ФІЛОСОФ ТАРАС ЛЮТИЙ: про «державу культури», «мудрих безумців» та «нову класику»
Тарас Лютий / Фото: Кирило Русанівський
КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ
Ім’я: Тарас Лютий
Рік народження: 23 листопада 1972 року
Професія: філософ, письменник
Яким чином у просторі культури виникають нові смисли? Як особистість народжує саму себе? Чому Гітлер та Сталін не були особистостями? І чи можемо ми жити так, начебто смерті не існує? Сподіваємося, що це інтерв’ю з відомим українським філософом, письменником та музикантом Тарасом Лютим стане тією «точкою опори», яка поверне вашу свідомість до пошуку відповідей на найголовніші, граничні питання вашого життя. Допоможуть йому в цьому Фридрих Ніцше, Григорій Сковорода та інші мислителі, дослідженню творчості яких присвячені чудові книги, статті та лекції Тараса Лютого.
ЧОМУ МОЖЛИВІ ФІЛОСОФСЬКІ ВІДКРИТТЯ
Ми живемо в історично мінливі часи. Тому нині вряди-годи з нами трапляються несподіванки. І це попри те, що дещо подібне вже неодноразово відбувалося. Коли Карл Маркс оприявнює геґелівське висловлювання «Історія повторюється двічі — вперше як трагедія, вдруге — як фарс», це означає, що залежно від історичного повороту деякі події проявляються геть по-новому. Інакше кажучи, одні й ті самі речі у різних контекстах можуть набувати різних смислів, на які речники, нехай вони й уперше озвучили ці тези, взагалі не сподівалися.
Навіть коли здається, нібито щось повторюється буквально, все одно воно потребує інтерпретації чи приведення до рівня тих смислів, якими людство живе у цей момент. Іноді складається хибне враження, що раніше «вже все було». Хтось скаже, мовляв, достатньо засвоїти фрагменти текстів або думки, які нам залишили давні мислителі, та більше не морочити нікому голову, вважаючи нібито «займаєшся філософією»? Але людство чомусь не припиняє філософські пошуки. Знову звертається до того, що «вже було». Чому?
Ісаак Ньютон колись повторив середньовічну тезу: «Чому я бачив далі? Тому що стояв на плечах гігантів!» Тобто для того, щоб сформувати власне бачення, треба піднятися на фундамент, який заклали попередники. Можливо, ти будеш дивитися при цьому на ті ж самі речі, що й вони, але бачитимеш їх уже по-своєму. Філософські, наукові чи будь-які інші відкриття принципово можливі тому, що людство не переживає тотожні речі нескінченну кількість разів. Саме це й мав на увазі Фридрих Ніцше, коли казав про «вічне повернення». Позаяк це не означає, що людство страждає на якесь «дежавю».
Ми, сучасні, не є простими дублями колишніх наших прояв, які вже існували. На певному історичному зламі виникають нові виклики, котрі звернені безпосередньо до нас. Власне, вміння відповісти на виклик і є «відкриттям нового». Це спроба народити самого себе наново, а не просто відтворитись у часовому вимірі. Григорій Сковорода зовсім не випадково звертає увагу на слова Христа про те, що людина народжується двічі: один раз від своїх батьків, другий — від Духа Святого. Але наш філософ не повторює цю тезу знічев’я.
В нього вона набуває цілком іншого значення: «Вперше ми народжуємося від своїх батьків, а вдруге — від самих себе». Тобто ми спонукаємо свій дух до народження! А яким він буде — це залежить від нас! Ми приходимо у світ як унікальні істоти разом зі свободою та здатністю приймати чи не приймати виклики нових історичних, економічних, соціокультурних реалій. Якщо людина не ховається від них, а намагається реагувати — вона набуває виразного голосу, який можуть почути нові покоління. Цей голос і надає абсолютно інших смислів речам, які були відомі раніше.
