ПІТЕР ПОМЕРАНЦЕВ: «Путінська постмодерна диктатура — зло, з яким не можна домовлятися!»
Пітер Померанцев / theukrainians.org
До війни в Україні путінський режим дуже скидався на Веймарську республіку перед приходом Гітлера до влади. В інтерв’ю Huxley Пітер Померанцев, професор Університету Джонса Хопкінса, розповідає, що вже на початку 2000-х Росія усвідомлено почала будувати систему управління за прикладом фашистської моделі.
Відомий дослідник пропаганди вважає, що зі злом неможливо домовитись. Він пропонує не витрачати зараз час і сили на роздуми про майбутнє Росії. Про це є сенс думати лише після перемоги.
Довідка Huxley:
Пітер Померанцев — британський письменник, журналіст, телепродюсер. Народився 1977 року в Києві, у родині відомих дисидентів — поета Ігоря Померанцева та режисера Ліани Померанцевої.
1978 року, рятуючись від переслідування з боку КДБ, сім’я переїхала на Захід. Пітер закінчив Единбурзький університет, після чого 9 років працював у Росії.
Є автором книги «Нічого правдивого, й усе можливо», де яскраво описав сучасне російське суспільство та специфіку путінської постмодерної диктатури.
Його перу належать також інші твори, в яких досліджуються технології інформаційного впливу. Співпрацює з низкою західних інститутів та академій. Зокрема, з SNF Agora Institute при Університеті Джонса Хопкінса.
Разом із колегами Пітер збирає свідчення очевидців та жертв російських злочинів в Україні.
УРОКИ ВЕЙМАРА: ДЕМОКРАТІЯ БЕЗ ДЕМОКРАТІВ
Я жив і працював у Росії з 2001 по 2010 рік після того, як закінчив навчання в британському університеті. Потім також бував у Москві, щоправда, вже досить рідко, наїздами. Однак після виходу моєї книги «Нічого правдивого, й усе можливо» 2014 року я більше не відвідував Російську Федерацію.
Мої відчуття від Росії того періоду приблизно такі: вона нагадує мені Веймарську республіку, яка існувала в Німеччині між закінченням Першої світової війни та приходом Гітлера до влади. Це була псевдодемократична країна, своєрідна демократія без демократів.
ПОСТМОДЕРНА ДИКТАТУРА
Моя книга була про те, як функціонує російська постмодерна диктатура. У ній проводяться паралелі з німецькою реальністю 20–30-х років минулого століття, які напрошувалися тоді природним чином.
Нинішня фашистська Росія, яка розв’язала 2022 року війну з Україною, почала формуватися вже тоді. Вже в той період вона являла собою постмодерну версію нацизму, добре знайомого нам по ХХ століттю.
Російське пострадянське суспільство не зробило глибокого і публічного самоаналізу своєї імперської традиції, подібного до того, на який, наприклад, зважилася постімперська Британія.
Його психологія та світогляд повністю контролювалося та конструювалося пропагандою фашистського та нацистського типу.
КОПІЮВАННЯ ФАШИСТСЬКОЇ МОДЕЛІ
Після виходу книги мене називали русофобом. Просто ще 10 років тому мені було цілком очевидно, що є путінським режимом. При чому це було очевидно не тільки мені, а й багатьом людям в Україні та інших пострадянських республіках.
Можливо, небагато людей тоді могли припустити, що все закінчиться кровопролитною російсько-українською війною такого масштабу. Але всі пам’ятали, що відбувалося у Чечні. Вже сталося російське вторгнення до Грузії. Світ бачив, як Росія поводиться в Сирії, про що я багато писав у ті роки… Політична психологія Росії була очевидно авторитарною та системно артикулювала себе через агресію.
Путінський режим цілком усвідомлено будував себе, наслідуючи фашистку модель, — про це російські лідери думок та експерти заявляли відкрито! Тому, коли я писав книгу, мені не потрібно було нічого вигадувати — просто чесно фіксувати те, що відбувається.
ЧОМУ ДО РОСІЇ СТАВЛЯТЬСЯ ПО-РІЗНОМУ?
На жаль, не всім на Заході сутність путінського режиму була зрозуміла від самого початку. Насправді Захід, та й світ загалом, не однорідний. Досі щодо того, що відбувається в Україні, в різних країнах, у різних соціальних стратах існує безліч найрізноманітніших думок.
Потрібно розуміти, що кожна країна, наприклад та ж Італія чи Болгарія, має свою історію взаємовідносин з Росією. Тому іноді вони можуть виявляти стриману позицію в оцінках її агресивної політики.
