ФІЛОСОФІЯ ВТЕЧІ: фільми «Діра» та «Бути Джоном Малковичем»
Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop
Центральна тема «Кінософії» цього разу — втеча. В одному випадку з в’язниці, в іншому — з власного нудного життя в чуже, зіркове. Нехай і на короткі п’ятнадцять хвилин. Герої одного фільму самі проробляють «дірку» в інше життя. Персонажі другого — виявляють її за таємними дверима між сьомим і восьмим поверхами мангеттенського офісного центру. Герої кінця 1950-х щосили намагалися вирватися зі своїх кліток: «каналів» Вайди, гестапівської катівні в драмі Робера Брессона, з американських Сан-Квентінів і Алькатрасів, «Ліфтів на ешафот».
Француз Жак Беккер закриває тему раз і назавжди. Свій фільм він знімав у квазідокументальній манері за мотивами реальної втечі, довіривши розіграти її перед камерою самим учасникам. Але «Діра» — це не реконструкція, не слідчий експеримент, а притча з біблійними принадами. Американець Спайк Джонз — навпаки: є максимально далеким від реальності, віддаючи перевагу близькій до галюцинації фантазії сценариста Чарлі Кауфмана про спробу втекти… від самого себе в гарне життя голлівудської зірки. Та виглядає це настільки реалістично, що ось уже чверть століття глядач раз по раз впізнає у персонажах самого себе.
«ДІРА» (LE TROU, ФРАНЦІЯ, ІТАЛІЯ, 1960)
Режисер: Жак Беккер
У ролях: Мішель Константен, Філіп Леруа, Жан Кероді
Ф
ранцузький трилер про втечу із в’язниці, розказаний і показаний очима вбивці-невдахи на ім’я Гаспар (Константен), який, опинившись у загальній камері, миттєво прихиляє до себе як тюремну охорону, так і співкамерників, котрі посвячують його у план втечі, що готується. Остання робота Жака Беккера — великого французького автора, який екранізував справжню історію спроби втечі з в’язниці, що сталася 1947 року й розіграна на екрані нефаховими акторами, один з яких — Жан Кероді — є фігурантом тієї історії.
А саму її описав, трохи художньо загостривши, його ж спільник Жозе Джованні. До того як стати модним письменником, сценаристом і режисером («Двоє в місті»), він встиг не лише повоювати в Опорі, а й долучитися до повоєнного французького бандитизму. Був навіть засуджений до смертної кари і врятований — лише завдяки батькові, який прорвався до самого президента.
Великий Жан-П’єр Мельвіль («Самурай», «Червоне коло») щиро вважав, що «Діра» — найпрекрасніший фільм у світі. Інший французький класик, Рене Клеман, навіть плакав на прем’єрі. Плакав, як стверджують очевидці, бо не він зняв «Діру». Цей фільм розбив серця ще приблизно двом десяткам авторів уже в наші дні. І ще розіб’є. А скільки глядацьких сердець він полонив — не злічити.
«Діра» — історія чарівного Юди та розбійників, які повірили йому. За що їх ув’язнено, невідомо та й неважливо. Навряд чи їхні гріхи легші, ніж у Гаспара, але для глядача втікач правий апріорі. Адже і сам він — глядач — трохи в’язень збудованого Жаком Беккером антисвіту з ґрат і бетону, де намагаються не галасувати і не привертати уваги. Де замість музики — розмірені та послідовні удари монтажного лома об кам’яну підлогу.
Беккер у «Дірі» ігнорує психологію. Інструкція з технології втечі прекрасніша за будь-яку поему. Він використовує мінімум слів, максимум меланхолії, сто дрібниць механізму втечі і знаходить ідеальну дистанцію між глядачем і своїми героями. Сцена, в якій п’ятеро співкамерників розбивають бетонну підлогу камери, знята майже за чотири хвилини, виглядає настільки переконливо, що не залишається жодних сумнівів: точнісінько стільки ж часу і зусиль пішло у героїв під час реальної втечі в 1947 році. Власне, вся втеча виглядає настільки реалістичною, що здається, ніби сам режисер був її учасником, зафіксувавши все на бодікамеру.
Ось група спільників порається навколо дірки у своїй камері: герметичний кадр, в якому відбувається мовчазна вистава. Режисер змушує і нас співпереживати втікачам, перетворюючи нас не просто на пасивних спостерігачів. Глядача наділяють поглядом чи не самого Бога, який у загальних рисах бачить все, але змушений додумувати деталі. Своїх в’язнів режисер нагороджує грацією фокусників і сумом ангелів, викликаючи максимум співчуття до них. Ви буквально від самого початку починаєте розуміти й точку зору Гаспара, й точку зору його співкамерників. Вони серйозно замислюються — або зовсім відмовитися від втечі у зв’язку з появою непроникного незнайомця, або зробити його (вважай, глядача/Бога) співучасником, розкривши усі подробиці плану.
Беккер придумав художній хід, який згодом був повторений безліч разів в інших трилерах про втечу — приглушати звук у ключових сценах. З тією лише різницею, що послідовники дійсно тільки приглушали його, а Беккер заглушав. Від слова зовсім. Виводячи персонажів за рамки будь-яких побутових умовностей. Гаспар, очима якого ми бачимо все, що відбувається (він фактично оповідач цієї історії), спочатку не такий, як усі — освіта, манери… Що лише загострює загальний погляд на те, що відбувається. Це погляд людини, яка не звикла до тюремного побуту, чужинця.
