Huxleў
Автор: Huxleў
© Huxleў — альманах про філософію, бізнес, мистецтво та науку
Liberal Arts
6 хв. на читання

СВІТ У ВОГНІ: вічна сила 11-ї заповіді Маріана Турського

СВІТ У ВОГНІ: вічна сила 11-ї заповіді Маріана Турського
Поділитись матеріалом
Маріан Турський — польський історик та журналіст / tvp.info
 

У таких протистояннях, як палестино-ізраїльський конфлікт, складно у формальній ретроспективі визначити, хто правий, а хто винний. Але є те, що зрозуміти й виправдати неможливо, — перетворення людини на звіра, що пожирає собі подібних. На жаль, таке неодноразово відбувалося у світовій історії. Страшно визнати, але у XXI столітті в кібуці Кфар-Аза, немов у краплі води, відобразився Голокост ХХ століття. Невже війни та трагедії людство нічого не вчать? Прислухаймося до того, що говорив з цього приводу Маріан Турський, 97-річний колишній в’язень Аушвіц-Біркенау.

Коли ізраїльські солдати увійшли на територію кібуца Кфар-Аза, вони побачили сліди страшної, нічим не виправданої різанини, яку залишили бойовики ХАМАС. На сьогоднішній день налічується 1200 цивільних осіб, які загинули в Ізраїлі внаслідок атаки 7 жовтня. Понад 2700 ізраїльтян отримали поранення. Але навіть на цьому тлі рівень звірств у Кфар-Аза вражає. Не дарма те, що відбулося, вже охрестили «ізраїльською Бучею».

Більшість убивств сталося в перші години після вторгнення ХАМАС. Багато людей були живцем спалені коктейлями Молотова. Деяким відрізали голови. Бойовики вбивали цілі сім’ї, включаючи немовлят.

Звісно, десятиліттями у цьому близькосхідному конфлікті гинуть не лише мирні ізраїльтяни, а й мирні палестинці. Але, мабуть, таке масове безпрецедентне звірство, яке змушує згадати злочини німецького нацизму часів Другої світової війни, сталося вперше.

Можна визнати, що епідемії ненависті вражають людство страшніше за віруси. Так, сьогодні ми навчилися рятувати життя, винаходячи таблетку чи вакцину від страшної хвороби. Але як уберегти людей від ненависті один до одного, що породжує війни, концтабори, масові вбивства?

Видається, що одного разу на це запитання відповів Маріан Турський, 97-річний колишній в’язень Аушвіц-Біркенау. У своєму історичному виступі на заході, присвяченому 75-м роковинам звільнення концтабору, він запропонував переглянути кількість біблійних заповідей…

Спочатку Турський трохи розповів про себе… Доля людини, яку разом із сім’єю було відправлено до Лодзинського гетто, а потім депортовано до Аушвіца, зворушила присутніх. При цьому Турський, 39 родичів якого було вбито, котрий дивом вижив у нацистському пеклі, майже не говорив про себе і страшний досвід концтаборів.

Він показав, як крок за кроком кожен, здавалося б, незначний акт дискримінації вів до Голокосту. Однак провина за нього лежить не лише на нацистах, а й на байдужості решти світу.

Виступ Турського, на якому були присутні світові лідери та 200 інших жертв нацистського табору смерті, що вижили, невипадково назвали великим. Його порівнювали з промовою папи Івана Павла II під час візиту до Польщі 1979 року, коли країна перебувала під владою комуністів.

Байдужість тільки здається дрібним гріхом, але насправді саме вона призводить до страшних, глобальних катастроф. Тому Турський запропонував додати до 10 біблійних заповідей 11-ту: не будь байдужим. Парадокс, але в самій Польщі його промова сподобалася далеко не всім.

«Праві» звинуватили його у нападках на націоналістичний уряд Польщі та у дискримінаційній урядовій політиці щодо мігрантів, представників ЛГБТ та релігійних меншин.

Заявлялося, що Турського не можна вважати моральним авторитетом, оскільки до 1989 року він був членом Комуністичної партії Польщі.

Однак легко переконатися, що в самій промові Турського жодної критики польського уряду і навіть згадки про нього не було. І це вкотре підтверджує правоту колишнього в’язня концтабору.

У сучасному світі «дрібні гріхи» ксенофобії, нетерпимості, ненависницькі висловлювання крок за кроком прокладають шлях до нової катастрофи.

Кілька років тому промову Турського сприйняли як «останнє попередження нашому поколінню». Згодом про це попередження поступово забули.