Адже поза межами Європи є ще й країни «глобального Півдня», де Росія традиційно, ще з часів СРСР, сприймається як союзник, на якого можна спертися у боротьбі з імперіалізмом.
ЗІ ЗЛОМ НЕМОЖЛИВО ДОМОВИТИСЯ
Однак, якщо говорити в цілому, то ми бачимо, що переважна більшість західних країн — прибалтійські держави, скандинавські, англосаксонські — всі вони перебувають у жорсткій опозиції до Росії.
Вперше за останні тридцять років радикально починає змінюватись і ставлення до неї Німеччини. Німецьке суспільство дедалі більше усвідомлює, що в особі путінського режиму воно зіштовхнулося зі злом, з яким необхідно боротися, а не домовлятися.
У суспільній свідомості Франції також відбувається суттєве зрушення. Наприклад, французькі соціологи стверджують, що Ле Пен втратила чимало голосів на виборах через свою проросійську позицію, яка мала місце в минулому.
ДОПОМОГА УКРАЇНІ ЕКОНОМІТЬ ГРОШІ НАТО
Коли говорять про Захід, то іноді розуміють під цим словом не лише єдиний культурний чи географічний простір, а й країни НАТО. Тут ми також стикаємося з відсутністю однорідної реакції членів військового блоку на російську агресію.
Гадаю, це відбувається тому, що ми поки що погано доносимо таку ідею: перемога Росії в Україні становить загрозу всім країнам НАТО!
Вихід Росії на радянські кордони, чого в ідеалі, очевидно, прагне Путін, призведе до того, що країнам Альянсу доведеться витрачати на оборону набагато більше, ніж зараз вони витрачають на допомогу Україні. Адже тоді треба буде створювати військові бази на всьому периметрі кордонів.
Бо навіть якщо російське вторгнення до Прибалтики та Польщі відбудеться не завтра, ці країни відчуватимуть загрозу, що постійно наростає, посилення військового тиску з боку Росії.
РОСІЯ ДЛЯ ЗАХОДУ Є ГРАНИЧНО ТОКСИЧНОЮ
На жаль, в Америці, де я зараз живу і працюю, є чимало людей, які вважають, що у світі НАТО більше не актуальне. Утримувати блок дорого, тому його потрібно розпустити, і США варто піти з Європи. Ці люди погано пам’ятають історію і те, у скільки всьому світу обійшлася гітлерівська агресія.
В 30-ті роки у Гітлера було повно симпатиків у різних країнах. «Колективного Заходу», який виступав би єдиним антифашистським фронтом, тоді також не існувало.
Власне, для демократії така ситуація є цілком нормальною. Проте, якщо говорити про західне суспільство загалом, у ньому переважало глибоке розуміння страшної сутності нацизму. Незважаючи на різноманітні розбіжності, демократичні країни розуміли необхідність спільної боротьби і перемоги над цим злом.
Сьогодні ми бачимо, як щось схоже відбувається й у ставленні до Росії — для західної колективної свідомості вона стає гранично токсичною.
ПРО МАЙБУТНЄ РОСІЇ ДУМАТИ РАНО
Навіть якщо Росія бачиться якимось непроникним полюсом «абсолютного зла», це не означає, що на неї неможливо вплинути. Навпаки, ми повинні постійно намагатися це зробити, докладати для цього всіх зусиль. І одним лише публічним висловом свого ставлення до того, що відбувається, тут не обійтися.
Інформаційна політика має вестися у тісному зв’язку з іншими політиками — санкційною, дипломатичною, військовою тощо. Потрібно сформулювати конкретну мету на даному етапі та рухатися до неї. Метою цього є перегляд російськими політичними елітами стратегічних пріоритетів.
Росія має програти цю війну. Неважливо, чи відбудеться потім її розпад чи ні — це вже визначатиметься постановкою наступних цілей на наступному етапі. Тому питання «що робити з Росією?» — не сьогоднішнього дня. Спочатку — перемога у війні, потім — гарантії безпеки для України, щоби вона почувалася такою ж захищеною, як Польща чи Естонія.
Сьогодні у Варшаві й Таллінні, які є членами НАТО, люди почуваються у безпеці. За великим рахунком, їм байдуже, що відбувається в Москві: чи буде там розпад, розвиток чи застій…
ЧОМУ СТАВКА НА «ДОБРИХ РОСІЯН» НЕ СПРАЦЮЄ?
Намагаючись перемогти Росію, нам не слід робити ставку на те, що там з’являться якісь демократичні рухи, які можуть змінювати цю країну зсередини. Історичний досвід каже, що сподіватися на щось подібне безглуздо. Отже, треба діяти по-іншому.
Так, як у 40-х роках під час Другої світової війни чинили британці. Вони мислили виключно реалістично, тож не розраховували на «добрих німців». Це зовсім не означало, що у Німеччині не було окремо взятих чесних і порядних людей.
Йшлося про те, що «хороші німці» не становили будь-якого значного соціального прошарку, здатного системно та ефективно боротися з Гітлером.
ВИБІР ТАКТИКИ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД КОНТЕКСТУ
Із самого початку у гітлерівській Німеччині від думки «хороших німців» мало що залежало. Але після поразки Франції ця ситуація ще більше погіршилася. Натхнене перемогами Гітлера німецьке суспільство взагалі перестало чути думку розсудливих одинаків. Однак спочатку у Великій Британії цього не розуміли і продовжували вважати, що діють у реальності, схожій на Першу світову.
Інформаційна політика будувалася на виробництві для німців радіопередач, які б стимулювали зростання «лівих» настроїв у Німеччині — у Першу світову ця тактика чудово працювала. Але контекст змінився — під час Другої світової прийоми, які спрацьовували в минулому, виявилися неефективними.
ВІЙНА ВИМАГАЄ МАКСИМАЛЬНОГО ПРАГМАТИЗМУ
Тоді вони цілком змінили свій підхід до пропаганди — починаючи від політики ВВС до інформаційного забезпечення різних таємних операцій. Британці перестали оцінювати, наскільки «хороші» чи «погані» ті чи інші німці. Вони просто дивилися, що працює на практиці, а що ні.
Цілі ставилися максимально прагматичні. Наприклад, як можна дужче деморалізувати військових? Як внести розкол між елітою та народом? Зараз інформаційна стратегія щодо Росії має формуватися схожим чином. У конкретних інформаційних операцій мають бути конкретні цілі.
Наприклад, такі, які посилювали б ефект від санкцій. Я високо оцінюю багато чого з того, що в галузі інформаційної політики робить зараз Україна. І Заходу є чого в неї повчитися.
«ДИВАЦТВА» У ПОЛІТИЦІ ЗАХОДУ
Я народився в Україні 1977 року, і всі мої симпатії на її боці. Але вже 1978-го моя родина виїхала до Західної Європи. Все моє життя, моє становлення, моє громадянство та самоідентифікація пов’язані з Англією та Америкою. Однак, співпрацюючи з різними західними організаціями, університетами та академіями, я займаю активну проукраїнську позицію.
Наскільки це можливо — консультаціями, виступами, порадами, публікаціями — я намагаюся вплинути на громадську думку та інформаційну політику держав Заходу. Мені здається це важливим, бо я помічаю в цій політиці низку «дивацтв», які роблять її неефективною.
ЗМІНИТИ СПРИЙНЯТТЯ РОСІЯН
Наприклад, ми проводимо по відношенню до Росії санкційну політику, яка великою мірою є економічною війною. Однак ми не супроводжуємо її, не посилюємо інформаційною війною. Адже санкції мають не лише економічний, а й психологічний вимір.
Потрібно формувати у росіян певну картину світу. Зокрема, потрібне нам сприйняття санкцій. Яким за умов браку продовольства вони бачать своє майбутнє? Кого вони звинувачують у тому, що їхнє життя стає з кожним днем дедалі гіршим?
На жаль, ми тут самоусунулися і на смисловому полі, яке складається навколо санкцій, дозволили грати лише одному Путіну. А це робить їх набагато менш ефективними.
ПСИХОЛОГІЧНИЙ ВИМІР ВІЙНИ
Схожа ситуація складається з дипломатичним тиском на Росію, який сприяє її ізоляції. Взяти хоча б методи спортивної дипломатії. Те, що Росії було відмовлено в участі у Чемпіонаті світу з футболу, стало важливим сигналом світовій спільноті та самим росіянам. Але, знову ж таки, ми й тут дозволили Путіну формувати інформаційний порядок денний навколо цієї події.
Адже інформаційно-психологічний аспект у сучасній війні може мати вирішальне значення, і ігнорувати його не можна в жодному разі. Звісно, результат війни в першу чергу визначається на полі битви у військовому зіткненні з ворогом.
Однак якщо ми говоримо про невоєнні методи боротьби — економічні, дипломатичні, санкційні, то психологічну складову ігнорувати не слід.