«ГРАНИЧНІ ЗАПИТИ» ТА «СМИСЛОВІ ФОРМУЛИ»
Філософи приймають виклик історії, намагаючись мовою своєї епохи дати відповідь на те, що зазвичай зветься «вічними питаннями». Але найкраще ці питання називати «граничними», бо на кожне з них можна відповідати по-різному. Ба більше, ці відповіді можуть багатьох і не задовольнити, навіть тих, хто їх пропонує. Парадокси граничних питань виникають через те, що людина — це крихка, конечна істота, існування якої обмежено і в часі, і в просторі.
Блез Паскаль вважав, що людину може вбити бодай крапля води. Але, попри цю вразливість, вона здатна виявляти неабияку сміливість, аби заглядати в безодню свого існування. Паскаль зізнавався у своєму зачудуванні двома безоднями: безоднею космосу та безоднею розуму, спроможного на безмежні відкриття. Та попри всю вразливість і те, що існування людини ніби затиснуте між цими двома безмірами, вона здатна з цим упоратися.
Перспективу виникнення нового в культурі можна інтерпретувати ще й так. Часто нове пов’язують із тим, що витіснене з центру до периферії, приміром, історії чи культури. Але потім якась допитлива душа знаходить цей, здавалося б, утрачений елемент на культурно-історичному марґінесі та знову відкриває це світові. Колись український філософ Ігор Бичко розповідав таке: археологи знайшли невідомий артефакт і не могли його атрибутувати. Втім їхні спроби опису становили нове народження цієї речі. Вони почали прописувати їй нові смислові коди, щоби знову помістити її в осередок культури.
Філософія, на мою думку, завжди має справу зі смислами, що дотичні до відкриття нового. Про щось подібне казав Архімед: «Дайте мені точку опори, і я переверну світ». Іншими словами, людське буття та пізнання потребують своєрідних точок опертя чи точок «входження» у світ. А вони якраз і зав’язані на смислах. Людина не існуватиме сповна, допоки не сформує таких точок — пунктів виникнення смислу. Проте, зауважимо, формування смислів у філософії зазвичай відрізняється від того, як це відбувається, наприклад, у науці. Бо філософія займається граничними запитами.
Для прикладу, наука не шукає відповіді на питання «Що таке Ніщо?» Бо як і де взагалі його можливо знайти й експериментально виміряти? Та людина не може існувати, не давши відповіді на запитання «Що таке світ?», чи допоки не буде осмислено феномену життя. Наука не переймається цим, адже може досліджувати лише біологічні чи хімічні аспекти життя. Натомість філософія ж шукає нові, але не математичні, «смисложиттєві формули», без яких осмислене буття неможливе. З означенням цих формул і пов’язана новизна філософських ідей. А оскільки філософія шукає відповіді на граничні питання, то вона завжди налаштовується на перетин смислових кордонів.
ЛЮДИНА — ЦЕ ІСТОТА «НА МЕЖІ»
У філософії є таке поняття — «трансценденція» (від лат. transcendo — перехід). Емануель Кант у «Критиці чистого розуму» вживає його для дослідження того, що лежить за межами чуттєвого сприйняття. Отже, критика — це виявлення меж і з’ясування того, що пролягає за ними. Згідно з Кантом, є два виміри світу: феноменальний і ноуменальний. Або світ явищ, які впродовж історії намагається на основі відчуттів описати людство, та світ «речей у собі», про які наш досвід мовчить. Адже коли розум виходить за межі чуттєвого світу — з ним відбувається щось дивне.
Він має справу з «паралогізмами» й «антиноміями», тобто суперечностями розуму. Приміром, антиномії — це тези, що водночас знаходять і підтвердження, і спростування. У такому стані розум опиняється тоді, коли шукає відповідь на запитання: «Що направду існує — свобода чи необхідність?» До слова, поява нового — це теж проблема свободи. Бо лише вільна людина може покликати у світ те, чого ще не було.
Біологічно ми детерміновані, позаяк обмежені істоти. Скажімо, ми не можемо не дихати, не їсти тощо. Одне слово, ми не вічні. Та водночас стверджуємо: «Герої не вмирають!» Це означає, що, попри біологічну зумовленість, деякі люди здатні діяти так, нібито смерті не існує. Цим вони вчиняють як істоти свободні. Тобто здатні трансцендувати — перетинати межі природного існування, використовуючи розум, інтуїцію, волю, дух…
У Жиля Дельоза та Фелікса Ґватарі є книжка «Що таке філософія?». В ній автори визначали філософію як творення концептів. Філософ — це не лише той, хто уміє оперувати концептами, а створює та переосмислює їх. Культура — це своєрідний архів смислів. Якщо їх тільки запозичати і не поповнювати новими — життя буде звужуватися. Справді, деякі смисли ми використовуємо несвідомо.
Для прикладу, соціокультурні реалії диктують певні патерни поведінки, які ми просто відтворюємо, копіюємо навіть не замислюючись. Але мислення — дуже складний, нелінійний, недетермінований дар. Отож існування буде тільки тоді справжнім, якщо людина формуватиме смисли, відповідаючи на виклики. На думку Карла Ясперса, екзистенція завжди локалізована на межі — в ситуації хвороби, страху, смерті тощо.
Тож є багато точок у нашому існуванні, що ставлять нас між Буттям і Ніщо. Наприклад, між раціональним та ірраціональним. Знову-таки, у Ясперса є така словосполука — philosophische Glaube, філософська віра. Це те, чим людина послуговується у граничній ситуації, у «межовій точці» — між життям і смертю, між розумом і чуттєвістю, між агресією та любов’ю, — коли екзистенція ніби розчахнута. У Ніцше є така метафора: людина — це канатоходець, який іде по линві, що натягнута між звіром і надлюдиною. Балансуючи над безоднею, вона здійснює перехід, а отже, перевершує себе. Постійно змінюючись і зростаючи, вона відкриває у собі Іншого.
ШЛЯХ ВІД НЕВИННОСТІ ДО ДОСВІДУ
Інший, до речі, — це теж межова категорія. Людська ідентичність не є монолітним, єдиним стрижнем, який пронизує все наше існування. Це певний конструкт. Дійсно, одна справа — обрати собі ґендер. Але навіть, коли людина народжується у подобі певної статі, то починає ідентифікувати себе як чоловік або як жінка. Та вже тоді ми бачимо приклади, що вона часом переконструйовує цю «непорушну» ідентичність, втручаючись у морфологію власного тіла. Як актор у театрі, людина грає певні соціальні чи психологічні ролі відповідно до уявлень про себе: вона ідентифікує себе як сина, батька, жінку, сестру, професіонала тощо.
В цьому розумінні, наприклад, українець — це не обов’язково етнічна ознака. Це насамперед той, хто ідентифікує себе з українською культурою, мовою, історією. Ти можеш вільно обирати будь-яку ідентичність, а вже потім культура чи суспільство накладає певні межі. Але людина, як показує біблійна легенда про заборонений плід, — це істота, котра завжди прагне за них вийти. Сьорен К’єркеґор наголошував: людина, яка не пізнала добра і зла, перебуває у стані невинності. Позбуваючись його, вона переходить до стану досвіду.
До речі, це добре показав і Вільям Блейк у «Піснях невинності та досвіду». Досвідчуючи щось, ти ідентифікуєш себе зі своїми вчинками, з обраним тобою способом буття і, звісно, переступаєш певну систему табу. У зв’язку з цим варто згадати ще один термін — «трансгресія». Це спроба зламати табу. Жорж Батай розглядав трансгресію як досвід «абсолютної негативності», що включає екстаз, божевілля, оргазм і навіть смерть. Французький антрополог Клод Леві-Строс, один із засновників структуралізму, описував заборону на інцест як фундаментальну для архаїчних культур. Але з біблійного переказу про Лота ми знаємо, що трансгресивна людина завжди намагається зламати табу.
