НА МЕЖІ ЛЮДСЬКОГО: фільми «Тиха Земля» та «1917»
Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop
У рубриці «Кінософія» — дві історії про людину, яка в одному випадку витримує, а в іншому — не витримує випробування на межі людських можливостей. Новозеландська фантастика «Тиха Земля» дарує неймовірний суб’єктивний досвід тотальної самотності через історію науковця, котрий одного разу виявляє, що він останній і єдиний із людей, які залишилися на Землі. «1917» англійця Сема Мендеса — еталонна військова драма, що показує застиглий без змін Західний фронт без жодного монтажу. На екрані — розрита, понівечена вирвами Стара Європа, яка усвідомлює, що століття особистості завершилося й почалося століття мас, величезного людського мурашника. Того, що згодом назвуть окопним брудом і табірним пилом.
«ТИХА ЗЕМЛЯ» (THE QUIET EARTH, НОВА ЗЕЛАНДІЯ, 1985)
Режисер: Джефф Мерфі
У ролях: Бруно Лоуренс, Елісон Рутледж, Піт Сміт
Н
ауковець на ім’я Зак Хобсон (Лоуренс) лягає спати, як завжди, а прокинувшись вранці, виявляє, що він — єдина людина, яка залишилася на всій Землі. Усі інші зникли внаслідок неправильно проведеного наукового експерименту. Покинуті заправки, автівки, чиясь недопита, ще гаряча кава, геть спорожнілі будинки, торговельні центри, залізничні станції. Блукаючи мегаполісом, ще вчора перенаселеним людьми, Зак відчуває то цілковиту ейфорію, то відчай від своєї неекзистенційної самотності.
Його тихе у всіх відношеннях життя, в яке він починає грати, немов дитина, що залишилася без батьків, порушує поява такої ж останньої на Землі жінки (Рутледж), з якою у них спалахує апокаліптичний роман, що без попередження перетворюється на любовний трикутник: новоспечені Адам і Єва спустошеної Землі зустрічають ще одного вцілілого, агресивно налаштованого маорі.
Екранізація однойменного роману Крейга Гаррісона, що загубилася серед голлівудських новобудов 1980-х, зачаровує неймовірною атмосферою тотальної самотності, якої, здається, раніше в кіно ніколи не було. Закарбований на екрані знелюднений світ аж ніяк не зазіхає на лаври нової «Космічної одіссеї» з її авторськими експериментами та футуристичною документалістикою. Але дарує в чомусь схожий візуальний досвід, який уникає словесних конструкцій і дозволяє проникнути в людську підсвідомість з її емоційним та філософським змістом.
«Тиха Земля» — сильний суб’єктивний досвід, який здатний досягти глибинних рівнів нашої свідомості, майже як музика. Режисер Джефф Мерфі використовує мінімум діалогів для того, щоб якось описати нам усе, що відбувається (звукову доріжку було перезаписано на студії з метою прибрати всі ознаки зовнішнього життя), яке, однак, анітрохи зрозумілішим не стає. Так, власне, й не потрібно. Набагато важливішою є людина, що залишилася наодинці з собою. Не з суперкомп’ютером на ім’я HAL 9000, як це було в шедеврі Стенлі Кубрика, а сама з собою.
У фіналі вчений переживає перетворення. Але на кого? На надлюдину чи недолюдину, яку руйнує цивілізація, що зникає? Поступове падіння Зака передається через серію дивовижних образів, де він ходить у жіночих трусиках, веде локомотив так, ніби це частина іграшкового набору залізниці, блукає під дощем і грає на саксофоні.
Обходячись без великих студійних спецефектів, «Тиха Земля» є інтелектуальним, життєствердним, по-справжньому піднесеним фільмом про те, як тихе бажання втомленого вченого побути на самоті може обернутися на справжнє випробування, спричинене виниклою порожнечею.
«1917» (1917, ВЕЛИКОБРИТАНІЯ, США, ІНДІЯ, КАНАДА, ІСПАНІЯ, 2019)
Режисер: Сем Мендес
У ролях: Дін-Чарльз Чапман, Джордж МакКей, Бенедикт Камбербетч, Колін Ферт.
Пронизливою весною сімнадцятого року на Західному фронті без змін: британський окоп замерзає по самісінькі вуха в багнюці, стоячи проти німецького, а сама війна вже змінила все. Кашель, воші та цілковита безнадія, тотальна зневіра. Хіба що Америка щойно оголосила війну Німеччині. Але що це змінює? Адже старий світ уже остаточно сконав, а далі, як відомо, буде тільки гірше. З трагедії 1914 року за чверть століття народиться 1939-й, а з ним — нова трагедія вже Другої світової. Але поки що два капрали, Том Блейк (Дін-Чарльз Чапман) і Том Скофілд (Джордж МакКей), здійснюють майже пекельну подорож крізь саме серце темряви цього жахливого побоїща, в якому немає переможців. Усі — жертви.
Командування (генерал Коліна Ферта) втратило зв’язок із батальйонами, а розвіддані свідчать, що німці відступили, аби заманити англійців у пастку, яку готували протягом цілого місяця. Вранці півтори тисячі королівських підданих готуються виступити, не підозрюючи, що на них чекає неминуча загибель. Зупинити м’ясорубку можна лише письмовим наказом, який двом гінцям належить пронести через німецьку лінію фронту. Блейка відправляють тому, що він краще за інших читає карти і знає місцевість. А ще тому, що в далекому батальйоні у нього рідний брат. Отже, напевно дійде. А Том Скофілд йде пристяжним, задля страховки. Командувач робить ставку на Блейка. Режисер Сем Мендес («Краса по-американськи», «Проклятий шлях», «007. Координати „Скайфолл“») — на Скофілда. І тут міститься ключ до розуміння справжньої історії, що існує поза основним сюжетом, простим, як комп’ютерна гра.
«1917» — один із найтитулованіших (безліч нагород, зокрема два «Золоті глобуси» та 10 номінацій на «Оскар») і найнепопулярніших фільмів. Нагородами відзначено художню сміливість: режисер Сем Мендес і великий оператор Роджер Дікінс (постійний партнер братів Коенів, на рахунку якого ще й «Той, хто біжить по лезу 2049» Дені Вільнева та купа іншого) зняли дві години екранної дії одним планом, майже не вимикаючи камери. Вона ж — причина ненависті, крізь яку художній подвиг авторів бачиться формалістичним експериментом. Якщо дивитися на «1917» як на супермасштабну, вигадливу військову драму — він розчарує. Мендес не перший і не останній автор, який придумав зняти все одним планом.
Інший англієць — Альфред Гічкок — ще в далекому 1948 році першим застосував цей хитрий засіб («Мотузка»). Причому без жодних цифр, на плівкову камеру, довжина котушок якої тоді не дозволяла знімати понад 15 хвилин. Після Гічкока в ці води заходив ще приблизно десяток великих авторів. Звичайно, можна сказати, що Мендес зайшов далі, ніж усі його попередники, щоб розповісти про два сценарії, написані під фільм, де другий — технічний, з усіма картами руху камери та позначками для акторів — набагато складніший за перший; згадати про натурні зйомки, що виключали кіношне світло, про години очікування, поки не зайде сонце, грандіозні декорації, пів року виснажливих репетицій тощо.
Але Мендес — не Сергій Бубка, він не встановлює рекорди, а розповідає про людину, загублену століття тому, у тих траншеях Західного фронту, де разом із особистістю повільно конала класична культура. Про це йдеться і в другорядному, і в головному сюжеті цього фільму. За спинами героїв, що сплавляються по вологому від сльоти руслу траншей і окопів, скаче оскаженіла фактура, втиснуті у багнюку, збожеволілі колишні люди, що втратили здатність рухатися, чиїх облич уже не розібрати; гори трупів, що гниють і розповсюджують жахливий сморід, покинуті будинки та ферми, життя, що повільно згасає. За всім цим Мендес спостерігає з мудрим смутком людини, яка знає ціну невблаганному плину часу.
«1917» — чисте свято подолання кордонів. Горизонтальний рух сюжету від окопу до окопу, від вирви до вирви у режимі реального часу. Горизонтальне переміщення надзвичайно рухливої камери, яка огортає людей одним граціозним, широким і тривалим жестом. Камера тут взагалі третій повноцінний герой, що конспектує все буквально по-ремарківському. Як і його великий роман «На Західному фронті без змін», «1917» — це фронтовий щоденник, що пишеться в теперішньому часі, аби посилити ілюзію того, що відбувається зараз, забезпечити абсолютне прилипання до екрану. Уся дія, готова ось-ось спалахнути, сповнена толстовського прийому відсторонення: все бачиться, як уперше, недосвідченим оком. Це очі підлітка, а не стріляного солдата. Нехай і нагородженого медаллю за відвагу під час битви на Соммі.
Фільм Мендеса вирізняється побутовими деталями (капрали мріють поїсти як слід, нишпорять по німецькому бліндажу серед щурів, а солдати, що втратили віру, читають вголос молитви власного авторства) та зовсім мізерним, як у будь-якого піхотинця, уявленням про те, що відбувається на великій війні, на мапі, що лежить перед офіцерами генерального штабу. І звідси випливає страшне відчуття цілковитого божевілля та безглуздості того, що відбувається.
«1917» — кіно й не пацифістське, й не про виховання, формування з хлопчика чоловіка; воно позбавлене водночас і цинізму, і сатиричного погляду на війну. Перша світова у Мендеса лише частково арена екзистенційного вибору. Війна у нього — страшний перелом, що веде від старого світу до нового. Режисер показує Першу світову як дику ситуацію, в якій людина більше не потрібна. На екрані — розрита, понівечена вирвами, розрізана траншеями Стара Європа, яка усвідомлює, що століття особистості завершилося й почалося століття мас, величезного людського мурашника. Того, що згодом назвуть окопним брудом і табірним пилом.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
