МИРОСЛАВ СЛАБОШПИЦЬКИЙ: Шон Пенн знімався у нашому фільмі, не побоюючись наслідків
Мирослав Слабошпицький /Світлина з особистого архіву
КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ
Ім’я: Мирослав Слабошпицький
Дата народження: 17 жовтня 1974 року
Місце народження: Київ, Україна
Професія: кінорежисер і сценарист
Мирослав Слабошпицький — один із найвідоміших у сучасному світі українських кінорежисерів, який прославився у 2014 році своїм тріумфальним повнометражним дебютом «Плем’я». З того часу його ім’я не сходить зі сторінок західної кінопреси.
Поки глядачі, насамперед професійні, з хвилюванням чекають на його новий фільм, сам Мирослав, активно працюючи над великим студійним проєктом «Тигр», продовжує писати сценарії та у міру можливості знімати.
Перший знятий ним за останні роки фільм — короткометражний «Орел» — історія американського звукорежисера, зіграного Шоном Пенном, на тлі повномасштабного російського вторгнення в Україну. «Орел» є частиною кіноальманаху «Війна очима тварин», придуманого і спродюсованого Олегом Коханом — продюсером, який вже кілька років працює з Мирославом Слабошпицьким над грандіозною чорнобильською драмою «Антропоцен».
Про неї, а також про американську студійну систему, природу й звичаї кінозірок класу А, про образи, мрії і про Україну говоримо з Мирославом Слабошпицьким, який зараз живе і працює у Відні.
Андрій Алфьоров: 11 років тому вийшло твоє «Плем’я», остаточно змінивши світовий кіноландшафт. Це, звісно, оціночне судження, але на його користь свідчить міжнародна кінопреса, яка писала про це в момент виходу фільму і після. Як відтоді змінилося твоє життя?
Мирослав Слабошпицький: У мене з’явилося кілька дуже вагомих голлівудських проєктів, з якими я маруджуся досі, сподіваючись зрушити їх з мертвої точки. Ставки спершу були серйозними. Повторювати те, що я вже зробив — тобто зняти ще один маленький авторський фільм за мільйон і з непрофесійними артистами, мені здавалося дивним.
І тому я взявся за великий студійний проєкт під назвою «Тигр», який, на жаль, потім застряг у лімбі. Я сподіваюся, що ми все ж таки зрушимо з місця, адже це, можливо, найкраще з того, що я написав. Звичайно, є ще кілька масштабних проєктів. Але про них поки що рано говорити. Великий фільм — це велика кількість складових: зірки, гроші, безліч залучених сторін. Все дуже крихке і дуже повільно рухається.
А. А.: А з чого складаються твої сьогоднішні будні? Ось ти вранці прокидаєшся і ввечері засинаєш, а що між цим?
М. С.: Працюю майже весь час. Прокидаюся і починаю працювати. Наприклад, закінчую якусь чергову маніпуляцію до чергового дедлайну . Або ми з продюсерами затверджуємо якісь ескізи, або летимо на вибір натури.
А. А.: «Орел» — твій перший фільм за останні десять років. Як він з’явився?
М. С.: Взагалі, альманах, частиною якого він є, — дітище продюсера Олега Кохана. Його ідея — показати війну очима тварин. Він знайшов бюджет і почав підтягувати авторів, пропонуючи кожному окрему новелу. Серед запрошених опинився і я. Втім, погодився я не відразу. Вже було запущено у виробництво кілька новел, а я ще думав.
А. А.: А чому ти не погоджувався?
М. С.: Я тоді вважав, що знімати ще один короткометражний фільм після успішного повнометражного дебюту якось безглуздо.
А. А.: Що ж тебе переконало?
М. С.: Олег Кохан один раз подзвонив мені і запитав: «Чи хотів би ти зняти короткометражний фільм із зіркою?» Я погодився. Так спливло ім’я Шона Пенна. І я зацікавився можливістю попрацювати з ним. Водночас я розумів, що потрібно буде вигадати якусь коротку і ємну історію, яка б містила і провокацію, і яскравий художній образ, але в той же час, щоб її можна було зняти швидко. Тим паче, знімати мали в Лос-Анджелесі та Україні, хронометраж невеликий… Ось так виникла ця концепція.