Навіть усупереч великому ризику і великій ціні, яка сплачена за такий досвід. Людина наважується дослідити свою межу, тому це дає їй змогу краще себе ідентифікувати та ставити нові «точки горизонту», які дають змогу рухатися далі й перетинати наступні межі. Тобто ідентичність — це трансгресивний феномен. Достатньо подивитися на свої дитячі фотографії, щоб зрозуміти: ми постійно змінюємося — як на рівні тіла, так і на рівні свідомості. Феномен життя полягає в тому, що ми не консервуємо певні стани, навпаки — експансивно розвиваємося, перевершуємо себе у ніцшеанському сенсі.
ЧИ МОЖЛИВА «НОВА КЛАСИКА»?
Україна зараз опинилася у своєрідній «межовій точці», в умовах екзистенційного виклику. Якщо говорити мовою Геґеля: існують історичні та неісторичні народи. Українці вкотре доводять, що вони є історичним народом, який давно вийшов за межі етносу. Він готовий не тільки формулювати свої цінності, але й боронити їх. Скажімо, в Україні після революції 2013–2014 років знов акцентовано таку цінність, як гідність. Феномен української гідності відрізняється від того, про що писав у знаменитому творі епохи Відродження «Промова про гідність людини» Джованні Піко делла Мірандола.
Для Мірандоли людина вища за ангелів, оскільки посідає унікальне межове місце — між небесним і земним світом, має розум і вибір. А коли ми говоримо про гідність в умовах українського буття, то маємо на увазі гідність історичного народу — дієвців культури, до якої належимо, і свого соціально-політичного життя, дієвців, які відстоюють право бути суб’єктом. Проблема суб’єктності, як і проблема ідентичності, завжди потребує визначення. Її годі, наче орден Леніна, повісити на груди раз і назавжди. Суб’єктність, як і політика, — це мистецтво можливого, її потрібно постійно виборювати.
Бути в системі західної цивілізації не передбачає сліпого, некритичного ставлення до неї. Навпаки, означає постійне виконання певних цивілізаційних «нормативів», у тому числі вимагає поваги до суб’єктності й уміння конструювати її. Часом можна почути, що постмодерністська ідея зводиться до несталості, до того, що постійно переглядається та переосмислюється. Але на цьому шляху існує одна велика пастка… Постмодерн — це доба, відлік якої починається після Другої світової війни. Так само, як великі модерні «системи смислів», постмодерн можна перетворити на своєрідну утопію.
Пам’ятаєте, ідею Френсиса Фукуями про «кінець історії», що відкриває панування лібералізму? Нині зрозуміло, що Фукуяма помилявся. Лібералізм остаточно не переміг, але що ж тоді чекає на нас далі? На мій погляд, або людство винайде якусь «нову класику», приміром щось на зразок «нової античності», або його очікує сповзання у дистопію глобальної тиранії. Якщо ми бажаємо рухатися за першим сценарієм, нам не треба боятися бути суб’єктами, тобто відповідальними за свої рішення.
На мою думку, народження «нової класики» можливе лише в тому випадку, коли ми зможемо реалізувати ніцшеанську ідею «держави культури», де ключову роль відіграє особистість. Свого часу український філософ Сергій Кримський запропонував тріаду, яка породжує суб’єктну самоорганізацію людини — індивід, особа, особистість. Індивід відчуває світ переважно чуттєво. Особа бере на себе відповідальність, а тому може бути політичним та юридичним суб’єктом. А особистість — це дієвець, який ставить перед собою граничні питання.
ВІДКРИТИ ІНШОГО В СОБІ
Я іноді провокую аудиторію запитанням: «Чи були особистостями Сталін і Гітлер?» Парадокс у тому, що важливим критерієм особистості є можливість прийняття Іншого. Сталін і Гітлер категорично не були на це здатні. Бути особистістю — це постійне зусилля з «перевершення себе», це зміна, до якої веде прийняття Іншого як частини себе. Народження особистості — це те, що порятує Україну та світ від жаху дистопії. Як народжується особистість?