УКРАЇНА ПІДГОТОВЛЕНА КРАЩЕ, НІЖ ЗАХІД
Українська влада відкрито заявляє, що Росія переоцінює свої шанси на перемогу. Вони правильно роблять, постійно наводячи відповідні докази того, що «друга армія світу» виявилася не такою страшною, як це хотіли уявити росіяни.
Розрахунок на те, що, не досягаючи поставленої мети, в Кремлі рано чи пізно повинні усвідомити: Росія в безвиході, а отже, треба домовлятися на українських умовах! Мені дуже дивно бачити, що в Україні розуміють важливість інформаційної складової конфлікту, а ось у Великій Британії та США — ні!
Коли я порушую це питання у Вашингтоні, то чую у відповідь: «Так, ти маєш рацію. Це дуже важливо. Але ж ми не планували цю війну заздалегідь. Наші ресурси не безмежні. Тому незрозуміло, хто і як зараз цим займатиметься?»
ІНФОРМАЦІЙНА ДОПОМОГА ВАЖЛИВА НЕ МЕНШЕ ЗА ВІЙСЬКОВУ
Українці правильно чинять, коли не витрачають час на безглузду рефлексію, а просто беруть і займаються цим. Вони планують та проводять досить успішні інформаційні операції, особливо ті, що адресовані російським військовим.
Звісно, ці зусилля українців потребують допомоги з боку Заходу. Такої ж інтенсивної, яку ми спостерігаємо у сфері постачання озброєння та гуманітарних вантажів. На жаль, поки в цьому напрямку робиться не так багато.
ЗРУЙНУВАТИ ПСИХОЛОГІЧНУ СТАБІЛЬНІСТЬ
Потрібно чесно визнати — голоду в Росії ми не побачимо. Так, будуть якісь проблеми у російських банків, але на полицях магазинів напевно завжди лежатимуть гречка та макарони. Так само й російська армія не відчуватиме недоліку в гарматному м’ясі.
Зрештою, якщо зовсім стане погано, у росіян залишиться ще один, останній аргумент — ядерна зброя. Така аргументація кремлівських пропагандистів підтримує психологічну стабільність у суспільстві. Тому на демонстрацію її неспроможності має бути спрямована українська та західна контрпропаганда.
ДИКТАТУРИ ЧУВЛИВІ ДО ВТРАТИ КОНТРОЛЮ
Треба пам’ятати, що ми маємо справу з диктатурою, а не з демократією, де перемога на полі громадської думки ніколи не буває остаточною. Проте диктатура, як і демократії, має свою внутрішню логіку. Вони дуже гостро реагують на відчуття втрати контролю.
Російська правляча еліта повинна постійно відчувати невпевненість і страх, усвідомлювати, що вона не має майбутнього, гарантій не лише фінансової, а й особистої безпеки. Щоби досягти такого ефекту, нам треба багато працювати.
Якщо російські еліти, відчуваючи, що втрачають контроль над ситуацією, почнуть вагатися, метатися з боку в бік, це допоможе нам підштовхнути їх до вигідних для нас політичних рішень.
БИТИ В НАЙУРАЗЛИВІШІ МІСЦЯ
Ми повинні бити по болючих точках, які дійсно чутливі для Кремля. Наприклад, ми можемо припустити, що бурятів Кремль насправді довів до крайнього ступеня приниження. Але при цьому зовсім не факт, що таке повстання має якусь перспективу і вона реально хвилює когось у Кремлі.
Натомість нам достеменно відомо, що російське керівництво дуже стурбоване проблемою мономіст — ця тема не нова. Також ми знаємо, наскільки болючими є питання міжбюджетних відносин різних регіонів — традиційно вразлива зона в російській системі управління.
ПОТРІБНО ЗВЕРНУТИСЯ ДО ДОСВІДУ СВІТОВИХ ВІЙН
Якщо ми розуміємо, як влаштована російська система, і знаємо її слабкі місця, ми можемо впливати на них, викликаючи відчуття втрати контролю. Головне тут — уникнути абстрактних теорій і розпочати активні реальні дії. Потрібно постійно пробувати «хитати сходи», постійно працювати у цьому напрямі. Мені дуже шкода, що на Заході цим практично ніхто не займається.
У ході Першої світової війни такі операції планували та здійснювали цілі інститути. Так само було і в роки Другої світової, і в роки холодної війни… Звичайно, для цього потрібні певні й досить чималі ресурси. Але набагато важливіша політична воля та наявність кадрів, які здатні реалізувати ефективну інформаційну політику.
УРОКИ ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ
Люди, які визначають інформаційну політику, обов’язково мають бути у прямому контакті з першими особами держави, які ухвалюють рішення. Наприклад, голова Американського агентства інформації у роки холодної війни мав доступ до президентського Овального кабінету у будь-який час.