А. А.: Як відбувалася ваша перша зустріч?
М. С.: Це був 2023 рік. Продюсери Олег Кохан та Олексій Макухін зв’язалися з Шоном Пенном. Він подивився «Плем’я». А коли подивився, захотів познайомитися зі мною. Я прилетів до Канн, на прем’єру фільму «Асфальтові джунглі» (2023) мого приятеля француза Жана-Стефана Совера, у якому Шон Пенн грає втомленого нью-йоркського парамедика. Класний фільм. Він трохи нагадує американські фільми 1970-х і водночас містить відсилання до «Воскрешаючи мерців» (1999) Скорсезе. Словом, мені дуже сподобався. А зустрілися ми в готелі. І не розлучалися, напевно, всі три дні, протягом яких ми там були. Переважно в номері у Шона — весь час говорили, говорили, говорили.
А. А.: А про що, якщо це не таємниця?
М. С.: Про Україну. Він якраз закінчував свою документальну картину «Суперпауер». Тож ми найменше говорили про кіно, а більше — про військову допомогу, озброєння, літаки F-16 — про подібні речі. Він все розпитував, йому було цікаво дізнатися про життя в Україні… Навколо постійно були люди — якісь актори, продюсери — хтось постійно приходив у цей номер, йшов. Пульсувало якесь життя на тлі, а ми сиділи і розмовляли.
Потім ми всі роз’їхалися, домовившись, що після дня народження Шона зберемося в Лос-Анджелесі і знімемо ту частину, яка за сценарієм повинна відбуватися в Бербанку (це передмістя Лос-Анджелеса, штат Каліфорнія). І почалося: спершу в Голлівуді спалахнув акторський страйк. Відповідно, Шон Пенн не мав права працювати, як і всі, хто є членами Гільдії акторів. А для того, щоб працювати, потрібно було отримати від Гільдії спеціальний дозвіл. І це був іще той виклик.
Наші продюсери довго його домагалися, підключилися юристи Шона (вони придумали пояснення — «зйомки в некомерційному українському фільмі»), і нарешті ми його отримали. Шон міг зніматися, не побоюючись наслідків. Було видно, що він дуже хоче грати в цьому фільмі. Взагалі, це все така напівкомічна історія. Я сидів у Відні на телефоні з продюсерами Олегом Коханом та Олексієм Макухіним. Вони, своєю чергою, виїхали на кордон, потім до Польщі, потім до Відня, щоб звідти гуртом летіти до Лос-Анджелеса.
Там оголошують штормове попередження і скасовують авіарейси. Ми не розуміємо, що робити. Просто в автівці купуємо квитки, що залишилися, на якийсь незрозумілий рейс маловідомої авіакомпанії. Ніхто з основних тоді не літав. Кінець-кінцем ми вилітаємо не як планували, а лоукостом із Гамбурга. Прилітаємо в Лос-Анджелес і прямо з аеропорту їдемо на затвердження локацій, потім до Шона додому… Після цього нарешті почалися зйомки.
А. А.: Твій фільм, якщо не переказувати сюжет, про американського звукорежисера і нашу війну, апелює до трьох таких безумовних шедеврів кінематографа, як «Фотозбільшення» (1966) Антоніоні, «Розмова» (1974) Френсіса Форда Копполи й «Прокол» (1981) Браяна Де Пальми…
М. С.: Так, я б сказав, що це, звичайно ж, «Прокол» Брайана Де Пальми, який, своєю чергою, є омажем «Фотозбільшенню»…
А. А.: А той, своєю чергою, апелює до фільму «Неприємності з Гаррі» (1955) Альфреда Гічкока, де живописець розгледів на власному полотні труп під ялинкою…
М. С.: Так, так. І ми з Шоном обговорювали це. Знаєш, Шон дуже великий шанувальник, принаймні як глядач, американського кіно 1970-х. Я жартома називаю його «кіно морального неспокою». Це фільми на зразок «Трьох днів Кондора», «Серпіко» і, звісно, «Розмови». Це його тема. Іншими словами, він у нас грає те, що любив у дитинстві.