У антрополога Арнольда ван Геннепа є теорія про «ритуали переходу», що являють собою своєрідний механізм зростання, зміни і трансформації. Такі ритуали мають трифазову структуру: відмова індивіда від попереднього статусу, лімінальна фаза — між старим і новим статусом, фаза інтеграції у новий статус. Для лімінальної (порогової) фази характерна гранична невизначеність, індивід позбавлений усіх попередніх характеристик, але ще не набув наступних.
У філософії це можна порівняти з ситуацією рефлексії як своєрідного «відсторонення», про яке писав Мартин Гайдеґер, а ще, за Середньовіччя, — німецький містик Майстер Екгарт. Воно дає змогу не обмежувати своє бачення будь-якою позицією. Засновник феноменології Едмунд Гусерль говорив про «феноменологічну редукцію» як про намагання позбутися тлумачень та інтерпретацій, які тобі нав’язує світ. Особистісна свідомість здатна формувати лише ті смисли й ознаки ідентифікації, що допомагають тобі змінитися й рухатися далі. Тобто саме на межі чи пограниччі проявляється екзистенція.
МУДРІ БЕЗУМЦІ
Коли я досліджував феномени розумного та нерозумного, то намагався окреслити переходи, що не давали впадати у крайнощі інструментальної раціональності та догматику релігійності. У людини є принципова можливість знайти баланс між розумним і нерозумним, хоча такий пороговий стан є дуже некомфортним. Юродство у православній традиції, хасидизм у юдейській містиці, маламаті в ісламі — все це феномени «мудрих безумців», які пов’язані з великим випробовуванням. Таких персонажів повно не тільки у релігіях світу, але і в культурі.
Подивіться хоча б на вдаване божевілля шекспірівського Гамлета. Але перебування на межі — це тимчасовий і дуже нерівноважний стан. Та він потрібний, аби стати собою, суб’єктом. Згадаймо, як Одисей відрекомендувався циклопу Поліфему, якого він осліпив: «Мене звуть Ніхто!» Та чи зумів він сховати свою сутність від всевидців-богів? Протягом життя, навіть протягом одного дня, людина демонструє, як змінюється її статус — соціальний, психологічний, персональний тощо. Все її існування складається з таких ритуалів переходу. Те саме стосується й України, яка стоїть на порозі створення нового етосу й мелосу.
Наприклад, ми спостерігаємо піднесення нашої поезії. Послухайте, як читає вірші Катерина Калитко. З’являються навіть поети-воїни, як-от Ярина Чорногуз, Ігор Мітров, Артур Дронь та інші. Ми бачимо, що у перехідних, порогових станах культура набуває неабиякого значення. Уявлення про те, що культуру на хліб не намастити, є дивним. Французький філософ і соціолог Пʼєр Бурдьє стверджував, що культурний капітал можна конвертувати в якийсь інший — економічний або соціальний. Тобто на рівні смислів існують певні речі, які не просто утримують нас на хвилях історії, а дають змогу відриватися від землі, долаючи гравітацію.
Після 2014 року ми стали свідками піднесення волонтерського руху, який спочатку мене дуже здивував. Але коли я почав писати книжку про Сковороду, то побачив той самий феномен у православних українських братствах. Тобто спільнота в Україні може відігравати роль державних інститутів, навіть коли народ перебуває у складі іншої держави, засновуючи школи, шпиталі, їдальні, церкви…
Другим відкриттям для мене стало те, що дуже помітними дієвцями у цих процесах були жінки. На початку XVII століття вони могли вільно розпоряджатися своїм майном. Галшка Гулевичівна, приміром, свої кошти пожертвувала на майбутню Києво-Могилянську академію. Це яскравий приклад того, як спершу народжуються окремі особистості, а вже потім вони гуртуються, аби стати творцями культури. Хоча, з іншого боку, без культури особистість неможлива. Тобто це обопільні процеси. Саме так і виникає «держава культури», яка може претендувати на історичну суб’єктність.
Текст публікується від імені героя зі збереженням стилю та мовних особливостей
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
