Мартин Гал
Український письменник
Liberal Arts
5 хв. на читання

ВЕЛИКІ ФРАНЦУЗЬКІ МОРАЛІСТИ: Ніколя де Шамфор — психолог епохи Просвітництва

ВЕЛИКІ ФРАНЦУЗЬКІ МОРАЛІСТИ: Ніколя де Шамфор — психолог епохи Просвітництва
Поділитись матеріалом
Арт-оформлення: Olena Burdeina (FA_Photo) via Photoshop

 

Існують імена в історії літератури, що залишаються живими завдяки вищому промислу — цій «невипадковій випадковості», яка зазвичай зберігає лише те, що становить реальну, а не надуману культурну цінність.

Одне з таких імен — Ніколя де Шамфор (1741–1794), французький драматург і письменник-мораліст XVIII століття, слава якого стала можливою завдяки посмертній публікації його книги «Максими і думки. Характери та анекдоти» (1795), яку здійснив друг письменника — літератор П’єр-Луї Женгене.

Особливістю творчості Шамфора є аналіз психологічних властивостей людини не лише як носія емоцій, а й як соціальної істоти, наділеної волею і здатністю до усвідомлених вчинків.

Кохання і ненависть, жінки й чоловіки, королі та придворні, натовп і громадська думка, совість та заздрість, дружба і самотність, літератори й науковці, успіх і гроші — ось неповний перелік тем, про які 250 років тому розмірковував Ніколя де Шамфор.

Його тонкі психологічні спостереження і сьогодні не втратили значення, бо їх вирізняє філософська глибина думки й літературна краса викладу.

Афоризми та анекдоти Шамфора — прикраса будь-якої світської розмови.

 

Народжений за часів Людовика XV, дивним чином скінчивши своє життя у дні революції, він був людиною двох сфер, двох епох. За організацією своєї нервової системи і своїми схильностями, за своєю освітою, своїми смаками він належав до світу, що минає, його бачення майбутнього, передбачення й далекоглядність робили Шамфора частиною нової епохи, що зароджувалася в гуркоті бурь

 

Бруно Франк

 

БІОГРАФІЯ

 

Себастьєн-Рош Ніколя де Шамфор, а саме таким є повне ім’я нашого героя, народився 8 квітня 1741 року в місті Клермон-Ферран, що розташоване в центрі Франції. Він був незаконнонародженим сином невідомого дворянина й виховувався у родині прийомних батьків: бакалійника Франсуа-Ніколя Краузе та його дружини Терези.

Про дитячі роки майбутнього письменника відомостей немає. Ми знаємо, що, отримавши стипендію, юнак навчався в Паризькому духовному коледжі і був вельми норовливим та навіть зухвалим учнем. Одна з його думок того часу звучала так: «Я вже не знаю того, чого навчився, а ту дрібку, яку ще знаю, просто вгадав», і коли директор навчального закладу пообіцяв йому влаштувати бенефіс (спектакль на його користь), то Ніколя відповів: «Я люблю честь, а не почесті».

Від церковної кар’єри молодий чоловік відмовився, бо стверджував, що обожнює жінок і розваги, а до священнослужителів відчуває презирство та планує займатися філософією. Спочатку Шамфор перебивається випадковими заробітками як викладач, працюючи гувернером у графських сім’ях Кельна й Парижа, але незабаром його життя круто змінюється.

Надзвичайно вродлива зовнішність і величезна фізична сила дали змогу юнакові швидко відшукати дорогу нагору — у театральні й аристократичні кола Франції. Ніколя починає створювати п’єси, писати вірші, оди. Має надзвичайний успіх у жінок, легко входить у довіру, заводить потрібні знайомства та корисні інтрижки.

Шамфор стає відомою персоною французької театральної еліти, і вже 1764 року його комедію «Молода індіанка» ставлять на сцені. За «Схвальне слово Мольєру» письменник здобуває премію Французької академії. 1770 року в театрі відбувається прем’єра п’єси Шамфора «Смирнський купець».