А. А.: В Антоніоні у «Фотозбільшенні» об’єктив камери фіксує реальність, яку вже не бачить людське око. У тебе цю роль відіграє звук. Герой Шона Пенна чує біду раніше, ніж вона настає. Що це? Здатність художника передбачати? Ось ти в «Племені» передбачив те соціальне явище, коли суспільство однієї країни розділене на ворогуючі племена і групи, часто з сильним почуттям власної переваги над іншими…
М. С.: Я знімав «Плем’я» про те, що за вікном. Я не дивився тоді в майбутнє. Мені здається, що так воно існувало тоді. Що стосується трайбалізму , то він взагалі властивий людям. Навіть у кіноіндустрії існують якісь команди, «могутні купки», що ворогують одна з одною, — свої працюють тільки зі своїми… «Плем’я» взагалі більше про побудову суспільства. Просто воно трохи загострене.
«Плем’я» якраз вийшло відразу після Майдану. І я був абсолютно вражений розстрілами Небесної сотні. Ми їхали до Львова знімати сцену з залізницею, і я, трясучись у вагоні, думав, що ось цією ж дорогою всього лише пару днів тому їхали до Києва львів’яни, не знаючи, що їм доведеться загинути на Майдані. І хтось мене тоді запитав, чи не є фільм занадто жорстоким? Я відповів: «Хлопці, кілька місяців тому просто у центрі мого міста вбили понад 100 людей. Про що ви говорите, про яку жорстокість?» А що сьогодні відбувається в Україні! Гинуть тисячі! Тому закономірно, що люди в моїй країні зараз такі емоційні. Вони травмовані через війну.
А. А.: Після «Племені» до тебе почали стікатися великі зірки з різними пропозиціями — Джаред Лето, Бред Пітт, Даррен Аронофскі… Але з великою зіркою ти попрацював лише зараз, у фільмі «Орел». Розкажи, у чому особливість роботи зі знаменитістю?
М. С.: Більшість режисерів, ясна річ, хочуть працювати із зірками. Це важливо з багатьох причин. Адже коли до сценарію прикріплена зірка, фільму легше знайти фінансування. Якщо зірки немає, фільм отримує зовсім скромні гроші. Зазвичай із якихось національних фондів. І доля таких фільмів інша — їх показують поза основними програмами великих фестивалів, у них найчастіше немає світового прокату тощо.
Завдяки соціальним мережам, різним платформам на кшталт Netflix сталася дика інфляція інституту зірок. Адже свого часу кінозірки були немов олімпійські боги. Вони існували тільки на екрані. Ти приходив до кінотеатру, де в темряві міг побачити Стіва Маккуїна, Роберта Де Ніро та інших. Нова епоха завдала удару й по зірках, перетворивши їх на певних мережевих інфлюенсерів з великою кількістю підписників.
Я, приміром, не знаю, хто зараз є зіркою. Хоча я починаю ранок з читання Variety, Deadline. Я читаю, що ось такий-то актор прикріплений до такого фільму. І я не знаю, хто це. А це якийсь актор, що блиснув у серіалі від Netflix. Немає імен. Тільки бренди. Netflix продає актора, у якого, власне, немає імені. І таких людей величезна кількість. На мій погляд, останній, кого з легкістю можна було б визначити як зірку, — це Леонардо Ді Капріо. Хоча йому зараз 50 років. Таких зірок більше, мені здається, не з’являлося.
А. А.: Великий Луїс Бі Маєр визначав «зірку» так: «це така ж людина, як і всі, але трохи краща». А як би ти сформулював, хто є зіркою?
М. С.: О! Він був майстром влучних висловлювань. У відповідь на запитання про меседж, який повинен містити кожен фільм, відповідав: «Ми знімаємо фільми, а меседж передає «Вестерн Юніон». А на твоє запитання я б відповів так: режисери знімають чоловіків, якими хочуть бути, і жінок, яких хочуть мати. Це абсолютно неполіткоректне висловлювання в нинішні часи.
Тобто головний герой фільму не обов’язково мусить бути зіркою, але бажано. Він же, по суті, представляє інтереси пересічної людини, яка прийшла у кіно. Такий собі амбасадор… Глядач дивиться на актора на екрані й думає: «Це я, тільки симпатичніший, щасливіший, сміливіший». І це завдання зірки. У мене в «Племені» головний герой розбиває голови своїм противникам, а фактично всім тим, кому не зміг розбити я (сміється). І на цій моторошній фінальній сцені фільму «Плем’я» глядач дуже часто аплодує.
