ДО ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВИДАТНОГО ФІЛОСОФА: 6 правил статуту П’ятигорського
Олександр Мойсейович П’ятигорський. Джерело фото: rigaslaiks
30 січня 1929 року народився видатний філософ і буддолог Олександр П’ятигорський.
Мені пощастило: у серпні 1990 року бачив П’ятигорського наживо, на його лекції в Незалежному інституті кінематографії, створеному Олександром Сокуровим.
Дуже ексцентричний, дуже пристрасний, а головна пристрасть — до незвіданого, позамежного. Та пристрасть, що є суттю філософа, але без якої — хай навіть на мить у житті — будь-яка людина не може бути людиною.
Якщо спробувати визначити головну тему філософії П’ятигорського, то це, звісно ж, мислення. І знову-таки — нинішній маркетинговий дух (навіть в освіті, культурі та науці) геть спотворив суть того, чим є мислення. Звідси виникають найрізноманітніші химери — критичне мислення, латеральне мислення, дизайн-мислення.
П’ятигорський радикальний: є тільки одне мислення — філософське, і жодного іншого (навіть у науці немає мислення, як влучно зауважив Гайдеггер, — наука не мислить).
Мислення за П’ятигорським — це мислення про мислення, по суті, межа кордону кордону, отже — ніщо, продуктивна порожнеча, нескінченна можливість.
Із цієї засадничої установки П’ятигорського випливає така думка: мислення позбавляє філософа свого «я» і цим дає свободу, й ніякої іншої свободи, крім свободи від свого «я», не існує.
П’ятигорський парадоксальний: він говорить прямо протилежно Декарту: «Коли я в мисленні, мене немає, і тому я вільний».
Для П’ятигорського мати своє «я», надавати йому значення, отже — опошлювати філософію та своє «я» робити вульгарним. А вульгарність, за П’ятигорським, — найстрашніше зло: все інше виростає з вульгарності.
Прийняти це складно.
П’ятигорський переконаний: у мисленні немає місця нічому людському — ані любові, ані ненависті, ані вподобанням, ані відкиданням. І якщо мислити так, тоді — як наслідок — можливе повне, справжнє, тобто унікальне життя.
П’ятигорський пропонує дивне й страшне: забудьте про суспільство, забудьте про ту нісенітницю, що її написав Аристотель: мовляв, людина — це соціальна тварина. Не соціальна і не тварина, а самотня істота, яка живе лише одним — виходом за свої межі, виходом не одноразовим, це шлях, процес.
Я хочу дати вам, читачу, почути голос самого П’ятигорського. Голос парадокса і чистої думки. Цей текст, «Статут мислення», П’ятигорський написав незадовго до відходу у вічність, 2009 року.
«#1
Він має безперестанку перебувати в страху, що помре, не в змозі або не встигнувши усвідомити свою думку про себе, як про чужий цій думці зовнішній об’єкт, і усвідомити саму цю думку як чужу всім своїм минулим і теперішнім об’єктам, насамперед йому самому.
Це — Шляхетний Страх.
#2
Він повинен глибоко зневажати в собі самому все те низьке й дрібне (наприклад, образу, заздрість та злість), що він звик спостерігати в інших і що він забував відрефлексувати у самому собі.
Це — Шляхетне Презирство.
#3
Він має невпинно намагатися припинити сприйняття будь-яких негативних чинників, що діють, — байдуже, з боку суспільства, близьких чи далеких осіб та обставин — як спрямованих особисто проти нього, але бачити в них лише перешкоду своїм розумовим зусиллям, причина якої в ньому самому.
Це — Шляхетне Старання.
#4
Він має культивувати в собі повну зневагу як до позитивних, так і до негативних оцінок іншими людьми його поведінки чи способу життя. Бо його поведінка — в його роботі зі своїм власним мисленням, а його спосіб життя — не більше ніж мінлива постать актора або блазня, який грає роль самого себе.
Його робочим гаслом має бути: Lascia dir le genti («Нехай люди говорять»), Данте. Він бачить нереальність свого соціального статусу і не дбає про свій етологічний ранг.
Це — Шляхетна Зневага.
#5
Він має ясно розуміти, що будь-яке досягнуте не ним знання (філософії, науки, будь-чого) вже самим фактом включення в поле його свідомості (чи трапилося це через долю, чи випадок) дає йому унікальний шанс самозміни.
Це — Шляхетне Розуміння.
#6
Йому необхідно бути максимально уважним до того, що відбувається тут і зараз, для подальшої свідомої нейтралізації ним усіх фактів, подій і обставин як не більше ніж зовнішніх приводів для його мислення, або для відкидання їх своїм мисленням. Тоді вони рефлексуються як чужі мисленню та незначущі для нього самого як того, хто мислить про них.
Проте якщо він на хвилину послабить свою до них увагу (фактів тощо) — і вони одразу ж виявляться настільки ж для нього значущими та важливими, як для середньої мислячої, тобто не мислячої людини. Тоді вона пропала — і як людина мисляча, і як особистість.
Це — Необхідна Увага, яка не може бути шляхетною, бо таким не може бути ніщо необхідне.
Нехай, усвідомивши нездійсненність усіх шести статей Статуту, він усвідомлює, що ще більше він має прагнути до їх виконання».