Інакшість Гаспара створює напругу в колі співкамерників, певний психологічний настрій, який досягає трагічного напруження у фінальній, кульмінаційній сцені, де милосердний режисер позбавляє нас зради, здійснюючи її за нас. Як сама доля. Важко хворий (у нього був гемохроматоз — захворювання, при якому організм накопичує занадто багато заліза, більше, ніж може засвоїти, а тому після смерті він буквально перетворюється на залізну статую) вже на етапі зйомок, Беккер помер, коли фільм перебував у постпродакшні.
Немов не витримав того, що втеча зірвалася. Закінчував його, відповідно до заповіту автора, син режисера, який випустив на екрани 140-хвилинну авторську версію. Згодом продюсер Серж Зільберман скоротить «Діру» приблизно на 24 хвилини, щоб зробити її «ще ближчою» до глядача, а самого глядача перетворити на співучасника цього геніального у своїй приреченості злочину.
«БУТИ ДЖОНОМ МАЛКОВИЧЕМ» (BEING JOHN MALKOVICH, США, 1999)
Режисер: Спайк Джонз
У ролях: Джон Кьюсак, Кемерон Діас, Джон Малкович, Кетрін Кінер
Мабуть, найвинахідливіший із голлівудських фільмів останньої чверті століття, безперечний шедевр, не розрахований на пряме засвоєння і швидке розшифрування. Таким його задумав Спайк Джонз — концептуаліст, майстер екранних розіграшів, колишній кліпмейкер (автор найграйливіших і найживіших кліпів кінця 1990-х, які були настільки гарні, що записувалися з MTV на відеокасети і розходилися в народ), зять Френсіса Форда Копполи і, без сумніву, найспритніший автор американського кіно на перетині століть.
Саме він перетворив Beastie Boys на персонажів поліцейського серіалу 1970-х у кліпі Sabotage, змусив Бйорк влізти в образ Катрін Деньов із «Шербурзьких парасольок» у ролику на пісню It`s Oh So Quiet і сам дурнувато витанцьовував перед камерою у кліпі для Fatboy Slim — Praise You; змусив Джорджа Клуні шукати золото Хусейна в пригодницькому бойовику «Три королі» (1999); зняв зворушливу казку «Там, де живуть чудовиська» (2009) про неслухняного хлопчика, який опиняється по той бік власної самотності; перетворив Хоакіна Фенікса на розніженого хіпстера й письменника-невдаху, який закохався у високоінтелектуальну операційну систему з голосом Скарлетт Йоханссон («Вона», 2013); зняв Ніколаса Кейджа у трагікомічній головоломці «Адаптація» (2002), де той зіграв одночасно реального сценариста Чарлі Кауфмана («Визнання небезпечної людини») і його вигаданого брата-близнюка Денніса так переконливо, що Американська кіноакадемія номінувала останнього на «Оскар» (за найкращий сценарій).
Власне, до «Адаптації» Джонза і довів написаний Кауфманом сценарій «Бути Джоном Малковичем» — історія нервового ляльковода Крейга (Джон Кьюсак), який через нужденність влаштовується на паперову роботу в загадкову компанію, чий офіс з надто низькою стелею розташований між 7-м і 8-м поверхами (що саме по собі надає всій історії пікантної особливості — ніби це репетиція «Гаррі Поттера» з його чарівними платформами) мангеттенської багатоповерхівки. Там Крейг випадково виявляє потаємні двері, що слугують порталом у голову голлівудської зірки. Цей портал дозволяє кожному щасливцю 15 хвилин дивитися на світ очима Джона Малковича і читати його думки, після чого викидає на узбіччя автомагістралі Нью-Джерсі.
Крейг об’єднується зі своєю амбітною колегою Максін (і закохується в неї). Вони беруть по 200 доларів за візит до Малковича, заманюючи клієнтів загадковим рекламним слоганом у газеті: «Хочете побути кимось іншим? Тепер це можливо». Зробити сорокарічну кінозірку головним мемом ексцентричної комедії — вже саме по собі виклик. На момент запуску проєкту Малкович вважався помітним актором експериментального театру з десятком яскравих кіноролей (переважно розумних, холодних і неприємних персонажів), оскарівською номінацією (за фільм «На лінії вогню») і тим типом імені, яке не пишуть на афішах над назвою фільму. Ба більше, не виносять його в заголовок.
Актор і сам спочатку сумнівався (сценарій йому подобався, але він вважав його непідйомним), і вмовляти його довелося самому Френсісу Копполі (він зателефонував і попросив дати шанс зятю, сказавши щось на кшталт «через десять років ми всі будемо працювати на цього хлопця»). Джонз виправдав очікування. Завдяки його таланту написаний Кауфманом «абсолютно літературний і злий анекдот, неперекладний на візуальну мову» перетворився на надмірне, як і його автор, насправді велике кіно, без центру ваги, а тому втрачаюче рівновагу. У нього провалюєшся, як ті нічого не підозрюючі герої в портал, що веде у голову зірки «Небезпечних зв’язків» Стівена Фрірза або «Під покровом небес» Бертолуччі.
Дивак і шахрай, адвокат наполовину з психоаналітиком, Джонз дозволяє собі дивувати коштом великої голлівудської студії та шахраювати у межах закону, на виході отримуючи неймовірно розумне, похмуро-комічне кіно, нашпиговане великою кількістю загадок про складну людську природу, бажання втекти від самого себе і ті п’ятнадцять хвилин слави, які колись пророкував кожному в майбутньому великий Енді Уорхол.
За Джонзом — ми всі Джони Малковічі і самі про себе не розуміємо, чи існуємо ми взагалі. А якщо й існуємо — то хіба це життя? За бажанням «Бути Джоном Малковичем» можна трактувати як абсурдний анекдот. Навіть як їх суму. А абсурдні анекдоти в сумі дають не збірку анекдотів, а щось оптимістичне та мудре. Чим, власне, фільм Джонза і є.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
