, які вразили світ». Кітон у ролі Луїзи Брайант грає не просто емансиповану інтелектуалку, революціонерку, божевільну індивідуалістку, яка відчуває крижане презирство до будь-яких форм стабільності, а справжню пригоду духу і розуму. Та, звісно, головний творчий союз у Кітон виник з іншого роману — з Вуді Алленом.
Про те, як у них не склалося, — великий фільм «Енні Холл» (1977), який приніс обом по «Оскару», а Кітон ще й «Золотий глобус», BAFTA за кращу жіночу роль і статус кіноджоконди, ікони стилю, головної рольової моделі, яка навчила мільйони розумних дівчаток елегантно носити чоловічі речі. Всього через два роки ці двоє добили світ своїм «Мангеттеном» (1979): з моменту виходу фільму до цього кримінальний, поцяткований брудними вулицями Нью-Йорк очистився до стерильності і став буквально відтворювати зіграних Кітон і Алленом персонажів.
Спершу вони заповнили екрани, а потім — усі кафе й ресторани Вест-Сайду. Даян була настільки переконлива в ролі Мері Вілкі, що їй негайно почали наслідувати всі найосвіченіші, вільні та амбітні мешканки Мангеттена, який відтоді не відрізнявся від «Мангеттена». Кітон тут — суцільна гіпербола, втілення всього «сексу у великому місті» разом узятого, золотий стандарт «інтелігентного гламуру». Такою ми її й запам’ятаємо. А з нею і великого Джина Гекмена, що пішов у 2025 році, — іншу голлівудську зірку, без якої сьогодні складно уявити класичний американський кінематограф.
Те, що кіно сьогодні перебуває в кризі, багато разів підкреслювалося і великими кінофестивалями. Найстаріший з них — Венеційський — навіть зробив постер відповідної тематики: на ньому численні персонажі, стоячи на сходах і вежах різної висоти, дивляться кудись за небокрай, немов намагаючись розгледіти там майбутнє кінематографа і своє власне. Що стосується великого «фестивального» кіно, яке щороку показують у Берліні, Каннах та Венеції, то тут переважає так званий арт-мейнстрім — фільми, придатні одночасно і для вузької, і для широкої, а отже — нефестивальної аудиторії.
І найцікавіше — більшість цих фільмів порушує теми складних сімейних взаємин. Про це, серед іншого, «Сентиментальна цінність» Йоахіма Трієра, що отримав Гран-прі 78-го Каннського кінофестивалю. Ця норвезька мелодрама жартома розповідає про маленькі трагедії членів однієї норвезької сім’ї — двох дочок і батька-режисера, який вирішує перетворити їхній старий будинок на знімальний майданчик свого нового фільму, щоб нарешті налагодити контакт із дітьми.
Приблизно про те ж саме й тріумфатор Венеціанського кінофестивалю — удостоєний «Золотого лева» фільм «Батько, мати, сестра, брат» американця Джима Джармуша. Взагалі 2025-й — рік Джима Джармуша. Цей культовий у всьому світі автор, що ніколи не вигравав головних нагород найбільших кінофестивалів, нарешті отримав золото, на яке заслуговував все своє життя. І, напевно, якщо спробувати визначити фільм року, нехай і дуже суб’єктивно, то ним, ймовірно, можна назвати «Одну битву за іншою» Пола Томаса Андерсона. Ще одна сімейна історія, яка попутно осмислює не просто сучасну Америку, а й весь сьогоднішній світ.
Андерсон зображує його з такою вичерпною точністю, що неможливо все це не впізнати. Революціонери-праведники, що фашиствують і запекло б’ються за все хороше проти всього поганого, та сентиментально милосердні фашисти, патріотичні хранителі традиційних цінностей, — є однаково огидними тут. Та Андерсен, незважаючи на свою пристрасть до експериментів, був і залишається традиціоналістом — людиною, якій шкода іншу людину. Тому «Битва…» будується на стику зловтіхи і теплого співчуття до персонажів — зайвих (незважаючи на свої політичні переконання) і вразливих людей, які ніяк не знайдуть свого місця в світі. Персонажі Леонардо Ді Капріо й Шона Пенна — співчутливий до войовничих радикалів хіпі та офіцер-«чобіт» — політичні супротивники, котрі оскаржують власне батьківство щодо дочки підліткового віку, яку самостійно виховує герой Ді Капріо. Обидва — нещасливо закохані дисфункціональні чоловіки, які страждають від самотності через свою неврівноваженість.
«Одна битва за іншою» — кіно неконвенційне. Тому, напевно, так дратує дурнів. У ньому неоднозначні герої, складна хореографія камери (з навмисно недбалими рухами, винахідливими наїздами і часом до нудоти динамічними тревелінгами), енергійний ритм, фірмові експресивні сцени, нервове звучання музики Джонні Грінвуда (співзасновника Radiohead). «Одна битва за іншою» стосується найчорнішої виразки сучасності — самотності, страху, прихованої чорноти. Дивлячись на те, що відбувається на екрані, розумієш, яким жахом та відчаєм оточене людське життя, по якій тонкій плівці ми ходимо, і як легко провалитися в божевілля навіть із найшляхетнішими намірами. «Битва…» сповнена передчуттям всесвітньої катастрофи. Закінчується старий світ, з його культом надмірного комфорту, агресивного доброзичливого популізму, брехні й удавання. Проте Андерсон тому й песимістичний оптиміст, що разом із відчаєм дарує нам надію. Принаймні, на 2026-й.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
