СЕРГІЙ ПРОЛЕЄВ: яка найважливіша моральна дилема стоїть зараз перед українським суспільством
Арт-оформлення: Olena Burdeina (FA_Photo) via Photoshop
На запитання читача альманаху «Яка найважливіша моральна дилема стоїть зараз перед українським суспільством?» відповідає філософ Сергій Пролеєв.
Сергій Пролеєв — доктор філософських наук, професор, завідувач відділу філософії культури, етики та естетики Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України.
Війна постає перед нами як руйнування колосального масштабу, страждання і загибель людей. Однак у війни є ще один вимір — моральний. Суттю безлічі різноманітних трагічних подій війни є найжорстокіше випробування людяності — здатності бути людиною.
Чи не найважливіший вимір цього випробування — співпричетність, твоя участь у житті інших людей. Через цю співпричетність ти стаєш моральним суб’єктом. Адже основа моралі — небайдужість людини до людини, готовність розділити з нею її життя в усьому, що їй випадає. Якщо ти робиш вибір на користь співпричетності, то обов’язково знайдеш способи, як її проявити. Тому що співпричетність має самоцінний сенс у будь-якій формі, у будь-якому контексті.
Війні притаманний примітний парадокс. З одного боку, вона є лихом, з іншого — це лихо ніколи не розподілене рівномірно. Нерівномірність досвіду породжує серйозну моральну колізію.
У кожному містечку України є загиблі й поранені, є мільйони родин, чиї родичі були змушені покинути країну. Однак когось це безпосередньо не торкнулося. Тому далеко не всі українці рівною мірою відчули й усвідомили, що таке війна. У результаті не всі належним чином на неї відгукнулися.
Переважній більшості людей властиво жити, спираючись на дані їм обставини. Особливо якщо не змінюються якості середовища проживання: сьогодні сонечко світить наді мною так само, як і вчора; я, як і раніше, живу в безпеці і моєму життю нічого не загрожує; я продовжую отримувати достатній для життя дохід… Небезпечна ілюзія! Не зайве пам’ятати, що чобіт окупанта однаково занесений і над головою людини, чий будинок обстрілює російська артилерія, і тієї, хто жодного разу не чув звуку війни та живе цілком благополучно.
У такому сприйнятті того, що відбувається, присутній моральний дефект, який може вкрай негативно вплинути на результат війни. Як моральний суб’єкт, ти, за визначенням, маєш бути причетний до боротьби твоєї країни за свободу і незалежність, до інстинкту самозбереження українського суспільства. Кожен із нас сьогодні, так чи інакше, на фронті. Без цього самовідчуття країні не вижити.
У ЧОМУ ПОЛЯГАЄ СПІВПРИЧЕТНІСТЬ
Основа співпричетності — небайдужість. Вона виражається у готовності кожного на своєму місці, в міру своїх можливостей, а часто навіть перевершуючи їх, вносити свою лепту в перемогу над ворогом. Є гарний вислів: «чужого болю не буває». Те, що відбувається в боротьбі з агресором, не може не відгукуватися в душі кожного громадянина.
Це начебто прописні істини, але якби вони були відомі українським чиновникам, що часто здійснюють вчинки з тупою безтурботністю «п’ятої колони»; відомі всім людям, хто має справу з пораненими та покаліченими, біженцями й евакуйованими, які втратили рідних і близьких!
Безумовно, головні події, від яких залежить результат війни, відбуваються на фронті. Співпричетність, котру розуміють як участь у війні на боці свого народу, — це насамперед захист країни зі зброєю в руках, допомога пораненим, волонтерство, донати.
Однак війни, не меншою мірою, ніж на фронті, виграють у тилу. Тому стан тилу — найважливіший фактор! Вкрай важливим для перемоги є режим довіри, доброзичливості, взаємної підтримки між українськими громадянами.
Виявляючи емпатію і турботу про ближнього, демонструючи оточенню свої найкращі якості на вулиці, у транспорті чи на робочому місці, ти тим самим позитивно впливаєш на душевний стан людей. Навіть через повсякденну поведінку в тилу ти береш участь у боротьбі з ворогом.
Своїми вчинками — увагою, добрим словом, конкретною допомогою у великому й малому — ти допомагаєш ближньому, а отже — збільшуєш потенціал опору агресору. Коли ти просто допомагаєш, умовно кажучи, старенькій перейти через дорогу, ти вже співпричетний до стану тилу, а отже — це теж твоя участь у бойових діях.
