Huxleў
Автор: Huxleў
© Huxleў — альманах про філософію, бізнес, мистецтво та науку
Liberal Arts
5 хв. на читання

Я НЕ ПОВЕРНУСЯ В УКРАЇНУ: чому засновниця IT-компанії обрала еміграцію

Я НЕ ПОВЕРНУСЯ В УКРАЇНУ: чому засновниця IT-компанії обрала еміграцію
Поділитись матеріалом
Тетяна Павленко / Арт-оформлення: Olena Burdeina (FA_Photo) via Photoshop

 

Тетяна Павленко поїхала з Києва, в якому мешкала останні 11 років. До того жила у Криму. З вересня 2022-го — за кордоном, з грудня того ж року — у Латинській Америці.

 

УКРАЇНА

 

В лютому 2022 року я покинула Київ і через півроку переїздів Західною Україною перетнула кордон. Я зволікала через команду: я власниця IT-компанії, майже всі мої співробітники — чоловіки, і виїзд за кордон для них недосяжний. Але потенційні клієнти так часто відповідали: «Ми молимось за Україну, проте українських розробників не наймаємо», що я зрозуміла: це вибір між життям в Україні і розвитком бізнесу. Я обрала друге.

В мого переїзду була ще одна причина: я перестала відчувати себе своєю. Це не перша моя криза самоідентифікації: я народилася в Криму і перебралася в Київ ще до анексії, але назавжди лишилась для держави «переселенкою».

Ані участь в Майдані, ані той факт, що я втратила всіх, з ким зростала, мала численні конфлікти з батьками, яких за 10 років побачила лише один раз, не відвідала похорон бабусі й дідуся, не зробили мене повною мірою українкою.

Мені не хотіли здавати квартиру, я три роки прожила без банківської картки, я прибрала з резюме назву свого вишу, я не мала права голосу на виборах і неодноразово чула, куди і як я маю повертатися.

Але на момент 2022-го ситуація здавалась вирішеною: я винаймала трикімнатну квартиру в одному з найкращих районів Києва, чекала на добудову власного житла, мала багато друзів і заснувала свою компанію. Це місто мене не приймало, але я його підкорила.

Повномасштабна війна відкинула суспільство на багато років у минуле. Я знову опинилася в ситуації «потенційної зрадниці», на мої документи з місцем народження «Сімферополь» реагували з агресією і недовірою, а після того як на блокпосту на мене кричали, вимагаючи довести, що я точно з Києва, я зрозуміла, що, як і будь-які стосунки, моя любов до Батьківщини має межу.

 

ЄВРОПА

 

Ще до повномасштабки я об’їздила Європу від Чорногорії до Ісландії, але тепер моя мета була далека від туристичної: я шукала новий ринок. Я зустрілася з десятками підприємців із різних країн, розпитуючи про середні зарплати, оптимізацію податків, особливості найму і звільнень, пошуку клієнтів, подолання бюрократичних перепон.

Європа мені не сподобалась. Я не бачила перспектив у жодній із країн: стабільність, соціальні стандарти, захищена старість — це не мої цінності. Але Європа дала мені інше — відчуття нормальності моїх поглядів.

Коли я розповіла знайомому французу про те, що українських чоловіків не випускають за кордон, про те, що ведеться дискусія про мобілізацію жінок, що існує конфлікт між тими, хто хоче повного переходу на українську, і тими, хто прагне зберегти російську мову хоча б у приватному спілкуванні, він… привітав з тим, що я виїхала.

«Боже, тобі так пощастило вирватись! Не повертайся, не повертайся ніколи! Невже ти не бачиш, до чого все йде? Тобі страшенно пощастило, you are incredibly lucky, my friend».

Особиста свобода, право розпоряджатися власним життям, обирати себе — найбільші цінності. Жоден військовий стан не виправдовує їхнє порушення, але ця думка в Україні стала дуже непопулярною. За її межами — це базове, by default розуміння.

В грудні 2022 року я познайомилася з кількома латиноамериканцями, нарешті знайшла те, що шукала, і вилетіла в Боготу, столицю Колумбії.

 

ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА

 

За 11 місяців я відвідала три країни, сім міст, пожила в найкрасивіших районах столиць, у приватному будинку біля океану, спробувала надзвичайно смачну їжу й остаточно утвердилася в рішенні бути номадом — людиною без дому, яка переміщується країнами, перетинаючись із державою виключно в аеропорту.

Я була готова стикнутись із криміналом, екстремальною бідністю та «нецивілізованістю» місцевого населення. А приїхала в красу, розкіш і гедонізм.

У Колумбії я знайшла коханого, бізнес-партнера і перших співробітників та змогла поєднати людей із різних континентів в одну команду. В Еквадорі зрозуміла, як мені перебудувати компанію. А Панама дала нових друзів і найбільший інсайт за час повномасштабної війни.

 

Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

 

Для українського Фейсбуку я була цинічною власницею компанії, яка обрала бізнес замість Батьківщини. Для латиноамериканських знайомих — підприємцем, якому вдалось зберегти команду.

Для українців — боягузкою, яка втекла за кордон, для латиноамериканців — сміливою людиною, що приїхала в нову реальність. Для українців — егоїсткою та зрадницею, для латиноамериканців — людиною, яка не боїться йти власним шляхом.

