УЛЬРІХ ХОФМАЙСТЕР: чому Україну не можна вважати російською колонією

Ульріх Хофмайстер / lmu-munich.academia.edu

Починаючи з 2014 року історики дедалі частіше розглядають російсько-українські відносини крізь призму колоніалізму, вписуючи їх у глобальний контекст імперського панування та антиколоніального опору. Однак існує й інший, не менш переконливий погляд на цю проблему. Найповніше, мабуть, його представлено у концепції німецького вченого Ульріха Хофмайстера. Як фахівець з історії Східної Європи він вважає, що при описі реальних відносин Росії та України поняття «колоніалізм» втрачає аналітичну цінність.

ХТО ТАКИЙ УЛЬРІХ ХОФМАЙСТЕР

рацюючи в Мюнхенському університеті Людвіга — Максиміліана, Ульріх Хофмайстер досліджує насамперед те, як Російська імперія керувала країнами Центральної Азії у ХІХ — на початку ХХ століття, як у імперських елітах формувалося уявлення про «цивілізаторську місію» на околицях держави. Серед найвідоміших його монографій на цю тему — «Тягар білого царя», видана у 2019 році. Назва, як ви розумієте, невипадково відсилає до славнозвісного вірша Кіплінга «Тягар білої людини». Орієнтуючись на британські практики, російська імперська влада намагалася прищепити європейські цінності в цьому регіоні, геть ігноруючи традиції та інтереси місцевого населення. Саме ця негнучкість і завела спроби «цивілізувати» Туркестан у глухий кут.

Крім того, у 2024 році Хофмайстер став співредактором і співавтором проєкту «Імперські міста в Царській, Габсбурзькій та Османській імперіях», що досліджує, як влада використовувала міську архітектуру для демонстрації імперської могутності та контролю над мультиетнічним населенням. Окремий предмет його інтересу — плани ідеальних європейських міст, які переносилися на російський ґрунт. 2026 року на сторінках журналу Slavic Review Ульріх ініціював важливу наукову дискусію з тезою про те, що концепт класичного колоніалізму можна застосувати не до всіх регіонів Російської імперії. Хоча вона, безумовно, була колоніальною державою. Зокрема, такою «класикою» він не вважає Україну. Свою позицію з цього приводу науковець виклав у праці «Колоніалізм чи колонізація? Чому важлива різниця між Україною та Центральною Азією». Оскільки вона викликала неабиякий резонанс як у Європі, так і в самій Україні, редакція нашого альманаху не могла пройти повз цю дискусію. Спробуймо разом розібратися, чому Хофмайстер не розглядає Україну як російську колонію.

ІМПЕРІЯ, ЯКА КОЛОНІЗУВАЛА САМУ СЕБЕ

На думку історика, Російську імперію, безсумнівно, можна вважати колоніальною державою. Але її влада над усіма територіями мала неоднаковий характер. Це легко виявити, якщо розмежувати два поняття: «колонізація» та «колоніалізм». Колонізація може означати як міграцію та створення поселень, так і політичне підпорядкування інших народів. А колоніалізм — це специфічна система нелегітимного іноземного панування. Хофмайстер наполягає на тому, що для історичного аналізу недостатньо встановити факт насильства, експлуатації чи залежності. Необхідно з’ясувати, які саме відносини пов’язували правителів і підлеглих та на яких уявленнях про їхні відмінності ґрунтувалася влада.

Саме тут виявляється різниця між Україною та, приміром, Центральною Азією… Насамперед згадаймо, що слово «колонізація» з’явилося у російській мові в 1820-х роках і після Кримської війни стало одним із центральних понять російської історичної самосвідомості. Сергій Соловйов і Василь Ключевський стверджували, що історія Росії — це історія країни, яка колонізує саму себе. В Енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона стаття «Колонізація» описувала європейську заморську експансію — іспанські володіння в Америці, французькі в Північній Африці, британські в Індії. Проте стаття «Колонізація Росії» малювала зовсім іншу картину: колонізація подавалася як мирне, поступове розселення російських селян на північ, схід і південь. При цьому Сибір, Кавказ і Центральна Азія — регіони, де колоніальний характер російського просування був особливо очевидним, — фактично виключалися з розгляду. Так формувалося уявлення, ніби європейські держави завойовували «чуже», а Росія освоювала «своє».