Він входив у вузьке коло людей, що ухвалюють найважливіші рішення, і сидів із ними за одним столом. Зараз у США людини, яка б володіла такими повноваженнями та функціями, не існує. Є невелика структура з керівником, який навіть на наради в міністерстві не має вільного доступу.
НАМ ДОВЕДЕТЬСЯ БУДУВАТИ ВСЕ НАНОВО
Після перемоги у холодній війні Захід перестав фінансувати програми та інститути, які системно займалися інформаційно-психологічним впливом на супротивника. Якась спроба реанімувати їх робилася після 11 вересня, коли було оголошено війну терористичним організаціям.
Однак вона була настільки невдалою, що ще більше дискредитувала ідею системної та цілеспрямованої інформаційної політики. Звісно, в Америці та інших західних демократіях досі є талановиті люди, здатні відродити такі інституції, але це буде непросто. Потрібно чесно визнати, що будувати їх сьогодні доведеться наново, практично з нуля.
РОСІЯНИ ПО-РІЗНОМУ РЕАГУЮТЬ НА ПРОПАГАНДУ
Чому російська пропаганда має такий сильний вплив на свідомість російського обивателя? Із цього приводу існують різні дослідження: і громадські, і непублічні. Узагальнюючи їхні результати, варто визнати, що приблизно 30–35% суспільства демонструє готовність без жодного опору жити в реальності, яку створюють для них державні ЗМІ.
Близько 40% відчувають деяку незручність від існування в інформаційному міхурі, надутому Володимиром Соловйовим та «Першим каналом». Вони виглядають скоріше дезорієнтованими, ніж переконаними у чомусь. Оскільки не готові безоглядно вірити усьому, що кажуть державні ЗМІ, проте й незалежним джерелам теж не довіряють.
Ці люди вважають і тих і інших надто політизованими та заангажованими, такими, що просувають свій порядок денний. І, нарешті, 17% дивляться саме незалежні ЗМІ і навіть регулярно стежать за їхніми публікаціями.
НАМ ПОТРІБНІ ТІ, КОГО МОЖНА ЗМІНИТИ
Наведені вище соціологічні дані жодним чином не корелюють з позицією людей щодо війни в Україні. Наприклад, люди можуть не вірити Соловйову і навіть ставитись особисто до нього вкрай негативно, але при цьому підтримувати війну та ідею відновлення «великої імперії».
Але все ж таки ми можемо сподіватися на встановлення потенційного контакту з цими 40% росіян. Нам не потрібно читати їм лекції про демократію чи цінності. Мета може бути лише одна — закінчення війни: у цих 40% мають опуститися руки, вони повинні розчаруватися в існуючому режимі і прийняти думку про неминучість і навіть необхідність його перебудови.
ГОВОРИТИ ПРАВДУ НЕДОСТАТНЬО
Ми на Заході припускаємося помилки, коли, сподіваючись на зміни в російському суспільстві, намагаємося мислити якимись «процесами» і «схемами», що передбачають тріумф демократії. Демократія в сучасній Росії навряд чи переможе.
Класична журналістика тут очевидно помиляється у своїх підходах: вважається, що, якщо ми говоритимемо правду, інформуватимемо людей про справжній стан речей, це певним чином вплине на стійкість авторитарного режиму. Але правда не змінить людей! Тут потрібні зовсім інші теорія та практика комунікації.
Необхідно працювати з тією інформацією, яка реально змінюватиме звичну поведінку людей в авторитарній системі, — тільки так можна наблизити кінець війни.
НЕЛІНІЙНИЙ КОНТЕКСТ ВІЙНИ
Недостатньо просто сказати росіянам: «Невже ви не бачите, що відбувається у Бучі та Маріуполі?» Навіть якщо вони бачать, це не означає, що в результаті їхня поведінка автоматично зміниться.
Аби досягти цього, потрібен інший підхід до інформації, яка виходить за межі романтичного уявлення про журналістський «кодекс честі». Соціологи знають, що підштовхнути людей до того чи іншого вибору можуть неочевидні і дивні на перший погляд речі.
ПРАЦЮВАТИ НЕ З ЛІБЕРАЛАМИ, А З ТИМИ, ХТО КОЛИВАЄТЬСЯ
Про справжні мотивації російських громадян треба думати виключно раціонально і прагматично, відкинувши різноманітні міфи. Наприклад, міф про те, що для зміни режиму можна спертися на 8–12% ліберальних росіян.