А. А.: Однією з якостей зірки є міра прямого впливу на глядача. А ось я хотів би запитати про міру впливу на режисера. Як тобі працювалося з Шоном Пенном? Чи має він якісь особливі вимоги на знімальному майданчику, чи вимагає до себе особливого ставлення, особливого поводження? Ти не маєш права на нього кричати? У чому полягає вплив зірки на режисера?
М. С.: Ми не так багато працювали. Якби зйомки тривали 50 днів, можна було б сказати щось конкретне. А у нас все відбувалося дуже швидко. Шон був максимально зібраний, дисциплінований. І це людина, про нестримну вдачу якої ходить купа легенд! Як він 60 днів просидів у в’язниці за бійку, як стріляв у папараці, що намагалися знімати його весілля з Мадонною.
У нього репутація траблмейкера. Але коли ми зустрілися, я виявив одного з найприємніших людей, яких коли-небудь зустрічав у своєму житті. Він ввічливий, привітний. Ми провели разом 10 днів. Я бачив акторів, які приходили до нього, про яких не можу говорити. І залишилося дивовижне враження від усього.
Те саме почуття я переживав, коли проводив кастинг для «Племені» в Товаристві глухих. Просто тут велика зірка, а там ніби звичайні люди. У Шона неймовірна харизма. Розумієш, він заходить і миттєво заповнює собою весь простір кімнати, кадру. Тобто він стає центром цього місця. Він зірка! Зараз таких не роблять. Боже, благослови платформи Netflix і таке інше, але нічого подібного там немає. Ти просто дивишся на ці безглузді пікселі й не розумієш, навіщо це все потрібно.
А. А.: Ви з Шоном Пенном не сперечалися? Адже перед камерою у тебе не просто актор-зірка, а ще й режисер з великим послужним списком. У ньому прокидався режисер, чи він беззаперечно виконував усе, що ти йому наказав?
М. С.: Я був у цілковитому шоці, якщо відверто. І чекав цього. Адже йому 64 роки, з яких приблизно 40 він у кіно. Пам’ятаю, як ми в перший день виїжджали на майданчик. Ми їдемо на Голлівудський бульвар, снідаємо перед зйомкою. Це повний ідіотизм, адже на майданчику в американської знімальної групи зазвичай стоїть цілий товарний вагон їжі. Так у них це влаштовано. Але ми якось про це не подумали. Я намагаюся їсти цю їжу, мене нудить від майбутнього жаху, а потім вивертає просто на вулиці. Я не жартую. Бо я думаю: «Мені зараз працювати з Шоном Пенном!» Загалом, поблював на благословенний Голлівудський бульвар.
Знімали в Бербанку. Там, власне, розташована студія, яка фігурує у нас у фільмі і в якій писалися просто всі, кого лишень можна собі уявити, — від тієї ж Мадонни до казна ще кого. До приїзду Шона Пенна у нас все вже було готово. Ми з оператором напередодні розставили кожну точку зйомки, щоб не витрачати час. Пройшлися з Шоном по сценарію й почали.
Він вийшов на майданчик і зробив 5–6 дублів з деякими правками. Блискуче все зіграв. Включно з криком у кульмінації — це він кричав кілька разів. Втім, не будемо спойлерити. Ніяких сутичок у нас не було. А якби й були, я б, мабуть, не розповів, бо це заборонено контрактом. Все закінчилося добре. Я гадаю, він є людиною, котра досягла успіху, і йому є на чому самостверджуватися, не втручаючись у чужу режисуру. А може, це риса характеру. Звичайно, всі актори різні, але Пенн був чудовим. Прийшов із баченням ролі. Ще мене вразила американська група.
А. А.: Чим саме?
М. С.: Це машина, ідеальний механізм. З такою групою відчуваєш себе в раю. Кожен знає своє завдання… Група, звісно, втричі, напевно, більша за нашу звичайну європейську. Зате це працює з фантастичною точністю. І, ясна річ, справляє враження.
А. А.: Альманах «Війна очима тварин» — це серія новел, де фігурують тварини. Не те щоб вони були головними героями, вони якось впливають на долю людей, які з’являються в цих історіях. А останніми роками часто звучить фраза «Тварин я люблю більше, ніж людей». Ти до цього як ставишся? До цієї фрази і взагалі до людей?