Виразом співпричетності та внеском у спільну справу також може і має бути належний порядок твого внутрішнього життя — що собі дозволяєш і від чого утримуєшся, про що думаєш і чого бажаєш. Стан кожної людини — те, який ти сам, — частка спільної волі, з якої народжується успіх або невдача всієї боротьби. Цього не можна недооцінювати.
НЕНАВИСТЬ НЕ Є ДЕМОНСТРАЦІЄЮ СПІВПРИЧЕТНОСТІ
На війні почуття злості, люті, ненависті до ворога є очікуваним і закономірним. Не можна просто заборонити собі відчувати те чи інше. Так не працює. Зрештою, людина не є якимось механізмом, яким можна свавільно розпорядитися. Радше емоції свавільні та спонтанні. Але існує певна межа, за якою руйнівні емоції підміняють собою людську сутність.
Тому всі ми, незалежно від обставин, зобов’язані зберігати самовладання. І не підміняти співпричетність безплідними емоціями, здатними лише виснажувати життєву енергію без жодного корисного ефекту. Наприклад, людина сидить перед телевізором або комп’ютером і ненавидить росіян або стікає злістю у Фейсбуці. Вона помиляється, якщо думає, що цим самим стає співпричетною до боротьби зі злом.
Бо співпричетность — це не викид емоцій, співпричетность завжди дієва. Емоції вкрай енерговитратні. Краще, коли ця енергія не згорає марно, а витрачається на спільну справу. Чим твоє обурення, яким би бурхливим воно не було, допоможе країні й армії, допоможе реальній людині поруч?
Гірше того — відчуваючи сильні емоції гніву чи злості, ти відчуваєш, що начебто вже щось зробив, якусь дію здійснив. Та це самообман. У того, хто співчуває або ненавидить, але при цьому палець об палець не вдарить, ціна співпричетності — нульова!
НЕЕТИЧНА ПОЛЕМІКА — ВОРОГ СПІВПРИЧЕТНОСТІ
Важливою умовою загальної мобілізації та консолідації народу є також моральний режим суспільного дискурсу. Різниця позицій — ще не привід для культури скасування чи кийка, щоб бити опонента по голові. Якщо ти обстоюєш морально правильну позицію, але робиш це в образливий спосіб, вдаючись до хитрощів і приниження опонента, то фактично це знецінює і будь-яку правильну позицію, і тебе самого.
Важливо, щоб сама полеміка і стилістика, в якій вона ведеться, теж була моральною. Моральність — це характеристика не лише вчинку, а й самого дискурсу, який розгортається з приводу вчинків і виборів людей.
РОЗЛЮДНЕННЯ НЕ ПОСИЛЮЄ СПІВПРИЧЕТНІСТЬ
Війна — це знищення людського в людині. Тому один із найважливіших моральних викликів, породжених війною, — розлюднення як ворога, так і себе самого. Жах війни не тільки в зовнішніх руйнуваннях і стражданнях — вона підриває людину зсередини. Якщо ти сам перетворюєшся на несамовиту істоту, всередині якої все випалено (це закономірний вплив жаху війни), то виходить, що війна вже перемогла в тобі самому.
У жорстокому, нещадному протистоянні цілком природно виникає ефект розлюднення противника. Але піддаючись цьому спонуканню, ми ставимо під загрозу власну людяність. Так ми завдаємо шкоди самим собі і своїй здатності вести боротьбу.
Стихія розлюднення небезпечна й тим, що вона не утримується у виразних межах — мовляв, ворогів ми сприймаємо як нелюдей, а до «своїх» ставимося зовсім інакше. Отрута розлюднення проникає в усі стосунки, в тебе самого. Перед кожним українцем сьогодні стоїть моральне завдання — перемогти війну в собі самому, виявитися сильнішим за неї.
Зберегти в собі людину, людську гідність, незважаючи на всі нелюдські випробування й обставини, які прагнуть цю гідність знищити. Ніхто в цьому не бездоганний, нікому не під силу витримати цей принцип на всі сто, але прагнути до цього необхідно.
Збереження самовладання — ця моральна максима має стати принципом для всіх українців. І що більша спокуса відключити в собі все людське, то важливіше цього принципу дотриматися.
ПРО МОРАЛЬНІ ОЦІНКИ
Сьогодні можна почути думку, що під час війни, аби не сіяти розбрат у суспільстві, ми не маємо права оцінювати й засуджувати співвітчизників. Я переконаний, що ми не лише можемо, а й зобов’язані це робити! Бо це найважливіша складова нашої моральності та прояв співпричетності до того, що відбувається.
Якщо я вважаю людину негідником, то і ставлюся до неї як до негідника. Це моє моральне право, яке в мене є завжди — до, після і під час війни.
Так само ми оцінюємо і дії наших партнерів.
Давайте подивимося на співпричетність Україні, яку демонструє Захід. Позицію заявлено: морально та юридично Захід засудив російську агресію, запровадив санкції, благородно прийняв українських біженців і всіляко допомагає Україні, яка самовіддано бореться з ворогом.
Без цієї допомоги й підтримки наша країна не вистояла б, незважаючи на весь героїзм. Проте одночасно з цим багато найбільших західних фірм продовжують працювати в Росії, отримують прибутки і підтримують не тільки російський бюджет, а й відчуття благополуччя російського населення (не останній фактор у підтримці ним війни). Виходить, права рука робить одне, а ліва — протилежне. Наприклад, відмовившись від російського трубопровідного газу, Європа збільшила поставки скрапленого газу з РФ на 40%, тим самим фінансуючи агресора.
Це особливо прикро з огляду на те, що російсько-українська війна — то не війна Росії проти України. То війна Росії проти Заходу. І вся Європа повинна молитися за те, щоб Україна змогла стримати цю агресію. Адже всі розумні люди усвідомлюють, що сьогодні російські танки могли бути в Берліні, а не в південно-українських степах. Україна бореться безпосередньо за Європу, тому тут присутній власний інтерес самих європейських держав.
Факти співпраці з тим, кого ти засудив і хто, по суті, є твоїм ворогом, породжують ситуацію морального каліцтва. Звісно, не можна говорити, що вся Європа або весь Захід такі. Зрозуміло, це далеко не загальна ситуація, але також, на жаль, досить широко поширена.
ЗАБУТИ ПРО КУЛЬТУРУ?
Цілком зрозуміло, що поки триває війна, всі ресурси і всі витрати мають бути підпорядковані одному — якнайшвидшій перемозі. Все інше виноситься за дужки. Та при цьому, як говорили стародавні греки, у всьому має бути міра. Лише в конкретному питанні потрібно зважити на терезах доцільності, куди доречніше спрямувати кошти та зусилля.
Нині часто згадують слова Черчилля, звернені до чиновників, які урізали видатки на культуру в розпал війни: «Заради чого ми тоді воюємо?» Це хрестоматійний приклад. Безсумнівно, стан культури впливає на душевну рівновагу тилу.
І зауважте: головне прагнення кремля полягає не в тому, щоб захопити українські території або українські заводи. Головне його прагнення — знищити українську ідентичність, а отже, її осередок — українську культуру. Вона — головна мета і ворог агресора.
Непогано б це пам’ятати, але без жодних сумнівів чиновники від освіти дедалі більше й більше маргіналізують саме гуманітаріїв. Це безглуздя чи пособництво ворогові? Але ж перед країною і зараз стоять, і ще гостріше після війни постануть важкі гуманітарні проблеми.
Це й питання реінтеграції населення окупованих територій (деяких — з 2014 року), і психологічного стану мільйонів людей, які пройшли фронт; а також питання, що їх порушує вимушена еміграція, втрати близьких і жахіття війни; і новий етос громадянина, нетерпимого до всіх гидот та безправ’я, що пронизували життя до війни й аж ніяк не здали позицій сьогодні, — адже неможливо, заплативши за життя таку страшну ціну, продовжувати терпіти ті мерзенності, які у надлишку є в нашій соціальній системі.
І хто це робитиме, які кадри забезпечать цю масову роботу? Це покликання гуманітаріїв, проте хто про це думає? Банально, але всім людям, які пишуть, думають, розмовляють, навчають, теж потрібно якось прожити. І, підтримуючи їх, ми теж даємо своєрідну відсіч агресору.
Адже, як відомо, «стріляє не тільки гармата», тож деякий блогер може вартувати артилерійського полку. Чим не зброя? Потрібно просто мати здоровий підхід до вирішення цих питань. І чомусь готовність держави безоглядно скорочувати видатки на гуманітарні питання не супроводжується такою самою ревністю у скороченні видатків на чиновників. От цікаво, чому?
Роблячи моральний вибір, непогано б згадати про існування найважливішої інстанції, якою є совість. Тож усе досить просто: чиніть по совісті! Це не означає, що ви ніколи не скоїте помилку, але, принаймні, ви завжди матимете досить надійний і добрий орієнтир.