По-перше, найактивніша їх частина вже залишила Росію. По-друге, вони поки що неспроможні сформувати критичну масу, необхідну для змін. Тому треба працювати не з ними.
ПОШУК ЗОНИ ВПЛИВУ
Зони інформаційного впливу слід обирати точково. Візьмемо ті ж індустріальні мономістечка. Після санкцій благополуччя робітничого класу в цих населених пунктах поставлене під велике питання… Тому тут можливе гостре невдоволення існуючим режимом.
Також досить перспективними для такого впливу можуть бути деякі державні інститути та соціальні групи, які є ключовими для існування корумпованої системи управління та безвідповідальних російських чиновників.
Саме по цих найбільш вразливих точках потрібно завдавати не лише санкційних, дипломатичних, а й інформаційних ударів.
ПОШУК МОТИВАЦІЙНОЇ ВРАЗЛИВОСТІ
Можна почати з найпростіших та очевидних речей. У списки санкцій слід включати всіх службовців російських держустанов і приватних компаній, що співпрацюють з ними. Наприклад, працівників державного телебачення та всіх продакшн-компаній, які його обслуговують. Тоді для безлічі освічених і багатих людей вигоди від лояльності до системи стануть не такими вже однозначними.
ТАРГЕТОВАНИЙ ВПЛИВ
Інформаційний вплив має бути таргетованим. Не може бути якогось універсального меседжу, який вплине на російське суспільство загалом. Для кожної цільової аудиторії потрібно знайти точку вразливості — щось, що змінить її позиціонування стосовно держави та режиму.
Але головне — те, що зрештою змінить поведінку цієї цільової групи. З СРСР ми пам’ятаємо, що багато в чому саме поведінкові патерни радянських громадян сприяли його застою, деградації і, зрештою, розвалу.
АНТИСИСТЕМНІ ПОВЕДІНКОВІ ПАТЕРНИ
Поведінкова палітра тут може бути найширша — від італійського страйку та саботажу до орієнтації на злодійство робітниками підприємств всього, що погано лежить. Давайте трохи пофантазуємо і уявімо, що «несуни» радянського типу починають масово виносити з російських оборонних заводів різноманітні запчастини та матеріали.
Зрозуміло, що це суто гіпотетичний, навіть жартівливий приклад. Насправді потрібен серйозний системний аналіз, щоби визначити фактори, які реально посилюватимуть існуючі проблеми системи.
«СТРАЙК ХАБАРІВ»
Насамперед я б звернув найсерйознішу увагу на ринок хабарів, який процвітає в Росії. Мені хотілося б ознайомитися з фундаментальними дослідженнями з цієї теми. Тому що ми бачимо економічні дані, які офіційно озвучують російські чиновники. Але емпірично розуміємо, що є паралельна, тіньова економічна активність, яку фіксує статистика.
Ринок хабарів — це стрижень реальної економіки, більшість якої залишається у тіні. Якщо деякі західні санкції Кремль може дозволити собі ігнорувати, то чи зможе він так само легко заплющити очі на «страйк хабарів»?
Якщо люди припинять давати хабарі, бо у них просто не буде на них грошей, як відреагує на це система, зверху до низу просочена корупцією?
ХИБНА ВСЕДОЗВОЛЕНІСТЬ
Розповідати світові правду про сутність путінського режиму та його звірства в Україні дуже важливо. Але не менш важливо продемонструвати, що російські чиновники та пропагандисти не є безкарними! Люди повинні розуміти, що пропагандистські, політичні та військові еліти Росії підсудні.
А самі ці еліти мають усвідомлювати, що їхня влада не вічна, що злочини обов’язково мають наслідки. Потрібно позбавити їх хибного відчуття вседозволеності та безкарності. Люди бачать жахливі злочини у Бучі та Маріуполі і думають: «Невже так можна чинити? Невже це зійде їм з рук?»
НЕЗВИЧНА ЗАГРОЗА ДЛЯ ЗВИЧНОГО ЗЛА
Поки що російські еліти не відчувають реальної загрози у відповідь на свої злочини. Санкції можна оминути? Чудово! Європейці купують у нас газ? Прекрасно! Нам потрібно з ранку до вечора не лише говорити про наслідки, а й реально їх пред’являти. Поки що ми робимо у цьому напрямі недостатньо.
ПОКАЗАТИ СЛАБКІСТЬ СИЛЬНОГО
Більшість росіян поважають силу, лише силу. Якщо російського чиновника, олігарха, пропагандиста можна покарати, його не поважатимуть — він слабкий. Потрібно позбавити російські еліти ореолу всемогутності в очах народу, показати, що є у світі сили набагато впливовіші за Путіна та його соратників.
Але що натомість бачать росіяни? Вони не спостерігають реальних наслідків для Путіна, не відчувають уразливості режиму, що є колосом на глиняних ногах. Навпаки, вони бачать, що Путін розв’язав війну і його влада не похитнулася.
Його підлеглі масово вбивають українців та при цьому не відчувають жодного персонального дискомфорту.
УДАЧЛИВИЙ ЛІДЕР ЗАВЖДИ ПРАВИЙ
Авторитарна модель управління влаштована в такий спосіб, що лідер завжди повинен демонструвати свою успішність. У нього все має виходити, все має сходити йому з рук. Йому треба вести за собою народ від перемоги до перемоги.
Це дуже давній, глибинний колективний інстинкт — йти за вождем доти, доки його супроводжує успіх. Як тільки успіх відвернувся, від лідера відвертаються і його послідовники. Люди не можуть тривалий час зберігати лояльність до невдахи, тому в їхніх умах починається «розбрід і хитання».
Це добре розуміла та використовувала британська пропаганда часів Другої світової війни.
З ВЕЗІННЯ ДИКТАТОРА ПОТРІБНО «ЗНЯТИ ЧАРИ»
Адже причина того, що мільйони німців сліпо вірили Гітлеру і йшли за ним, була в уявленні про фюрера як про надлюдину. У свідомості мас він ніби контролював простір і час, містичним чином рухаючи події у потрібному напрямі.
Складалося враження, що Гітлер завжди на крок попереду, що він передбачає майбутнє. Обіцяв зробити Німеччину знову великою — будь ласка! Казав, що поставить Францію навколішки, — все справдилося! Але після вторгнення до Радянського Союзу міф про мудрого, непереможного і щасливого фюрера почав руйнуватися.
Щось схоже на тлі минулих військових та зовнішньополітичних успіхів Росії відбувається і з образом Путіна, який сильно «потьмянів» після провалу бліцкригу в Україні.
ЯК ГІТЛЕР АГІТУВАВ ПРОТИ ГІТЛЕРА
Як працювала з масовими уявленнями німців про Гітлера британська пропаганда? Та дуже просто! Достатньо було безкінечно прокручувати в радіоефірі старі промови Гітлера. Їх навіть не супроводжували жодними додатковими коментарями.
Найкращим коментарем була реальність, яка не збігалася з колишніми обіцянками вождя та викликала найгостріше розчарування. Московські еліти набагато цинічніші, ніж середньостатистичний росіянин.
Вони з самого початку чудово усвідомлювали, хто такий Путін насправді: «Так, він досить примітивна і малоосвічена людина, не надто великого розуму та таланту. Але — йому фантастично щастить!»
Адже вони теж ставали багатими та впливовими, нібито «без причини». Абсолютно незрозуміло, чому… Єдиною очевидною причиною могла бути лише близькість до вождя, беззаперечна підтримка всього, що він робить.
МАФІЯ ЗАМІНИЛА НА «УДАЧУ» ІДЕОЛОГІЮ
На подібних уявленнях, до речі, з давніх-давен будуються взаємини всередині організацій мафіозного типу. Для стабільності російської картини світу це уявлення про «везіння» Путіна — дуже важлива річ. Успішний опір українців його дещо похитнув, але повністю не зруйнував…
ПРОПАГАНДА ПЕРЕВОДИТЬ СВІДОМІСТЬ У «СПЛЯЧИЙ РЕЖИМ»
Російська економіка постраждала, але не зруйнувалася. Санкції болючі, проте можна легко вигадати, як їх обійти. Не можна виїхати з Росії до Європи? А якщо транзитом через Туреччину, виявляється, що можна. До справжньої ізоляції Росії ще дуже далеко. Із країни пішли сто провідних світових компаній? Окей, але ж залишилися ще тисячі!
Російська пропаганда твердить: «Нехай Європа рік-другий пограється в енергонезалежність. Потім все одно одумається і повернеться до наших нафти та газу». Внаслідок таких настроїв, які посилюються пропагандою, ми бачимо, що система, яка забезпечує стійкість путінського режиму, поки що тримається. Пропаганда як би заспокоює, «заколисує» свідомість росіян, переводить її у «сплячий режим»…
Необхідно зруйнувати два головні російські міфи: «не все так жахливо, наші труднощі є тимчасовими» і «нам обов’язково пощастить, удача з нами, Бог не допустить, щоби ми програли».
ЗМІНИТИ ПОВЕДІНКУ ЛЮДЕЙ У «ЯДРІ» РЕЖИМУ
Ядро путінського режиму — це армія корумпованих чиновників, бізнесменів, представників силових структур. Саме їхня лояльність допомагає Путіну залишатися при владі. Але тільки-но вони почнуть сумніватися — чи варто беззастережно його підтримувати, чи ні — система розвалиться.
Якщо перша особа приймає «дивні» з погляду їхньої особистої безпеки рішення, вони займуть вичікувальну позицію. Тихо сидітимуть на своїх робочих місцях, але старатимуться не надто сильно.
Звісно, наше завдання — поступово підштовхнути цих людей до висновку, що розрив із режимом для них менш ризикований, ніж його підтримка. Але в ситуації, коли Захід однією рукою б’є Росію по голові, а іншу без будь-якої напруги просто тримає в кишені, досягти цього дуже складно.
Щоби перемогти Путіна, треба задіяти обидві руки.
ДЕМОНСТРАЦІЯ ЄДНОСТІ ЗАХОДУ
Насамперед нам потрібна переконлива демонстрація єдності Заходу. І це теж урок, який нам надає інформаційна політика ВВС часів Другої світової війни. Вона постійно давала підтвердження того, що союзники єдині, їхнє ставлення до війни незмінне, вони послідовно рухаються до наміченої мети — до перемоги! Це саме те, чого сьогодні не вистачає колективному Заходу.
Коли Макрон чи Шольц говорять якісь безглуздя, суперечачи один одному, російська пропаганда відразу використовує їхні прорахунки та слабкості: «Погляньте, вони навіть один з одним не можуть домовитися!»
Американці ж, хоч і діють у цьому відношенні набагато більш узгоджено та професійно, ніж європейські колеги, нерідко дозволяють собі натяки на можливий компроміс із Путіним. Я гадаю, що подібні сигнали — це помилка, вони розмивають цілісне сприйняття єдиної позиції.
СИГНАЛ НЕ ПОВИНЕН БУТИ СУПЕРЕЧЛИВИМ
Меседжі, які адресовані різним сегментам російської та світової спільноти, не можуть бути суперечливими.
Люди мають із будь-яких джерел отримувати чіткий і однозначний сигнал: «Захід сформував єдину думку щодо майбутнього путінської Росії. Він не відступить і йтиме до кінця. Він обов’язково досягне мети, оскільки в порівнянні з Росією має значно більший економічний потенціал та інші ресурси»
Те, що люди не чують цього з ранку до вечора через усі мислимі та немислимі канали комунікації — погано. Програш Росії через вищезгадані причини все одно відбудеться, але за грамотної інформаційної політики це могло б статися набагато швидше.
Мені, як людині добре знайомій з історією пропаганди, сумно усвідомлювати, що ми не беремо на озброєння найкращі кейси та стратегії з минулого.
ІНФОРМАЦІЙНА ВІЙНА ПО-УКРАЇНСЬКИ
Україна продемонструвала, що вона може бути досить сильним та успішним гравцем на полі сучасної інформаційної війни. Комунікація, яку вона здійснює, має позитивний характер, вона демократична.
Українське суспільство — від президента до пересічного українського громадянина — демонструє дивовижну єдність у розумінні спільної мети та методів її досягнення. Можливо, ця єдність не завжди скоординована, проте вона дозволяє рухатися від однієї інформаційної перемоги до іншої.
УНІКАЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО ДОСВІДУ
Українці показали, як можна збудувати успішну систему комунікації в демократичній країні під час війни. Виявилося, що держава та громадянське суспільство можуть спільними зусиллями створювати щось нове та надихаюче.
Українці роблять абсолютно геніальні кампанії в соціальних медіа, не озираючись на «Радіо Свобода» чи «Голос Америки», досвід яких все ж таки більш адекватний для минулого століття, ніж для століття ХХI.
Сьогодні на Заході немає нічого подібного, що могло б стати врівень із масштабом українського досвіду.
ТЕОРІЯ УКРАІНСЬКОЇ ПЕРЕМОГИ
Мені видається, що «теорія української перемоги» полягає в тому, щоби переконати росіян у неможливості перемогти Україну на полі бою. А безсилля неминуче породжує розчарування та розпач. Отже, треба змінити свою поведінку, почати діяти та жити якось інакше.
Ми не знаємо, яким буде цей «інший шлях» Росії. Та це не так уже й важливо. Головне, аби росіяни визнали свою поразку та змирилися з нею. Саме це, а також подальший вступ України до НАТО слід, на мою думку, вважати українською перемогою.