А 24 лютого 2022 року в Європі розпочалася нова велика війна… Тепер світ побачив її близькосхідну версію.

Може, таки варто нарешті дослухатися до того, що хотів донести до нас Маріан Турський?

 

XXX

 

Шановні присутні, друзі!

Я один із тих небагатьох ще живих, хто був у цьому місці майже до останньої хвилини перед визволенням. 18 січня розпочалася моя так звана «евакуація» з Аушвіца, яка через 6,5 днів виявилася Маршем смерті для більш ніж половини моїх співкамерників. Ми були разом у колоні з 600 людей.

Ймовірно, я не доживу до наступного ювілею. Таке життя. Тому вибачте мені моє хвилювання. Ось що я хотів би сказати, перш за все моїй доньці, моїй онучці, якій дякую, що присутня тут у залі, моєму онукові, їхнім ровесникам, а також новому поколінню, особливо наймолодшому, зовсім юному, набагато молодшому за них.

Коли розпочалася Друга світова війна, я був підлітком. Мій батько був солдатом і отримав тяжке поранення легень. Це стало драмою для нашої родини. Моя мати була з польсько-литовсько-білоруського кордону, там армії змінювалися, проходили туди й назад, грабували, ґвалтували, спалювали села, щоб нічого не залишити тим, хто прийде за ними.

І тому можна сказати, що я знав із перших вуст, від батька та матері, що таке війна. І хоча Перша світова трапилася лише 20–25 років тому, вона здавалася такою ж далекою, як польські повстання ХІХ століття, як Велика французька революція.

Коли сьогодні я зустрічаюся з молодими, я розумію, що через 75 років, здається, вони трохи стомлені цією темою: війна, Голокост,  Шоа, геноцид… Я їх розумію. Тому я обіцяю вам, молоді люди, що не розповідатиму про свої страждання.

Я не розповідатиму вам про мої переживання, два мої Марші смерті, про те, як закінчив війну з вагою 32 кілограми, на межі виснаження.

Я не розповідатиму про те, що було гіршим, тобто про трагедію розставання з близькими, коли після відбору ви здогадуєтеся, що на них чекає. Ні, не говоритиму про це. Я хотів би з поколінням моєї дочки, з поколінням моїх онуків поговорити про вас самих.

Я бачу, що серед нас президент Австрії Олександр Ван дер Беллен. Пам’ятаєте, пане президенте, коли ви приймали мене та керівництво Міжнародного аушвіцького комітету, ми говорили про ті часи? В якусь мить ви сказали: «Auschwitz ist nicht vom Himmel gefallen — Аушвіц не впав із неба». Це, як то кажуть, очевидна очевидність.

Звісно, ​​він не впав із неба. Це може бути очевидним, але є в цьому глибокий і дуже важливий для розуміння сенс. Перенесемося на деякий час уявою до Берліна початку 30-х. Ми майже у центрі міста.

Район називається Bayerisches Viertel, Баварський квартал. Три зупинки з Кудамма, зоопарку. Там, де зараз розташована станція метро Bayerischer Park, Баварський парк.

І ось одного разу на лавках з’являється напис: «На цих лавках євреям сидіти заборонено». Можна сказати: неприємно, несправедливо, це ненормально, але ж навколо стільки лавок, можна посидіти десь в іншому місці, нічого страшного.

Це був район, населений німецькою інтелігенцією єврейського походження, там мешкали Альберт Ейнштейн, нобелівський лауреат Неллі Закс, промисловець, політик, міністр закордонних справ Вальтер Ратенау.

Потім у басейні з’явився напис: «Відвідування цього басейну євреям заборонено». Можна знову сказати: це неприємно, але в Берліні стільки місць для купання, стільки озер, каналів, майже Венеція, то можна десь в іншому місці.

При цьому десь виникає розпорядження: «Євреям не можна належати до німецьких співочих спілок». Ну то й що? Вони хочуть співати, музикувати, нехай зберуться окремо, співатимуть.

Потім з’являється напис та наказ: «Єврейським, неарійським дітям не можна грати з німецькими, арійськими дітьми». Вони грали самі. А потім люди побачили вивіску: «Євреям ми продаємо хліб та продукти лише після 17.00». Це вже незручно, бо менший вибір, але зрештою після 17.00 теж можна робити покупки.

Увага, увага! Ми починаємо звикати до думки, що можна виключити когось, що можна стигматизувати когось, що можна зробити когось чужим.