ЯК ЗАВОЙОВАНІ ЗЕМЛІ СТАЛИ «СПОКОНВІЧНО РОСІЙСЬКИМИ»

Починаючи з XVIII століття російська еліта почала порівнювати свою імперію з іншими. Географ Іван Кирилов пропонував імператриці Анні Іоаннівні встановити контроль над Казахським степом за європейським колоніальним зразком. За часів Катерини II ця тенденція посилилася: з європейськими колоніями порівнювали Сибір, Російську Америку та Причорноморський степ. Назва «Новоросія» відсилала до «аналогів» — Нової Іспанії, Нової Франції та Нової Англії. Пізніше уявлення про Причорномор’я як про колоніальне володіння поступилося місцем уявленню про освоєння «споконвічно російських» земель. Наприкінці XIX століття колоніальна термінологія знову повернулася в дискусію про Україну. Економіст Микола Яснопольський вбачав ознаку колоніалізму в тому, що розмір податків, які сплачувала Україна, перевищував державні видатки на неї. На початку ХХ століття історики Михайло Грушевський і Сергій Єфремов порівнювали становище «малоросів» з африканськими колоніальними реаліями. Сучасний канадський історик українського походження Степан Величенко вказує на Миколу Стасюка, який у 1911 році вперше застосував до ситуації з Україною поняття «російський колоніалізм».

І все ж такі оцінки були радше винятком із правил — українська та російська ідентичності не виключали одна одну, оскільки багато українців відносили себе до «загальноросійського народу». Поштовх до стійкої інтерпретації України як колонії спершу царської, а потім і більшовицької Росії дала революція 1917 року. Надалі це уявлення збереглося в еміграції, а радянська історіографія зробила акцент на спільності народів. Після розпаду СРСР постколоніальна оптика знову стала актуальною. Щоправда, той самий Величенко застерігав, що схожість України з колишніми колоніями сама по собі мало що пояснює. А Ярослав Грицак зазначав, що Україна, як частина імперського ядра, виступала одночасно центром і влади, і опору їй. Класичною колонією не вважав Україну, культурно й просторово близьку до метрополії, й Андреас Каппелер. Але Революція гідності 2014 року внесла свої корективи. Історики Ілля Герасимов, Тімоті Снайдер і навіть вищезгаданий Величенко закликали дивитися на історію України крізь призму досвіду колонізованих суспільств. 2022 рік надав цій позиції додаткові аргументи. І все ж, щоб адекватно розуміти минуле, Хофмайстер пропонує повернутися до «вихідної точки» — до реалій Російської імперії.

КОЛОНІЯ, ЯКУ НЕ НАЗИВАЛИ КОЛОНІЄЮ

Порівняймо Україну й Туркестанське генерал-губернаторство. Для сучасників колоніальний характер російського просування в цьому регіоні був очевидним. 1864 року міністр закордонних справ Олександр Горчаков порівнював його з діями Сполучених Штатів на американському континенті, Франції в Алжирі, Нідерландів у їхніх колоніях та Великої Британії в Індії. Різниця, на думку публіциста Михайла Каткова, полягає лише в тому, що Росію та Центральну Азію розділяють не моря, а пустелі. У 1912 році керівник Головного управління землеустрою та землеробства Олександр Кривошеїн прямо розглядав Туркестан як колонію, яка має приносити економічну вигоду. «Вісник Європи» називав Англію та Росію великими державами, що виконують історичну місію поширення європейської цивілізації.

Російські чиновники навіть їздили до Індії та Північної Африки, щоб вивчати європейські методи управління підкореними народами. Зокрема, щоб не повторювати помилок англійців в Індії. Однак, наслідуючи західні держави, Росія водночас заперечувала колоніальний характер власного панування. Азійські території офіційно вважалися «єдиною колонією». Російська експансія обґрунтовувалася необхідністю оборони, а не жагою наживи. Вважалося, що, на відміну від британців, росіяни над підкореними народами не домінували, а «дружили» з ними. Так формувалася ідея особливого російського шляху. При цьому західний колоніалізм все одно залишався головним орієнтиром — і для прихильників, і для критиків російської експансії. У них ви майже не знайдете порівнянь управління Центральною Азією з практиками Османської, Габсбурзької, Перської чи Китайської імперій.

КОЛОНІАЛІЗМ ЯК «УПРАВЛІННЯ ВІДМІННОСТЯМИ»

Юрген Остерхаммель описував колоніалізм як відносини між місцевою більшістю населення та меншістю іноземних загарбників, які часто ухвалюють рішення в інтересах віддаленої метрополії. Ключовим елементом тут є уявлення про чужість. Недаремно постколоніальний теоретик Партха Чаттерджі визначав колоніалізм як «управління відмінностями» — релігійними, культурними, цивілізаційними, мовними чи расовими. Однак подібні межі не були стійкими, колоніалізм не виключав асиміляції, і на практиці відокремити колонізаторів від колонізованих було нелегко. Тому Фредерік Купер воліє говорити про «політику відмінностей». А Саліха Белмессус показує, як колоніальні проєкти були спрямовані на зміну ідентичності підкореного населення через культурне зближення. Щоправда, це не скасовувало початкової межі — місцевий мешканець мав довести, що гідний бути прийнятим до «цивілізованого» європейського суспільства.

У Туркестані таке розмежування становило основу політичного та соціального устрою. «Росіянами» вважалися не лише етнічні росіяни, а й інші європейці — німці, поляки, ашкеназькі євреї, українці. Сегрегація поширювалася на повсякденне життя. Міста часто-густо поділялися на «російські» та «тубільні» квартали. Змішані шлюби залишалися надзвичайно рідкісними. Повна юридична інтеграція корінного населення не допускалася, оскільки це означало б відмову європейців від привілейованого становища. Центральноазійські народи не входили до загальної станової системи імперії. Для них існували особливі права та обов’язки, окремі адміністративні та судові механізми. На виборах вони утворювали спеціальні курії та мали обмежене представництво. Такий поділ зберігався до 1917 року. Саме він робив російське управління Туркестаном порівнянним із британським пануванням в Індії чи французьким у Північній Африці. Проте в Україні діяла зовсім інша логіка…

Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

Приєднатися до клубу друзів

«НЕРІВНІ БРАТИ»?

Хофмайстер наводить дві основні причини, через які класичне поняття колоніалізму не є придатним для опису російсько-українських відносин. По-перше — історико-культурна близькість двох народів. По-друге — відсутність політики їхнього інституційного розмежування. Зрозуміло, що треба бути обережним, аби не піддаватися російській пропаганді, трактуючи культурну близькість як «споконвічну». Адже багато в чому це результат імперського панування та русифікації. Московська держава та козацька Україна були різними політичними утвореннями, а не одним народом, що «возз’єднався» у 1654 році. Москва часто вимагала повторного хрещення вихідців із Речі Посполитої, а перемовини перед Переяславською угодою велися за участю перекладачів. І все ж культурна дистанція між росіянами та українцями була набагато меншою, ніж між британцями та індійцями або французами та північноафриканцями. Це не робило росіян і українців одним народом, але створювало ситуацію, нетипову для класичних відносин метрополії та колонії. Андреас Каппелер запропонував для її опису метафору «нерівні брати».

Російська імперія не намагалася закріпити українців у статусі юридично відокремленого колоніального населення. Навпаки, вона всіляко прагнула включити їх до загальноімперських структур, одночасно знищуючи українські політичні інституції. Так, обмеження автономії та прав Гетьманщини у XVIII столітті завершилося ліквідацією Запорозької Січі. Але при цьому українці не перетворилися на окрему категорію колоніальних підданих, подібну до туркестанських «тубільців». Міста не поділялися на українські та російські квартали, змішані шлюби були звичайним явищем. Станова приналежність, вік і стать відігравали в соціальному житті більшу роль, ніж національність. Для інтеграції в панівну культуру українцям не потрібно було змінювати релігію та відмовлятися від свого походження. Вони легко робили кар’єру в Москві та Санкт-Петербурзі, чинячи значний вплив на політику держави, — ситуація, неприпустима в західноєвропейських колоніях! Усе це не скасовує імперської ієрархії та культурного гноблення. Однак свободу українців забирав російський абсолютизм, а не система класичної колоніальної сегрегації. У Центральній Азії Росія панувала, підкреслюючи відмінності між собою та підкореними народами. В Україні вона панувала, заперечуючи саме існування цих відмінностей. Таку політику точніше характеризує поняття «націоналістичне привласнення».