70-ті роки XVIII століття стають найбільш плідними у творчості Шамфора як драматурга. 1776 року в придворному театрі Фонтенбло у присутності короля Людовика XVI і Марії-Антуанетти відбувається постановка п’єси Шамфора «Мустафа і Зеонгір». Відгуки королівського подружжя позитивні, і королева удостоює письменника пенсією в 1200 ліврів, а принц Конде запрошує його до себе секретарем.

У 1781 році Ніколя де Шамфор обраний до Французької академії, поповнивши лави «безсмертних». Він одружується зі зрілою, але доволі заможною жінкою, і це дає йому змогу з початку 80-х років XVIII століття цілком присвятити себе філософським пошукам і роботі над книжкою «Творіння вдосконаленої цивілізації», відомою нам під назвою «Максими і думки. Характери та анекдоти».

І все б нічого, якби не 14 липня 1789 року, що ознаменувало початок Великої французької революції. Шамфор бере участь у штурмі Бастилії, щиро вітаючи революційний рух. Із салонного завсідника та придворного він перетворюється на народного трибуна, ідейного публіциста і полум’яного оратора. Саме Шамфору належить авторство гасла: «Мир — хижам, війна — палацам!» У 1790–1791 роках письменник працює секретарем Якобінського клубу, а з 1792 року очолює Національну бібліотеку Франції.

 

Себастьян-Рош Николя де Шамфор — (6 апреля 1740 или 1741 — 13 апреля 1794) — французский философ-моралист, писатель. «Вестерманн Монатшефте», том 30, страница 89, 1870
Себастьєн-Рош Ніколя де Шамфор — (6 квітня 1740 або 1741 — 13 квітня 1794) — французький філософ-мораліст, письменник. «Вестерманн Монатшефте», том 30, сторінка 89, 1870 / wikipedia.org

 

Як і належить будь-якій революції — вона знищує найвідданіших своїх синів. Коли 1793 року в країні починається якобінський терор, Шамфор не підтримує його. Девіз якобінців: «Братство або смерть» письменник перефразує інакше: «Будь мені братом, або я вб’ю тебе». Ніколя де Шамфор відмовився написати брошуру, що обмежує свободу слова, і за доносом одного з товаришів по службі в бібліотеці на початку вересня 1793 року його заарештували, але, з огляду на заслуги перед революцією, він уникнув страти на гільйотині та був поміщений під домашній арешт.

14 листопада 1793 року приставлений охороняти Шамфора жандарм оголосив, що письменника повторно заарештовують. Щоб уникнути в’язниці, Шамфор того ж дня послідовно здійснює три спроби самогубства: спочатку намагається застрелитися, але влучає собі в обличчя і залишається живим, потім силується перерізати горло, однак і ця спроба суїциду виявляється невдалою, тоді наостанок Ніколя ріже собі вени на ногах, але марно — його знаходить жандарм, і лікарі не дають йому померти.

Поранений, він пише записку, в якій проявлений весь його характер: «Я, Себастьєн-Рош Ніколя де Шамфор, заявляю, що вважаю за краще померти вільною людиною, ніж жити у в’язниці, як раб. Заявляю, що якщо мене, в моєму нинішньому стані, потягнуть силою, то я ще зможу закінчити розпочате».

А своєму другові П’єру-Луї Женгене письменник зізнається: «Я відчуваю себе більш живим, ніж будь-коли; шкода, що я не відчуваю бажання жити».

У січні 1794 року з Шамфора зняли всі звинувачення, але сталося це занадто пізно: 13 квітня письменник помер від отриманих раніше каліцтв.

Останні його слова, згідно з легендою, були звернені до абата Сієса: «Ах, друже мій, нарешті я залишаю цей світ, де серце має розбитися або скам’яніти».

Так закінчилося земне життя людини, яку Фрідріх Ніцше вважав генієм і про яку в книзі «Весела наука» написав так:

«Шамфор, людина, багата на душевні глибини й підґрунтя, похмурий, стражденний, палкий, — мислитель, що вважав сміх необхідними ліками від життя і визнавав ледь не втраченим кожен день, коли він не сміявся». 

Через рік після смерті Шамфора його відданий друг Женгене відредагував, а потім видав книжку «Максими і думки. Характери та анекдоти» (1795), тим самим подарувавши її автору друге життя.

 

Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

 

АФОРИЗМИ ВІД ШАМФОРА

 

Афоризми кристалізують невідповідності

 

Алан Перліс

 

«Хоч би як погано чоловіки думали про жінок, будь-яка жінка думає про них ще гірше».

«Гріш ціна тому почуттю, у якого є ціна».

«Кохання — як прилиплива хвороба: що більше її боїшся, то швидше підхопиш».

«Занадто великі чесноти часом роблять людину непридатною для суспільства: на базар не ходять із золотими зливками — там потрібна розмінна монета, особливо дрібні гроші».

«Знехтувати золотом — це все одно, що скинути короля з трону: дуже гостре відчуття!»

«Порядній людині не личить гнатися за загальною повагою».

«Популярність — задоволення бути знайомим тих, хто з тобою не знайомий».

«Більшість творів, написаних у наш час, наводить на думку, що їх було склеєно за один день із книжок, прочитаних напередодні».

«Чимало літературних творів зобов’язане своїм успіхом убогості думок автора, бо вона схожа на убогість думок публіки».

«Філософ — це людина, яка знає ціну кожному; чи варто дивуватися, що його судження не подобаються нікому?»

 

АНЕКДОТИ ВІД ШАМФОРА

 

Анекдот — це непутящий брат афоризму

 

Ашот Наданян

 

«У Французькій академії збирали на щось гроші. Під час підрахунку не вистачило чи то шестифранкового екю, чи то луїдора, й одного з академіків, відомого своєю скупістю, запідозрили в тому, що він ухилився від пожертвування. Той став запевняти, що поклав гроші, і збирач сказав: ‟Я цього не бачив, але вірю цьому”. Кінець сперечанням поклав Фонтенель, заявивши: ‟Я це бачив, проте не вірю очам своїм”».

«Одного разу, коли в Академії точилася якась бурхлива суперечка, пан де Меран запропонував: ‟Панове, а що, як ми спробуємо говорити не більше ніж по чотири особи одразу?”»

«Маленька дівчинка запитує М., автора твору про Італію:

— Ви справді написали книгу про Італію?

— Так, написав.

— І ви там були?

— Звісно.

— А книжку ви написали до поїздки чи після?»

«Такий собі мешканець провінції, потрапивши на королівську месу, добряче дошкуляв своєму сусідові запитаннями.

— Хто он та дама?

— Королева.

— А ця?

— Мадам.

— А он та?

— Графиня де Артуа.

— А ось ця?

— А це покійна королева, — втративши терпіння, відрубав мешканець Версаля».

«Дехто простодушно зізнався другові: ‟Сьогодні ми засудили на смерть трьох осіб. Двоє цілком її заслужили”».

«Графиня де Буффнер казала принцу Коїті, що він — найкращий із тиранів».

«Можна скласти перелік під такою назвою: ‟Пороки, необхідні для успіху в хорошому суспільстві”. Не погано б додати до нього й інший: ‟Посередні чесноти, придатні для тієї ж мети”».

«М. запропонували місце прибуткове, але не дуже приємне. Він відмовився, зауваживши при цьому: ‟Я знаю, що жити без грошей не можна, та я знаю також, що жити заради грошей не варто”».

«Письменник, — казав Дідро, — може завести собі коханку, яка вміє створити книгу, але дружина його повинна вміти приготувати обід».

«М. написав книжку, що мала гучний успіх, і друзі його наполягали, щоб він якнайшвидше опублікував наступний свій твір — він дуже їм подобався. ‟Ні, — відповів він. — Треба дати заздрості час втертися — її слина отруйна”».

 

ВЕЛИКІ ФРАНЦУЗЬКІ МОРАЛІСТИ: Люк де Клап’є де Вовенарг — віртуоз афоризму епохи Просвітництва

 


При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media

Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Поділитись матеріалом

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: