ІРЕНА КАРПА: «Свобода залишається, але без таланту вона не працює»
Ірена Карпа / instagram.com
КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ
Ім’я: Ірена Карпа
Дата народження: 8 грудня 1980 року
Місце народження: місто Черкаси, Україна
Професія: письменниця, співачка, журналістка
Її перша збірка «Знес паленого» вийшла 2002 року. Загалом видала 14 книжок — романів, новел та оповідань. Є членкинею Українського ПЕН-клубу. Була першим секретарем з питань культури посольства України у Франції. Із 2000 року — вокалістка й басистка гурту «Фактично самі», який 2007-го змінив назву на Qarpa. Записали дев’ять альбомів. Живе між Францією та Україною.
Спілкуємось з Іреною про жіночі голоси в літературі та їхню роль у терапії суспільства, а також про те, як материнство, війна й особиста свобода впливають на творчість сучасних українських письменниць.
Ірина Мамрига: Ваша творчість на початку 2000-х стала відкриттям — відверта, провокативна й смілива. А головне — так звучав голос дівчини і мотивував інших молодих авторок. Як вважаєте, голос жінки в літературі існує як щось особливе, відмінне від чоловічого, чи це штучний поділ?
Ірена Карпа: Думаю, що тексти поділяються не на чоловічі й жіночі, а на талановиті й неталановиті. Але голос жінки справді має звучати — просто тому, що століттями його пригнічували. Жінки писали під чоловічими псевдонімами, а в інших випадках їх або не помічали, або знецінювали: «це для жіночок» чи «занадто академічно». Якось мені пощастило познайомитися із сербським поетом і літературознавцем Милорадом Павичем, потрапивши на фестиваль балканської літератури. На той момент я була наймолодша на тому фестивалі, а він був найстарший. Коли він виступав із заключною промовою, то сказав: «Зараз настала ера жінок-авторок. Тепер ваш голос буде головним».
Це були пророчі слова. Однак я обираю книги не за статтю автора, а за тим, чи відгукується текст. Якщо зараз назвати моїх улюблених письменників, то в топах будуть Кейт Аткінсон і Амелі Нотомб. Я слідкую за новинками цих авторок не тому, що це жінки, а тому, що вони класно пишуть. Кожен відбирає насправді не за критерієм жінка чи чоловік, навіть не за критерієм добре чи погано написано, не за рейтингами, а за тим, що є близьким і необхідним у певний період життя. Проте я переконана: жінкам потрібно давати звучати тільки через те, що в нас дуже довго цього права не було. Тепер ми швидко набираємо обертів.
І. М.: А з якими стереотипами чи упередженнями щодо літератури, яку створюють жінки, вам доводилося стикатися протягом кар’єри?
І. К.: Я завжди порушувала канони, які встановили чоловіки, і за це мені прилітало. Наприклад, за те, що я описую секс, за те, що мої героїні були проактивні в інтимних питаннях, сміливі, завжди суб’єктні. Мене дратувало класичне знецінення: якщо жінка пише про тіло, стосунки чи емоції — це «жіноча література», «для жіночок», щось другорядне. Або ж, навпаки, закидають, що це «занадто амбітно для жінки». Я росла в маленькому гірському містечку, де гуцульська приказка «жінка небита — як коса неклепана» виглядала чимось смішним і нікого не шокувала.
Часто другорядність жінки в традиційних суспільствах сприймається як щось нормальне за замовчуванням. Мені таке не підходило ще з раннього дитинства. Вже тоді я усвідомлювала: чоловік не може бути кращим за жінку лише тому, що він чоловік. Власне, це відчуття дитячої обуреності спонукало писати про право жінки бути вільною. Гадаю, саме це імпонує моїм читачкам, як і будь-якій жінці, яка суб’єктна, інтелектуальна, хоче мати власні гроші, подорожувати і не залежати від партнера. Я — за сестринство, і мені дико спостерігати, як досі у ХХІ столітті жінки щеймлять одна одну за тіло, за шлюб, за кар’єру, хоча насправді повинні по-людськи допомагати одна одній і розуміти, що хороші подруги на Тіндері не водяться.
І. М.: Як за останні 20 років змінився жіночий голос в українській літературі? Які найбільші зрушення бачите порівняно з вашим дебютом на початку 2000-х?