КОЛИ ПІДЛЕГЛІ СТАЮТЬ КОЛОНІЗАТОРАМИ

Модель «колонізатор — колонізований» ускладнюється ще однією історичною обставиною. За певних умов українці виступали не лише об’єктами імперського панування, а й учасниками територіальної експансії імперського колоніального проєкту. Розселення козаків та українських селян на південь і схід нагадує європейський переселенський колоніалізм. Значна частина сучасної України — це результат імперських завоювань, що торкнулися земель кримських татар і ногайців, витіснення та маргіналізація яких більше відповідає класичній моделі колонізації. І знову доведеться наголосити — участь українців в імперській експансії йшла пліч-о-пліч зі знищенням їхньої ідентичності. А це може бути навіть більш руйнівним, ніж політика колоніального розмежування.

Щось подібне відбувалося у XIX столітті, в епоху становлення європейських національних держав — Франції, Італії та Іспанії. Окситанська, сардинська, каталонська та інші регіональні мови зазнавали маргіналізації або обмежень. Їх представляли як діалекти панівних мов і приносили в жертву культурній уніфікації та створенню єдиної нації. Трансформація Османської імперії в турецьку національну державу супроводжувалася насильством проти вірмен, греків, курдів та інших народів. Гренландія пережила дуже болісну інтеграцію з Данією вже після формальної деколонізації 1953 року. Російська політика придушення української мови мала подібну логіку: українців слід було цілковито розчинити в єдиній російській національній спільноті. Тому відмова від визначення України як класичної колонії не означає виправдання російського панування.

КОЛОНІЮ МОЖНА ВІДПУСТИТИ, А «ЧАСТИНУ БАТЬКІВЩИНИ» — НІ!

1833 року британський політик Томас Маколей зазначав, що одного дня індійці можуть виявитися готовими до європейських політичних інституцій. Він навіть називав таку перспективу найбільшим досягненням британської історії. Взагалі, у класичних колоніальних системах кінець іноземного панування, хай теоретично, але допускався. Тому в 1950—1960-х роках європейські суспільства відносно легко змирилися із втратою заморських володінь. Колонію можна відпустити. Але що як підконтрольна територія вважається частиною національної батьківщини? Її втрата ставить під сумнів саме уявлення про державу та націю. Так, приміром, сталося з Алжиром, який французька держава формально вважала частиною Франції, що призвело до кровопролитної війни, яка спричинила важку політичну кризу в метрополії. Подібною логікою керується й сучасна Росія.

Відокремлення Центральної Азії, яке більшою мірою відповідало класичній колоніальній моделі, сприймається не настільки болісно. Але зовсім інша справа — незалежність України та Білорусі, що історично не розглядалися як зовнішні колонії й сприймаються як частина самої Росії. Цією логікою пронизана не лише стаття Путіна «Про історичну єдність росіян та українців». Відомий вірш Йосипа Бродського про незалежність України ілюструє, наскільки болісно українське відокремлення сприймалося деякими представниками російської інтелектуальної еліти. Але, як показують приклади ставлення Англії до Ірландії чи Іспанії до Каталонії, ситуація не є унікальною. Особливо плідною є ірландська аналогія. Ірландці століттями зазнавали експлуатації та насильницької асиміляції, проте водночас вважалися частиною імперського політичного простору. Тому Ірландія невипадково слугувала важливим орієнтиром для українського національного руху в пізньоімперський та ранньорадянський періоди. Не забуваймо й про ще одну небезпеку, яку несе в собі незалежність України: історична та культурна близькість означає можливість суттєвого впливу на російське суспільство. І для російської авторитарної системи це серйозний виклик.