М. С.: Я до тварин ставлюся дуже тепло. Коли починав працювати над «Тигром» , а це було в далекому 2017 році, ми з дружиною підібрали на вулиці кота. Відтоді він живе з нами. Я дуже люблю тварин і зовсім не терплю будь-якої жорстокості по відношенню до них. Навіть у кіно.
Готуючись до «Тигра», я багато спілкувався зі справжніми зоозахисниками, тими людьми, які охороняють тигрів, справжніми зоологами тощо… Їхня любов до тварин безмежна. Хоча вони не няньчаться з ними, як ми. Деякі речі, що для них є нормою, здатні нас, наприклад, шокувати. І мене в тому числі. Я ж люблю тварин такою ось простою любов’ю. Равликів прибираю, коли бачу, що вони повзуть проїжджою частиною.
А. А.: Двома словами можеш нагадати про «Тигра»?
М. С.: Це американський фільм. Спочатку його хотів знімати Аронофскі з Бредом Піттом у головній ролі, потім проєкт зупинився. Пропозиція надійшла до мене через агентство, з яким я пов’язаний контрактом. У головній ролі має зніматися Олександр Скарсгард .
А. А.: Кажуть, що художники поділяються на два типи. Ті, які займаються мистецтвом з любові до людей, і ті, що, навпаки, з нелюбові. Ось Вуді Аллен, приміром, — гуманістичний мізантроп. Або Міхаель Ханеке, або Ларс фон Трієр. Ти знімаєш кіно з любові до людей або, навпаки, через презирство до них?
М. С.: Я знімаю для того, щоб розібратися з якимись своїми викликами. Я надто зациклений на собі, щоб мені було діло до людей. Це мої погляди на ті чи інші людські вчинки, на людину взагалі. А чи це любов, чи ненависть — це вже другорядне.
А. А.: У тебе досі залишилася образа на Український Оскарівський комітет ?
М. С.: Звичайно, ні. Забулося! Стільки всього сталося. Тих людей у комітеті вже немає. І сам я вже встиг побувати його членом. А тоді все це було страшенно прикро. Але я все пережив, поховав, зарубцював.
А. А.: Твоя новела «Орел», хоч і належить до цілого проєкту, але містить всі ознаки твого фірмового стилю, мотиви, що переходять з фільму у фільм. Словом, впадає в око твій всесвіт, центральною частиною якого є Чорнобиль. Він у тебе і в сценарії «Чорнобильського Робінзона», і в короткометражному фільмі «Ядерні відходи» (2012), що переміг у Локарно. І в сценарії «Антропоцену». Є він і в «Орлі». Чому ти так прив’язаний до цього місця?
М. С.: Я потрапив до Чорнобильської зони дуже молодим, студентом інституту. Це одне з найсильніших естетичних потрясінь моєї юності. У Прип’яті я йшов вулицею Леніна, і в мене було відчуття, що я всередині фільму про зомбі-апокаліпсис. Мені було тоді 22 роки. Я потрапив на роботу в агентство, яке називалося «Чорнобиль Інтерінформ». Там ми знімали телепередачі про роботу МНС, у віданні якого і перебував «Чорнобиль Інтерінформ».
Їздили на всілякі надзвичайні події, як-от вибух шахти імені Скочинського, де загинуло 63 людини, на розмінування знайдених бомб і до Чорнобиля. Ми довго були в Зоні, знімали різні місця, блукали нею. Робили обльоти на вертольоті й навіть спускалися всередину 4-го енергоблоку. Тоді це було набагато романтичніше, набагато закритіше, набагато небезпечніше, ніж зараз. Я маю на увазі — до війни, коли туди постійно возили туристів.
Це була друга половина 1990-х. Тоді й склався мій роман із Чорнобилем. Для мене Чорнобиль — це мікросвіт, такий самий, як у «Племені» мікросвіт глухих. Але я продовжую думати про Чорнобиль і сьогодні. Він, звісно, змінюється, руйнується. А нинішня війна зовсім його змінила, гадаю. Там мало що залишилося, проте я досі сподіваюся зняти про нього фільм.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