І так повільно, поступово, день за днем ​​люди звикають до цього — і жертви, і кати, і свідки, ті, кого ми називаємо bystanders, починають звикати до думки, що ця меншість, яка дала світові Ейнштейна, Неллі Закс, Генріха Гейне, Мендельсонов, — дещо інше, що воно може бути виштовхнуто із суспільства, що це люди чужі, що це люди, які розносять мікроби, епідемії. Це вже страшно, небезпечно. Це початок того, що за хвилину може статися.

 

Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

 

Тодішня влада, з одного боку, веде хитру політику, бо, наприклад, виконує вимоги робітників. 1 травня у Німеччині ніколи не було святом — вони, будь ласка: у вихідний організують Kraft durch Freude, «Силу через радість».

Будь ласка, елемент робочого відпочинку. Вони здатні подолати безробіття, вміють грати на почутті національної гідності: «Німеччина, підведися з колін Версальської ганьби. Відроди свою гордість!»

І водночас ця влада бачить, що людей поступово охоплює черствість, байдужість. Вони перестають реагувати на зло. І тоді влада може дозволити собі подальше прискорення процесу зла.

А далі йде вже насильство: заборона приймати євреїв на роботу, заборона еміграції. А потім швидко настає відправка в гетто: у Ригу, в Каунас, в моє лодзинське гетто — Літцманштадт.

Звідки більшість буде потім відправлено до Кульмхофа, Хелмно, де буде вбито вихлопними газами у вантажівках, а решта піде в Аушвіц, де умертвлятиметься «Циклоном Б» у сучасних газових камерах.

І тут підтверджується думка пана президента: «Аушвіц не впав раптом із неба». Аушвіц тупцював, дріботів маленькими кроками, наближався, поки не трапилося те, що сталося тут.

Моя донька, моя внучка, однолітки моєї доньки, однолітки моєї внучки — ви можете не знати імені Прімо Леві. Він був одним із найвідоміших ув’язнених цього табору. Прімо Леві колись сказав: «Це сталося, а значить, може статися. Отже, це може статися скрізь, у будь-якому куточку землі».

Я поділюся з вами одним спогадом: 1965 року я навчався у США, де тоді був пік боротьби за права людини, громадянські права, права афроамериканців. Я мав честь брати участь у марші з Мартіном Лютером Кінгом із Сельми до Монтгомері.

І тоді люди, які дізналися, що я був в Аушвіці, питали мене: «Як ви гадаєте, це, мабуть, тільки в Німеччині таке могло статися? Чи може бути ще десь?»

І я їм казав: «Це може статися і у вас. Якщо порушуються цивільні права, якщо не цінуються права меншин, якщо їх скасовують. Якщо порушується закон, як це робили у Сельмі.

Як цьому запобігти? Якщо ви самі, — відповів я цим людям, — зможете захистити Конституцію, ваші права, ваш демократичний лад, обстоюючи права меншин, тоді зможете перемогти».

Ми в Європі здебільшого виходимо з іудео-християнської традиції. І віруючі, й невіруючі приймають як свій цивілізаційний канон десять заповідей.

Мій друг, президент Міжнародного аушвіцького комітету Роман Кент, котрий виступав тут п’ять років тому під час попереднього ювілею, не зміг сьогодні прилетіти сюди.

Він придумав 11-ту заповідь, яка є досвідом Шоа, Голокосту, страшної епохи зневаги. Вона звучить так: не будь байдужим.

І це я хотів би сказати моїй доньці, це я хотів би сказати моїм онукам. Одноліткам моєї доньки, моїх онуків, де б вони не жили: у Польщі, Ізраїлі, Америці, Західній Європі, Східній Європі. Це дуже важливо. Не будьте байдужими, якщо бачите історичну брехню.

Не будьте байдужими, коли бачите, що минуле притягується з миттєвими політичними цілями. Не будьте байдужими, коли будь-яка меншість зазнає дискримінації. Суть демократії в тому, що керує більшість, але демократія в тому й полягає, що права меншості мають бути захищені.

Не будьте байдужими, коли якась влада порушує прийняті соціальні договори, які вже існують. Будьте вірні заповіді, 11-й заповіді: не будь байдужим.

Бо якщо будете, то озирнутися не встигнете, як на вас, на ваших нащадків з неба раптом впаде якийсь Аушвіц.

 

Переклад Антона Рассадіна

 


При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media  
Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Поділитись матеріалом

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: