ПАЛАЦ У РОЗДОЛІ: Борис Бурда про історію пам’ятки архітектури
Арт-оформлення: Olena Burdeina (FA_Photo) via Photoshop
СТАРОВИННІ ПАЛАЦИ ОЖИВАЮТЬ
У самісінькому центрі Риму, на Капітолійському пагорбі, я натрапив на дуже старий, але багатоповерховий будинок. П’ятий поверх уже зруйнувався, але інші чотири виглядають досить міцними. Це одна зі збережених інсул — римських багатоповерхівок, що здавали в оренду. Земля в цьому місці коштує шалених грошей, та будинок не чіпають, навіть реставрують. Навіщо римляни його бережуть?
Ну звісно, тому, що це предмет інтересу туристів. Але хіба старі будівлі тільки на це придатні? Знамениті замки Луари, зведені середньовічними королями та вельможами, використовують набагато інтенсивніше: це не лише приманка для туристів, а й розкішні музеї, і доглянуті парки, й освітні програми, і прекрасні ресторани.
У замку Кло-Люсі, в якому помер великий Леонардо да Вінчі, цілу низку його ідей втілено в цікавих пізнавальних атракціонах. Замок Шамбор пропонує відвідувачам захопливі квести з історичним змістом. Мальовничі ферми зі справжніми тваринами, музеї унікального середньовічного начиння — чого там тільки немає!
Успіх цих проєктів надихає багатьох. Прекрасні, але занедбані замки середньовічної Німеччини зараз можна купити лише за один євро (плюс вкладення в те, щоб він запрацював). Я був в одному з таких замків — там жваво та людно. Є готель у стінах XIV століття, але цілком сучасний, цікавий музей Середньовіччя, чудові прогулянкові маршрути.
ЩО МАЄМО — НЕ ЗБЕРІГАЄМО…
А в нас що, немає нічого подібного? Історія України не така складна й багата подіями, не така пізнавальна й цікава або, що значно гірше, не така для нас важлива? Невже на нашій землі за всю її багаторічну історію не будували грізних фортець, пишних палаців, багатих садиб? Де вони, що з ними, чи збереглася хоч невелика їх частина в цілості?
Дещо я бачив на власні очі, іноді в непоганому стані. Кам’янець-Подільський замок, перша згадка про який у документах датується 1347 роком, відібраний у литовців поляками, узятий штурмом турками в 1672 році, повернутий Польщі, переданий Росії, а в Україні відновлений та сповнений музейних об’єктів, дуже цікавий.
Приємно здивував мене, як і багатьох, й історично-культурний комплекс «Замок Радомисль» під Житомиром, зведений на основі паперової фабрики початку XVII століття і старовинних оборонних споруд. Меценат Ольга Богомолець розмістила там унікальний музей української домашньої ікони, є й музей народного побуту, і чудовий парк, і багато іншого.
Щось тільки намагаються відновлювати (скажімо, зруйнований 1648 року козаками Максима Кривоноса Кременецький замок, який почали реставрувати 2011 року), або взагалі нічого не роблять, залишаючи пам’ятки старовини беззахисними перед дощем та вітром.
Ви що-небудь чули, наприклад, про палац у селищі Розділ Львівської області? Даремно не чули…
ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК
Першу згадку про поле Розділ, що розташоване між двома королівськими селами Крупське і Березина, можна знайти в грамоті короля Владислава II від 1469 року. Слово «розділ» тут означає «границя», межа між цими селами. А 1569 року шляхтич Микола Чернійовський отримав привілей на заснування тут міста Розділ «на сирому ґрунті» (нежитловому місці).
Часи були скрутні: через три роки припинилася династія Ягеллонів, потім вибухнула Лівонська війна, за якийсь час край добряче понівечили війни Хмельницького — це вже не кажучи про безперервні «наїзди» місцевих магнатів один на одного, такі самі криваві й руйнівні, як великі війни. Тож місто зростало, але не дуже вже великими темпами…
Проте 1745 року Розділ отримав від короля Августа III магдебурзьке право — поширену й ефективну систему міського самоврядування — і навіть власний герб.
У принципі, це був герб шляхетного роду Жевуських, якому тоді належав Розділ, із парадоксальним девізом: Nie czyn. Nie cierp — «Не дій. Не страждай».
Девіз відображає принципи стоїцизму: уникнення імпульсивних дій і вміння не страждати від зовнішніх обставин, зберігаючи внутрішній спокій та раціональний підхід до життя.
Рід Жевуських був вельми помітний у цілій низці країн Східної Європи. До нього належали два коронних гетьмани Речі Посполитої, Вацлав Петро і Станіслав Матеуш, відомий мандрівник Близьким Сходом Вацлав Северін, надвірний коронний підскарбій Матей Флоріан, учасник багатьох воєн, і ще багато відомих людей.
Добре запам’яталися в історії й пані, що належали до цього роду, — від Кароліни, за чоловіком Собаньської, відомої романом із Пушкіним (і тим, що, цілком ймовірно, доносила на поета до III відділення), до Евеліни, у першому шлюбі Ганьської, яка стала пізніше дружиною самого Оноре де Бальзака (у Бердичеві я зміг відвідати костел, де цю пару повінчали).
Розділ завжди переходив у спадок, і часто-густо по жіночій лінії. Ось і Анна Жевуська, уроджена Чернійовська, принесла його в нову сім’ю як придане. 1704 року Міхал Юзеф Жевуський розпочав будівництво великої резиденції в Роздолі — якби це сталося дещо раніше, вона, напевно, була б замком, проте в нові часи у моді були не замки, а палаци.
ФРАНКОПОЛЬ
1743 року палац пережив чергову реконструкцію і разом з нею отримав нове ім’я — Жевуський назвав його Франкополем на честь своєї другої дружини, яка носила ім’я Франциска. Жіноче ім’я для розкішної резиденції — справа досить традиційна: названо ж парк в Умані Софіївським на честь Софії Потоцької, незважаючи на всі її моторошні якості…
Принципово Франкополь вибудовувався так само, як і знамениті замки долини Луари, — розкішна головна споруда, ретельно розпланований парк навколо, багаті колекції предметів мистецтва в самому палаці, зручні шляхи сполучення, можливість приймати й дивувати знатних гостей і, звісно, всі мислимі на той час зручності.
На той час Жевуські поріднилися з не менш знатним, ніж вони, родом Лянцкоронських. Він теж дав безліч помітних в історії персон, починаючи ще з Предслава Лянцкоронського, який, згідно з низкою джерел, був першим козацьким низовим запорозьким гетьманом. У народних думах його називали Лях Сердечний — погану людину навряд чи так назвуть…
Після поділів Польщі багато Лянцкоронських увійшли до лав вищої австрійської знаті. Один із них, Кароль Антоній Лянцкоронський, уже 1874 року затіяв перебудову палацу в Роздолі. Керував нею відомий архітектор Юліан Захаревич, об’єднував цю споруду зі старими забудовами француз Шарль Бове, а закінчив її 1908 року сілезец Нундваль.
Лянцкоронські зібрали у своїх замках величезну колекцію предметів мистецтва. Активно сприяв цьому і Кароль Антоній, меценат і знавець, який зібрав там не лише витвори італійців, греків та римлян, а й привозив зі своїх мандрівок китайські, староіндійські та японські шедеври, не кажучи вже про роботи польських художників.
І ДЕ ВСЕ ЦЕ?
Справжня катастрофа для палацу в Роздолі, і не тільки для нього, настала 1939 року, коли на початку Другої світової війни він став власністю держави робітників і селян. Навіщо робітникам та селянам палаци? Їхній девіз — «Мир халупам, війна палацам!», і найпростіший шлях до його здійснення — перетворити палаци, що потрапили під їхню владу, на халупи.
Роздолу ще якось пощастило — нова влада знайшла для нього застосування. Його вирішили перетворити на санаторій. Начебто не найгірший варіант, але річ у тім, що палацам потрібні величезні розкішні зали, а санаторіям — навпаки, маленькі кімнатки для пацієнтів, що там лікуються. Почалася чергова перебудова, яка зробила Розділ мало схожим на палац.
А що вже зовсім не потрібно пацієнтам, так це колекції творів мистецтва. Дещо встигли відвезти до Відня, частина колекції потрапила до Львівської галереї мистецтв, частину сестра Кароля Антонія Кароліна подарувала Польщі, дещо, як заведено, передали до Ермітажу, частина пішла до Одеського археологічного музею — а в Роздолі не залишилося майже нічого!
Після розпаду СРСР Розділ приватизували, його купила одна київська фірма, та незрозуміло, навіщо. Діяльність санаторію припинилася, він занепав, частину обстановки розграбували хулігани й мародери, парк заріс диким чагарником, і навіть залізничну станцію Розділ покинули як непотрібну, вже й колії встигли розібрати…
ЦЕ ЩЕ НЕ ВСЕ
Але, незважаючи на жахливий стан палацу, навіть у наші надважкі часи є люди, яким такі речі небайдужі, які розуміють, що це безцінна частина історії і втратити її без сліду для кожного з нас означає втратити частину себе. Один поет зі Сходу правильно сказав: «Якщо ти вистрілиш у минуле з пістолета, майбутнє вистрілить у тебе з гармати».
Знайшовся бізнесмен, який нещодавно викупив те, що ще залишилося від чудового палацу Жевуських — Лянцкоронських, території, на якій колись був парк і все, що до цього належить. Для чого? У нинішньому стані від нього ніякої користі немає! Але в тому-то й річ, що нинішній стан ненормальний і має змінитися на нормальний.
Це потребуватиме чималих вкладень, а гроші у воєнний час потрібні на інше? Абсолютно вірно, проте для того щоб армія воювала відважно та вміло, їй треба мати що захищати. Треба захистити нашу країну, а її багата історія — це її невід’ємна й важлива частина. Війна колись скінчиться — що в нас залишиться? Все одно прийде час будувати — будемо готові!
Доля старовинного палацу в нормальній європейській країні (а ми хочемо стати саме такою країною!) — справа цілком зумовлена. Палац має бути відреставрований, потрібно повернути колишню красу, відновити знаменитий парк, приймати туристів, забезпечити їх необхідними зручностями, розробити туристичні маршрути.
Чудово, що й зараз знаходяться люди, які не бачать іншого шляху, окрім не дати унікальному ансамблю згинути остаточно, які будують плани щодо його відродження — їх неодмінно рано чи пізно вдасться реалізувати. Ніхто не каже, що це просто, але палац у Роздолі — частина нашої історії, і тому він потрібен усім нам до єдиної людини.
Окрема подяка Оксані Лобко — великому знавцю історії цих місць, яка надала величезну допомогу в написанні цієї статті. Без її докладних та цінних консультацій вдалося б розповісти про це дивовижне місце набагато менше. І це було б сумно, бо нам потрібно знати про такі місця набагато більше.