І. К.: Голос змінився дуже сильно. Коли я робила перші спроби на початку 2000-х, жінок, які сміливо й відверто писали, були одиниці. Оксана Забужко на той момент звучала найголосніше — для мене це було справжнє відкриття: «О, так можна?» Зараз є ціла плеяда нових авторок, які не бояться говорити. З’явилася значно більша різноманітність — від серйозної прози до жанрової літератури: трилери, детективи, еротика, містика. Жінки пишуть про все. Але є й інший бік. Раніше була відчутніша свобода: не було соцмереж із їхнім швидким осудом і тиском. Сьогодні ти можеш сказати все, але водночас постійно озираєшся на реакцію аудиторії. Конкуренція серед молодих авторок теж зросла. Хоча це класно. Я постійно викладаю для жінок — проводжу ретрити та майстер-класи, щоб жіночих голосів ставало ще більше. Надзвичайно класна атмосфера створюється.
І. М.: У ваших ранніх текстах ви дуже відкрито писали про жіноче тіло й сексуальність. Чи вважаєте це досі провокацією для українського суспільства, чи ставлення змінилося? Важко здивувати читача, чи навіть не варто цього робити?
І. К.: Людей досі тригерить питання чужого тіла. Кожне нове покоління цікавить тема розмноження. Завжди буде хтось, хто щойно подорослішав і для кого це новий досвід. Все дуже просто. Проте вразити просто сексом сьогодні важко, особливо освіченого читача. Молодше покоління набагато розкутіше, ніж ми були свого часу. Тому я вважаю, що зараз важливо дивувати якістю тексту, новими поглядами, якимись табуйованими темами. Свобода залишається, але без таланту вона не працює.
І. М.: Наскільки важливо для письменниці бути автобіографічною? Де для вас проходить межа між «я» авторки та героїнею?
І. К.: Я завжди використовую щось із свого життя. Це найпростіший спосіб передати емоцію та картинку. Я беру «фарби» з того, що бачу й переживаю. Наприклад, живу я в Парижі, пишу про парижан. Тому щось розкажу про реальну булочну, де купую булки, про те, що говорять букіністи на набережній Сени. При цьому фабула в мене завжди вигадана. Я не пишу автобіографію і не веду щоденників. Мені цікавіше брати окремі фрагменти реальності й трансформувати їх у нову історію. Кожен письменник так чи інакше робить recycling власного досвіду. Тому я завжди заохочую своїх студенток використовувати те, що вони пережили. Прожита травма, біль, радість — коли ти віддаєш це герою, текст стає набагато чеснішим і сильнішим. Досвід — мій скарб. Я це буду завжди повторювати. Навіть якщо я зараз пишу історію про маленького хлопчика в сиротинці, який дуже хотів створювати музику, але його цькували, то я просто згадаю якісь ситуації, коли мене булили. Ми можемо позичити емоції з того, що самі колись пережили.
І. М.: Як література допомагає жінкам говорити про те, про що раніше мовчали? Наскільки сильним є метод терапевтичного письма?
І. К.: Це класичний психологічний метод: пишеш листа самій собі чи колишньому і поступово звільняєшся від вантажу. Спочатку це просто спосіб структурувати хаос у голові. Ти пишеш про розрив, втрату, травму — і раптом з’являються відповіді, яких не було. З хаосу виникає порядок. Багато моїх студенток приходили саме з важкими травмами. Я завжди кажу: пишіть чесно, використовуйте свій досвід. Тріщини душі найкраще заповнювати саме творчістю. З терапевтичних текстів у декого я побачила дуже цікавий літературний голос і стилістику. Ми продовжили працювати з курсом My story, і в результаті вийшла ціла збірка про перший досвід війни, який пережили цивільні жінки. Думаю, колись це будуть дуже цінні документи.
І. М.: Повномасштабне вторгнення вплинуло на все, і на творчість зокрема. Як змінились ваші тексти?
І. К.: У романі «Він повертається в неділю» я вперше ввела сильну чоловічу лінію поряд із жіночою. Для цього я щільно працювала з військовим, який мене консультував. Фактично допустила співавторство у свою книжку, тому що писала про зовсім незнайомий мені світ. Загальну канву я вигадала, проте, щоб текст був щирим, брала інтерв’ю, перевіряла кожну деталь, вивчала побут і психологію військових. Потім військовий все редагував і казав: «Тут дуже добре. А тут видно, що писала дівчина, виправляй, чоловіки так не думають». Я довго працювала над книжкою, бо для мене було принципово зберегти якість. Не хотілося поспішати, як багато хто в перші місяці. Хоч і мені закидали: «Не маєте права писати фікшн, треба відрефлексувати війну». Але вже стільки часу вона триває, багато речей забувається. З’явилися велика відповідальність і нові теми: про те, як війна змінює чоловіків, про їхні страхи, невизначеність, питання, чи чекатиме їх хтось удома і в яке суспільство вони повернуться. Однак я не відійшла від лінії, коли жінка стає сильнішою, та від лінії любові. Просто додала новий, важливий шар.
І. М.: Повернімось до жіночої теми. Жінки, на відміну від чоловіків, часто змушені докладати більше зусиль для поєднання материнства з кар’єрою. Як знаходите час і ресурси, щоб поєднувати літературу, музику й виховання доньок підліткового віку?
І. К.: Не знаходжу я час. Вже зійшлися, мабуть, всі експерти в одному: що балансу не існує. Я відсутня мати, зрідка буваю вдома. Намагаюся з дітьми бути на зв’язку весь час, але з підлітками це нелегко. Коли телефонуєш просто сказати «Я тебе люблю», іноді чуєш у відповідь: «Ну що ти дзвониш?» — і це нормально. Я пам’ятаю себе в їхньому віці. Не вважаю себе супермамою і точно — не експертом у вихованні. Є дні, коли я думаю: «Господи, що я роблю не так?» У професії — літературі, музиці, викладанні — я відчуваю себе сильною і впевненою. А в материнстві все складніше. Чи хороша я мама, буде видно по тому, чи виростуть діти щасливими. Тому тут і зараз щось важко сказати.
І. М.: А що можете порадити жінкам різних професій і соціального статусу, щоб не відчувати свою недосконалість у гонитві за всім?
І. К.: Просто пам’ятайте — насправді немає людини, у якої в усіх сферах все ідеально. Дуже часто показують просто фасад — успішну кар’єру, чудових дітей, гармонію в родині. А за лаштунками майже в кожного свій біль, тривоги, сварки і відчуття, що «не дотягую». Фото в соцмережах — це лише гарна картинка, а за зачиненими дверима ми не чуємо, як люди сваряться чи принижують одне одного. Не бачимо, що успішна жінка не спить ночами, бо квартальні звіти не сходяться чи податкова прийшла з рейдом. Люди про це не говорять. Тому ще раз повторюсь: балансу не існує. Ти можеш бути сильною в кар’єрі й відчувати провину, що діти ростуть без тебе. Можеш бути прекрасною мамою і переживати, що закинула себе. Або намагатися встигати все, але не отримувати задоволення від життя чи вигорати. Тому варто знаходити якийсь час на себе. Ми так звикли на собі економити, а на інших — ні. Ця річ в нас, на жаль, закладена нашими мамами, бабцями. Навчіться іноді говорити собі: Let it go — і просто жити. Виділіть час та гроші саме для себе — без почуття провини. Діти виростуть і матимуть своє життя, а вашого часу залишається менше.
І. М.: Як соцмережі і блогінг змінюють традиційне письменництво? Це конкуренція чи можливість?
І. К.: Це інші жанри. Проте соцмережі для письменників — це точно можливість, а не конкуренція. Вони дають те, чого раніше не було, — прямий доступ до читача. Завжди раджу: ведіть блог, пишіть пости, привчайте людей до свого голосу. Можна бути дуже талановитим автором, але ніхто сам до вас не постукає. Сьогодні треба самому виходити до аудиторії. Світ зараз конкурентний, тому передусім треба повірити собі й повірити у себе. А соцмережі — це безкоштовний майданчик для публікацій. Якщо ви влучите в нерв, вас почнуть поширювати, і коли ви прийдете до видавця, у вас уже буде готова аудиторія, яка чекає книжку. Багато хто так і продає свої книги — навіть без великого видавництва. Звісно, є й інша сторона: деякі блогери плутають себе з письменниками. Але врешті-решт читач вибирає своїм гаманцем. Хтось любить глибоку прозу, хтось — легкі нотатки. І це нормально. Люди загалом поділяються на талановитих і дисциплінованих. Дуже часто талановиті не бувають дисциплінованими. А коли талановита людина ще й дисциплінована — це справжній джекпот. Саме тоді вона може досягти великого успіху і зробити щось по-справжньому цінне.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