Будь-які фрази про те, що Україна збирається повернути своїх громадян, що воювати будуть усі, що біженці — зрадники, що підприємці мають донатити весь свій прибуток, що кожен українець має бути амбасадором своєї держави, що навіть в еміграції ми маємо говорити українською і передавати культуру своїм дітям, викликали в мене роздратування. Я жила в новій реальності — і хотіла жити тільки в ній.

Я видалилася з більшості українських груп, трималася якнайдалі від діаспори, відписалася від людей, які засуджували емігрантів, російськомовних і жителів Східної України.

 

ПРОЗРІННЯ

 

В передмісті Панама-сіті ми проводили час вузьким колом номадів і місцевих.

Один із моїх нових знайомих, заможний молодий панамець, ненавидів США, обурювався, що жителів Північної Америки називають американцями, хоча це його родичі жили в Америці задовго до колонізації, пишався своєю бабусею, яка була нащадком чорношкірих рабів, скаржився на дискримінацію через кучеряве волосся й виступав проти католицизму, насадженого європейцями.

«Ісус? Яким боком до мене Ісус? Я навіть не знаю, чи він існував! Я вірю, що у всього є душа. Кожного разу, як я заходжу у воду, я питаю в богині океану дозволу і захисту. Оце — моя віра».

Після однієї з таких розмов я сказала своєму хлопцю-колумбійцю:

«Уяви собі, що таких стало багато. І вони кажуть, що твоя рідна мова — це кічуа (одна з indigenous-мов, якою говорить близько 10 мільйонів людей), а не іспанська. Навіть, якщо ти не маєш жодного родича, який говорив би кічуа. Іспанська — це імперська мова, і музика, яку ти любив з дитинства, — імперська музика, і письменники, які тобі подобались, — колонізатори, навіть якщо вони народились і померли в Колумбії. І якщо ти не говориш кічуа зі своєю мамою, то що з тобою не так? В тебе що, іспаномовна щелепа?

Вдома почесно мати національну сорочку, яку носила твоя бабуся. Як так — в тебе не було такої бабусі? Твої улюблені страви — це імперські страви, навіть коронний пиріг твоєї мами, який вона готувала на Різдво, та й саме Різдво!.. У вас є свої, місцеві свята, і ти маєш їх святкувати. А якщо ти не згоден, то, може, ти іспанець і тобі варто переїхати до Іспанії?

Вони, можливо, й мають свою правду: їхніх родичів і справді принижували, іспанська — дійсно імперська мова, але ти — нащадок колонізаторів і пригнічених, і відділити одних від інших нема ніякої можливості, бо якщо б у XV сторіччі якийсь зухвалий іспанець не ступив на цю землю і, прямо кажучи, не зґвалтував indigenous-жінку, тебе би просто не було.

Ти емігруєш в максимально далеку країну — в Норвегію, де ніхто не відрізняє іспанську від кічуа, де люди максимально не схожі на тебе, де інший клімат, культура, традиції — і все це ти легко приймаєш. І люди радіють, коли ти кажеш, що не бачив нічого красивішого за Норвегію, що твої діти говоритимуть англійською і норвезькою, що ця культура — це абсолютний, стовідсотковий метч. Ось що зі мною сталося».

 

ІНТЕГРАЦІЯ

 

Мій досвід — це досвід людини, яка народилася в Криму і 11 років прожила в Києві, яка подорожувала Європою та емігрувала в Латинську Америку. Він ніколи не зійдеться із досвідом людини, яка народилась у Львові, як і з досвідом людини, яка виросла в Медельїні чи Кіто.

Але в нас більше спільного, ніж ми думаємо. В українських Карпатах люди носять жилетки з овчини, а в Еквадорі — такі самі, але з лами. Кримськотатарські чебуреки виглядають, як латиноамериканські емпанадас, хоча історично між ними нема зв’язку. Люди по всьому світу прикрашають одяг вишивкою, будують хати з дерева і каміння, їдять морепродукти біля моря і гриби в лісі.

Ми ніколи не будемо представниками чистої культури, бо її не існує. До XV сторіччя у твоєму борщі не було ані томатів, ані картоплі, і сигарета, яку ти куриш, не була би можливою, якби хтось не помітив тютюн в Перу чи на Кубі. Ти можеш знайти в себе родича, який захищав свій дім, і того, який прийшов на чужу землю. І коли ти вивчаєш нову мову, ти бачиш знайомі конструкції і ті самі слова.

Мені іноді кажуть, що я не маю коріння. Чому ж? Я маю. Воно складається з тих, хто їхав світом, щоби отримати освіту, зробити кар’єру і стати моїм родичем. Включно з тією людиною, яка передала мені українське прізвище.

Тоненька ниточка протягнулася в минуле, і все стало надзвичайно просто: є історія України, а є моя особиста, 31 рік вони йшли разом, а потім розійшлися. Є суспільний наратив, якого я не поділяю, а є історія моєї родини, яку я передам своїм дітям.

Ми не будемо святкувати Миколая, колядувати і співати українських пісень. Я не повернуся жити в Україну, але не відмовлюсь від своїх друзів. Я — не та нещасна, яка втратила свою країну, а та — хто обрала цілий світ.

Коли я це зрозуміла, відчула до України те, що відчувають до минулого, — спокій.

 


При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Поділитись матеріалом

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: