Серафима Вутянова. Крізь сльози, цифровий колаж, 2021 / Facebook, «Сіль-соль»
Українцям, які героїчно протистоять російській агресії, надто добре відомо, що таке страх і смерть. Війна — це надто серйозно. З цією тезою неможливо сперечатися.
Однак чи готова її так само сприймати решта світу, що живе в культурному коридорі постмодерністської пародійності та клоунади?
Чи може культура виробити таку мову опису, яка дозволяє говорити смішно про страшне? Редакція нашого альманаху підготувала для вас матеріал, що допоможе краще зрозуміти, в яких стосунках перебувають смерть і сміх, котрі існують в єдиному просторі культури?
СМІХ І СТРАХ — БЛИЗНЮКИ-БРАТИ!
Коли люди сміються, їм переважно геть не до сміху. Нейробіолог Роберт Провайн, вивчивши 1200 сміхових епізодів, з’ясував, що у 80% випадків це реакція не на гумор, а на страх, небезпеку, на тривогу. Причому людина — не єдина істота, яка таким чином соціалізується, знімаючи напругу, що накопичилася.
Крім вищих приматів те, що можна назвати сміхом, вчені знайшли у щурів, щоправда, у недоступному людському вуху діапазоні. Тривалий час вважалося, що мавпи, люди та щури — єдині, хто сміється, у тваринному світі.
Пізніше виявили аж 65 видів, здатних сміятися. Серед них корови, собаки, лисиці, тюлені, мангусти, деякі папуги та австралійські сороки. Сміх — дуже давня вигадка еволюції, з якою далеко не до кінця все зрозуміло.
У тварин, наскільки змогли переконатися дослідники, це переважно демонстрації дружелюбності. У людей нейробіологічним обґрунтуванням сміху вважаються сигнали тривоги, які видавали найдавніші гомініди. Встановили це досить просто — за допомогою даних МРТ.
Науковці виявили, що у регочучої та на смерть переляканої людини реакції мозку практично ідентичні. Отже, сміх та страх якимось загадковим чином є братами-близнюками у своїх еволюційних витоках.
ГЛУЗУВАННЯ ЗАМІСТЬ СТУСАНІВ?
Сміятись спільні предки людини та мавпи навчилися ще 8–10 мільйонів років тому. У людських дитинчат ця здатність проявляється не від народження, а приблизно на 4-му місяці життя. Перші сміхові реакції дітей — на лоскіт, підкидання у повітря, скорчену над колискою пику і незвичайні звуки. Загалом, на все те, що може здатися чужим, дивним і навіть фізично небезпечним.
Вищі примати фізіологічно виявляють сміх так само, як і людина. У них спостерігаються такі ж гримаси, що виникають внаслідок спазматичного стиснення гортані. Зазвичай подібні сигнали тлумачаться як своєрідна непряма агресія — навіть візуально сміховий оскал і окал, що загрожує, розрізнити не завжди можливо.
Тобто сміх — це демонстрація переваги над іншою особиною, яка не переростає у фізичне насильство над нею. Сміючись, вищий примат ніби заявляє: ми обидва розуміємо, що я сильніший за тебе, але цього разу тебе бити не буду — навіщо це безглузде кровопролиття, коли й так усе зрозуміло? Давай краще замість насильства я просто посміюся над тобою.
ЇЖА ПРОГРАЛА СМІХУ
Зважаючи на все, біологічне вміння сміятися було неймовірним еволюційним досягненням, оскільки гармонізувало соціальні відносини групи, роблячи її стійкішою та сильнішою. Воно було настільки важливим, що навіть набуло пріоритету над потребою в їжі.
Будь-яка істота, щоби жити, має весь час їсти — інакше вона помре. Ми можемо дихати й їсти. Ми можемо розмовляти й їсти. Ми можемо їсти сумуючи і радіючи, жестикулюючи, кривляючись, сидячи, лежачи, на ходу, із заплющеними очима. Єдині два стани, коли ми не здатні цього робити фізично, — сон та сміх. Але сон у даному контексті не враховується, оскільки спляча людина, на відміну від того, хто сміється, є «непритомною».
Їда та сміх не сумісні фізіологічно — якщо людина під час сміху почне їсти, вона просто задихнеться. Тобто з погляду еволюції сміх був для виживання та розвитку людини настільки важливим, що вона зробила для нього виняток. Заради сміху еволюція пожертвувала найсвятішим — можливістю постійно їсти.
Виходить, у випадку зі сміхом ми маємо справу з парадоксом. З одного боку, у давніх гомінідів сміх став інструментом інноваційної стратегії виживання. З іншого, він став ніби запереченням «класичної» суто тваринної вітальності — природно-інстинктивної спраги та енергії життя, здатності залишатися живими.
СМІХ ЯК РЕАКЦІЯ НА НЕУСПІШНІСТЬ ЖИТТЯ
Сьогодні нам, людям, що належать до сучасної цивілізації, де тема смерті досить табуйована, складно уявити ту психологічну реальність, у якій жили люди колишніх епох. У древніх культурах поняття «сміх» і «страх» не надто далеко перебували один від одного та парадоксальним чином сполучалися.
Знаменитий американський психотерапевт Ірвін Ялом у головній своїй праці «Екзистенційна психотерапія» називає смерть однією з базисних проблем людини та основним джерелом будь-яких різновидів її тривоги.
Головним екзистенційним конфліктом, на його думку, є конфлікт між усвідомленням невідворотності смерті та прагненням продовжувати жити, бажанням бути і страхом неіснування. Сенс будь-якого комплексу міфо-ритуальних уявлень — це насамперед заперечення смерті, психологічний захист від неуспішних спроб вийти за межі смерті.
Сміх — це свого роду реакція на головну невдачу життя, якою вона неминуче закінчується, і породжену уявленням про цю невдачу підсвідому тривогу
ЯК ДОМОВИТИСЯ ЗІ СМЕРТЬЮ?
Задовго до Террі Пратчетта людина виявила, що смерть є антропоморфною, наділеною особистісними рисами і має почуття гумору. Отже, з нею можна якось «домовитися»!
В одному з ісламських хадисів, авторство яких приписується пророку Мухаммеду, йдеться: «О сине Адама! Знай, що смерть твоя сміється над мріями твоїми і сподіваннями, Моя доля для тебе сміється над твоєю зайвою обережністю, Моє приречення для тебе сміється над хитрощами твоїми, Мій результат для тебе сміється над прагненнями твоїми, так покращи серце своє та прийми спадок і приречення Моє».
Загалом, цей уривок нагадує відомий вислів «Хочеш насмішити Бога, розкажи йому про свої плани».
Із часів шумерської оповіді про Гільгамеш культура намагалася якось примиритися з тим, що Смерть, ця велика насмішниця з роду людського, є принциповою й недоговороспроможною. Вихід із цього екзистенційного глухого кута різні культури вказували по-різному.
Гільгамеш, який так і не зумів здійснити свій головний подвиг — перемогти смерть, може знайти безсмертя в колективній пам’яті. У будь-якому випадку у шумерів, так само, як у пізніші часи в послідовників авраамічних релігій, головною умовою доброї посмертної долі було «покращення серця».
СМЕРТЬ, ЯКА СМІЄТЬСЯ З НАС
Однак якщо не надто заглиблюватися в екзистенційний зміст смертельного наслідку, то зовнішній вигляд антропоморфної смерті цілком упізнаваний — це скелет, череп якого, оголивши зуби, демонструє гримасу, точнісінько схожу на посмішку. Смерть у буквальному сенсі сміється з нас!
Здатність смерті посміхатися, можливо, певною мірою обнадіює. Але разом з тим вона дуже страшна, бо усмішка її — не людська. Посмішка черепа, що нерухомо застигла, є статичною та беземоційною. Це, по суті, перша архетипова маска — маска смерті, за якою не помітний ані найменший натяк на емпатію, на якийсь емоційний діалог, що є таким характерним для соціальної реальності живих.
Маска смерті — прообраз всіх інших масок. Давайте згадаємо зображення демонів та їх маски, якими рясніють безліч стародавніх культур. Чого вартий лише індійський демон-людожер ракшаса. Його величезний червоний рот можна співвіднести з хижою пащею інфернального монстра та людською усмішкою одночасно.
ПОГОВОРИ ЗІ МНОЮ, ЙОРИК!
Але почався цей моторошний багатовіковий маскарад із усміхнених черепів… У спробах їх «оживити» люди почали розмовляти із «бідним Йорком» задовго до шекспірівського Гамлета. Починаючи з верхнього палеоліту, культ черепів поширився практично по всій земній кулі. Чого тільки не робили з ними люди з ритуальною метою, відокремлюючи від тулуба! І розфарбовували губи червоною охрою, і вставляли очі, і робили чаші для вина.
9–10 тисяч років тому на Близькому Сході, у перших створених людством містах, їм доліплювали з глини лицьові частини. Виставляли акуратно на поличках, одягали на них різні прикраси. У цій боротьбі зі смертю, власне кажучи, народжувалося мистецтво — портрет, скульптура, театральна маска…
Вся наша сміхова культура та карнавальна традиція — теж родом із цих далеких міфо-ритуальних практик, пов’язаних зі світом мертвих та спілкуванням зі світом духів. Досі, наприклад у Мексиці, відзначають День мертвих — фонтануюче радістю, яскравими фарбами, цукровими скелетами та розмальованими черепами свято, коли живі обертаються мертвими, а мертві вдають живих.
«Я вже помирав і тепер знаю, що таке вічність», — кажуть мексиканці і, досхочу насміявшись разом зі смертю, повертаються до звичайного життя, яке більше не здається таким безвихідним.
САРДОНІЧНИЙ СМІХ
Смерть, що сміється, супроводжує нас усюди, вона опиняється в найнесподіваніших місцях. Посмішка на вустах горгони Медузи і грайливо висунутий язик захищає від наврочення та нападу ворогів. Чи не підморгуючи нам, сміється на піратському прапорі череп Веселого Роджера.
А коли ми з вами вирушаємо до магазину за сардельками, то купуємо щось однокореневе не лише з островом Сардинія та сардинами, а й із сардонічним сміхом. Сарделькою називали сардинку поляки, від яких це слово в XVII–XVIII століттях перекочувало в нашу мову, позначаючи довгастий м’ясний виріб «сардиноподібної» форми.
На відміну від сардельок, сардонічний сміх не віщує нам нічого доброго. Сардонічна усмішка застигла на обличчі Одіссея, коли він, повернувшись на рідну Ітаку, свариться з одним із наречених Пенелопи, Ктесіппом. Сардонічна посмішка у Гомера — провісник насильства та помсти.
Якщо ви на тривалий час зафіксуєте на своєму обличчі мимовільне скорочення м’язів обличчя, то отримаєте саме таку посмішку. І вона більше нагадуватиме загрозливий оскал дикої тварини, ніж жест дружелюбності.
СМЕРТЬ — НЕ ПРИВІД ДЛЯ СМУТКУ
Можна сказати, що типово сардонічним героєм у масовій культурі є Джокер, якого блискуче зіграв у однойменному фільмі Хоакін Фенікс. Напад довільного, неконтрольованого реготу — ознака сардонічного сміху.
У Джокера це результат дуже рідкісного захворювання, на яке страждає 0,2% епілептиків. Стародавній народ сарди домагався цього ж ефекту за допомогою отруйної «сардонічної трави», відвар якої попри волю людини викликав спазматичне скорочення м’язів обличчя, схоже на посмішку.
Людей похилого віку, які більше не могли подбати про себе самі, сарди напували цим зіллям і скидали зі скелі. Вважалося, що вони таким чином йдуть із життя сміючись, сповненими радості та блаженства. У наш час все це виглядає, звісно, вкрай цинічним та жорстоким.
Проте не забуватимемо, що архаїчна традиція дуже часто наполягала на тому, що смерть — не привід для смутку. Іслам, наприклад, прямо забороняє на похороні плакати та горювати.
Існують і ритуали, що наказують проводжати людину в останню путь, демонструючи веселість і сміх. Така традиція є в Японії та Китаї. Вона вкотре нагадує нам, що культурні прояви сміху є амбівалентними.
І в цьому сенсі він подолав свій початковий еволюційно-біологічний зміст.
ПОСТМОДЕРНІСТСЬКА ГРА ТА АМБІВАЛЕНТНІСТЬ СМІХУ
З одного боку, сміх інфернальний, він — агент хаосу в упорядкованому космосі та раціонально влаштованому соціумі. Він пов’язаний із жахом небуття, перевертництвом, зі смертю, потойбічним світом і різного роду диявольщиною. З іншого боку, нам відома й велика очисна, життєдайна сила сміху, про яку писав Гілберт Честертон, який закликав «весело йти в темряву».
Якщо ти сприймаєш життя ніби гру, то, як у будь-якій іншій грі, маєш бути готовим до програшу, до можливості виявитися побитим чи смішним. З цієї точки зору постмодерністська гра, в яку занурено сучасне «суспільство вистави», як його охарактеризував французький мислитель Гі Дебор, не така вже й безнадійна.
В епоху змін усе життя має карнавальний характер. Карнавальна свідомість сучасного суспільства свідчить не лише про його двоїстість, суперечливість та загравання з інфернальним. Карнавалізація — це прикмета кризи, але й провісник виходу з неї.
Усвідомлюючи це чи ні, нинішня карнавальна людина весело йде в темряву з усім властивим: фамільярністю взаємин, ексцентричністю, профанацією, схильністю до миттєвого увінчання та розвінчання кумирів, перевертництвом, нерозрізненням бути і здаватися.
ЖОНГЛЕР БОГОМАТЕРІ І САРДОНІЧНИЙ ДИСКУРС
Ми бачимо, що у ХХІ столітті положення особистості, що перебуває у стані принципової незавершеності, на межі світів, статусів і часів, є глибоко трагічним.
Вона існує у смисловому та інформаційному просторі, що конструює глобальний «сардонічний дискурс», котрий виражається як певний примус до абсурду, тотальне осміяння, знецінення та деконструкція всього. Трагічний зміст, виражений у комічній формі, вимагає від нас відповідного карнавального усвідомлення. Проте всередині карнавальна людина зовсім не обов’язково приречена на безумство карнавалу.
У переказі Анатоля Франса до нас дійшла легенда XII століття про жонглера Богоматері. Якийсь циркач умів геніально смішити публіку. Проте одного разу йому це набридло, і він вирушив до монастиря, щоб навчитися у ченців прославляти Бога та Богоматір.
Він бачив, як, згідно з талантами, один монах бездоганно точно переписував Євангеліє, другий малював прекрасні ікони, третій мав феноменальну пам’ять, що дозволяла йому запам’ятати сотні молитов. Нічого з цього циркач не вмів, а єдине, що в нього ідеально виходило, — це жонглювати.
Якось ченці помітили, що він надовго замикається в церкві, коли там нікого немає. Підгледівши, вони побачили, як він стоїть на голові перед образом Божої Матері, жонглюючи при цьому ножами та кулями. З жахом від цього видовища вони увійшли всередину, аби заборонити таке святотатство. Але тут Діва Марія відокремилася від зображення і витерла своїм рукавом піт з обличчя жонглера.
І тоді ченці зрозуміли, що не мають права засуджувати того, хто з усією щирістю «поліпшеного серця» присвятив Богові те, що вмів, те єдине, в чому полягав його талант, — розважати людей у цирку.