«НАЦІОНАЛІСТИЧНЕ ПРИСВОЄННЯ» ЯК ПРИЧИНА ВІЙНИ

На думку Хофмайстера, надмірне розширення поняття «колоніалізм» створює методологічну проблему. Якщо «управління відмінностями» вважати його обов’язковою ознакою, то не всі відносини панування між народами слід вважати колоніальними. Важливо не просто встановити сам факт залежності, а розрізняти неоднакові типи панування. Історик вважає, що надто широке тлумачення терміну «колоніалізм» парадоксальним чином допомагає представити російський досвід як винятковий випадок у світовій історії колоніалізму. А це не так. Постколоніальний підхід цілком застосовний до України, але вимагає дослідження специфічних елементів «колоніальності», присутніх у російському ставленні до України, яке від цього не стає менш насильницьким.

Головним механізмом російського панування було «націоналістичне привласнення» — багатовікове небажання визнавати Україну самостійною нацією з власною мовою, політичною традицією, історією та правом на державність. Це «привласнення» історик вважає однією з фундаментальних причин сучасної війни. На перший погляд, аргументи німецького історика цілком логічні, але погодилися з ними геть не всі. Тези Хофмайстера викликали рішучі заперечення з боку частини колег. Зокрема, відомого українського історика Антона Котенка, який співпрацює з Університетом імені Генріха Гейне в Дюссельдорфі. Критикували його й інші дослідники, що переважно спираються на праці Степана Величенка.

РОСІЙСЬКА АГРЕСІЯ: НАЦІОНАЛІЗМ ЧИ КОЛОНІАЛІЗМ?

Критики вважають, що Хофмайстер надто спрощено трактує поняття «інакшості». На їхню думку, колоніалізм ґрунтується не лише на расовій чи релігійній чужорідності, а й на культурній ієрархії. Тому не має значення те, що імперська влада не вважала українців «чужинцями» й дозволяла їм робити кар’єру. У культурному сенсі це був типовий колоніалізм. Достатньо згадати Валуєвський циркуляр або Емський указ, які запроваджували заборону на українську мову. Українська культура, безумовно, сприймалася імперією як «нижча» та «провінційна», що є класичною ознакою колоніального пригнічення. Опоненти підкреслюють, що Хофмайстер не бере до уваги ще один аспект — економічний. Для імперського центру Україна була серйозною сировинною базою, яка постачала зерно, вугілля, метали. Тому модернізація регіону відбувалася вибірково — виключно під потреби метрополії, що є характерним для колоніальних систем. Також Хофмайстера піддають критиці за спроби оцінювати Російську імперію за мірками британських чи французьких заморських територій. У континентальних імперіях, як-от Російська чи Габсбурзька, колоніальні практики часто маскувалися під адміністративну інтеграцію. Однак суть гноблення та підпорядкування корінного населення від цього не змінювалася.

Але й Хофмайстер не залишився в боргу перед критиками, висунувши таку формулу: «Якщо колоніальним є абсолютно все, то колоніальним є ніщо». Він наполягає, що уникнути абсурду та плутанини легко — достатньо лише розмежувати поняття колонізації (процесу освоєння, міграції та інтеграції територій) та колоніалізму (системи інституційного поділу). Український випадок, таким чином, — це колонізація без колоніалізму. Політику ж сьогоднішньої Росії Хофмайстер трактує саме як націоналізм. При цьому він відкидає докори, що його позиція нібито применшує трагедію України та виправдовує російську агресію. На його думку, відмова Росії визнавати суверенітет та ідентичність України — типовий прояв «націоналістичної узурпації», коли один народ заявляє, що іншого народу не існує і що він є його частиною. Хофмайстер переконаний, що для аналізу цього явища потрібно залучати інструментарій з теорії націоналізму, а не механічно копіювати підходи західного постколоніалізму. У будь-якому разі, з огляду на напруженість дискусії, вона далека від завершення. А як гадаєте ви? Чому зараз чинить опір Україна — російському націоналізму чи Російській імперії 2.0?