У ЛЮБОВІ ДО МИСТЕЦТВА: фільми «Американська ніч» і «Дім, який побудував Джек»
Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop
Сьогодні в рубриці «Кінософія» — освідчення у коханні до кіно й мистецтва взагалі, саморефлексія двох великих авторів ХХ століття. Один із стовпів французької «нової хвилі» Франсуа Трюффо свій тринадцятий за рахунком фільм «Американська ніч» перетворив на абсолютний оммаж тому самому «татовому» (а отже, неприродному, олдскульному) кіно, з яким замолоду воював як кінокритик, написавши майже хамську статтю «Про одну тенденцію у французькому кіно» (1954). В «Американській ночі» він сумує за фільмами, знятими так, «як знімали у колишні часи». Ларс фон Трієр у своїй блискучій провокації «Дім, який побудував Джек» переплавляє в геніальний фільм власну безпросвітність. «Дім, який побудував Джек» — це розмова автора з самим собою. А з ким іще поговорити митцеві, де відшукати рівного собі?
«АМЕРИКАНСЬКА НІЧ» (LA NUIT AMÉRICAINE, ФРАНЦІЯ, ІТАЛІЯ, 1973)
Режисер: Франсуа Трюффо
У ролях: Жаклін Біссет, Франсуа Трюффо, Жан-П’єр Лео, Валентина Кортезе
П
ретензійна мелодрама про фатальне кохання тестя до юної англійської невістки (Біссет), яку знімає на Лазурному березі меланхолійний і добрий режисер на ім’я Ферран (Трюффо) — це один із найвизначніших фільмів про кіно. На відміну від «Бульвару Сансет» (1950) Біллі Вайлдера або фільму Вінсента Міннеллі «Злі й гарні» (1952), від «Еда Вуда» (1994) Тіма Бертона або «Одного разу в Голлівуді» (2018) Квентіна Тарантіно, це не трагедія, не виробнича драма й не зворушлива валентинка, а комедія положень і навіть самопародія. Невипадково автор — Франсуа Трюффо — зважився зіграти тут одну з ключових ролей. Його сентиментальний режисер Ферран — зразок документальної автентичності посеред цього безглуздо-сумного водевілю.
Трюффо вивалює на екран свій власний, впізнаваний авторський всесвіт: сни його персонажа, в яких він дитиною краде темної ночі фотографії з кадрами із «Громадянина Кейна» з вітрини кінотеатру, — це сни самого Трюффо, втілені в його громовому дебюті «400 ударів» (1959), що став справжнім символом французької «нової хвилі»; в незграбному у своїй поведінці артисті Альфонсі нескладно впізнати Жана-П’єра Лео — екранного аватара режисера, його альтер-его. Підібраний Трюффо буквально хлопчиськом ще на початку режисерської кар’єри, Лео переграв майже у всіх фільмах режисера, так і не постарішавши. У висловлюваннях, що лунають з екрану («я могла б кинути чоловіка заради фільму, але фільм заради чоловіка — ніколи»), — натяки-постулати самого режисера, чиє життя цілком і повністю було підпорядковане виключно кіно. І Трюффо, і його персонаж Ферран втілює саму суть професії режисера — бути не просто деміургом, а ще й трохи лікарем для цих дивних істот, відомих нам усім як «актори».
Крізь пелену неприродності та кривлянь, патетичних завивань і дурнуватих вчинків у розпал зйомок він єдиний, хто здатний розгледіти в них не «худобу» (за визначенням Гічкока), а людей — таких живих і таких неприродно дивних. А до чого тут природність? Вона, як показав час, лише шкодить кіно — світу вигаданому, несправжньому, що існує десь поза межами реальності. Адже все природне, зняте без штучного світла, з акторами-непрофесіоналами, зрештою зникло — чи то «нова хвиля», чи то італійський неореалізм. Бо мистецтву не до вподоби відображати життя, констатувати. Воно хоче заломлювати крізь образ, гіперболізувати, робити життя неприродним. І сама назва — «Американська ніч» — лише романтична обманка, синонім фікції: технічний термін, що позначає тимчасовий режим, який дозволяє знімати нічні сцени серед білого дня. Не бреше лише плівка, яка через вигадку фіксує невидиму правду життя.
«ДІМ, ЯКИЙ ПОБУДУВАВ ДЖЕК» (THE HOUSE THAT JACK BUILT, ДАНІЯ, ШВЕЦІЯ, ФРАНЦІЯ, НІМЕЧЧИНА, 2018)
Режисер: Ларс фон Трієр
У ролях: Метт Діллон, Ума Турман, Бруно Ганц, Джеремі Девіс
Епатажне висловлювання, загримоване під позбавлену смаку чорну комедію про маніяка з душею художника, де всі прийоми великого майстра — шок, саспенс, провокація — працюють на повну силу. «Дім…» повернув Трієру каннську прописку після восьми років опали, в якій він опинився через скандальні жарти про нацистів. У цьому фільмі фірмового трієрівського радикалізму не більше, ніж, скажімо, в «Антихристі» (фрагментами з нього разом із фрагментами з «Меланхолії» автор люб’язно нам підморгне) або «Німфоманці». Здавалося, можна було вже звикнути. Але ні. З каннської прем’єри пішла добра сотня глядачів. Бігли з огидою, святенницьки чортихаючись. Всі інші, додивившись до кінця, цілих п’ятнадцять хвилин стоячи аплодували головному гуманістичному мізантропу сучасності.
«Дім» (подивитися який — це як отримати опік) — історія ліричного серійного вбивці (Метт Діллон), інженера-архітектора за фахом і художника за покликанням. А будь-який художник, за Трієром, здебільшого маніяк, мистецтво ж — ідеальне вбивство. Джек працює інженером у провінційній глушині американського Середнього Заходу. В агонії страшної внутрішньої кризи руйнує єдиний побудований своїми руками дім біля озера, а охолонувши до нього, переключається на ту саму «іншу» форму мистецтва. Актор Метт Діллон, який з молодості спеціалізується на ролях збожеволілих психопатів усіх мастей, тут перевершує самого себе. Подейкують, до нього від ролі Джека, прочитавши сценарій, відмовилися два десятки голлівудських артистів. Зірка копполової «Бойової рибки», як жартував у Каннах сам Трієр, погодилася на роль Джека лише тому, «що не вміє читати».
Божевілля, яке транслює з екрану актор, сплачено довгим, механічним вживанням у цей образ: Діллон, щоби краще відчути свого персонажа, ночами сновигав домівкою з величезним кухонним ножем. Він грає не справжнього серійного вбивцю, а радше набір звичних екранних стереотипів: соціопат в окулярах та плащі з червоним мінівеном, схожим, за зауваженням Уми Турман, водночас на труповозку і фургон для викрадення. З Турман, її невгамовної цікавості та балакучості тут все й почнеться. Почнеться для нас, а для неї — скінчиться. Дві з половиною години екранного простору поділені на «глави-інциденти», в яких Джек буде витончено вбивати своїх жертв, складати з трупів хитромудрі інсталяції, принагідно розмірковуючи про секрети виноробства, архітектуру, німецькі пікірувальні бомбардувальники Junkers JU 87, класичне європейське мистецтво та звірства нацистів, знаходячи між усім цим багато спільного.
Дійшовши до живопису Гітлера, Трієр немов пояснює свій фатальний жарт про нацистів, який у 2011 році коштував йому вигнання з Канн. У Джека є й закадровий співрозмовник на ім’я Вердж (Вергілій), літній провідник зрозуміло куди, який у фіналі отримає зовнішність німецького актора Бруно Ганца — зірки культового «Неба над Берліном» (1987). «Дім, який побудував Джек» — ще одна ретельно продумана атака на самовдоволення сучасного світу, заселеного вегетаріанцями зі звичками м’ясників, ляпас громадському смаку. Поки публіка святенницьки, з ненавистю, кусає режисера за художній екстремізм, сам Трієр сміється над людством своїм фірмовим, отруйним, саркастичним сміхом, шокуючи вишуканістю вбивства і безпорадністю жертв. Насамперед висміює жінок (хоча дістається й чоловікам, дітям і навіть каченятам), виведених тут надмірно балакучими, дурненькими та байдужими жертвами чутливого й рефлексуючого серійного вбивці.
Трієр радикальніше за будь-яку Катрін Деньов висловлюється з приводу параної, на яку перетворилася «праведна» боротьба за права жінок (і не тільки). Невипадково одна з думок «Дому» зводиться до такого: лише виховавши в собі серійного вбивцю, ти можеш ігнорувати серійні злочини, що вчиняє під прикриттям найбільш гуманістичних ідей саме суспільство. У прицілі Трієра — сучасний світ, роз’єднаний знеособленням. Чому маніяк? А тому. Улюблений герой Трієра завжди каліка, збоченець або ось як тут — маніяк. Тому що самовдоволене здоров’я, на думку Трієра, примітивне, агресивне та є ознакою певної неповноцінності. Невиправної неповноцінності. Трієр ненавидить душевне здоров’я, ненавидить людей, у яких все добре… Здорові герої у Трієра як мінімум неприємні, а як максимум — огидні. А тому жертв злочинів Джека — людей добрих, дурних, самовдоволених, жадібних і байдужих (Джека ніхто не шукає, бо всім навколо начхати) — геть не шкода.
Але, зводячи рахунки із сучасним суспільством, блазнюючи, Трієр шмагає й самого себе, тицяючи глядача у просту істину про рукотворність пекла; про те, що сучасне мистецтво з його моторошними інсталяціями з мертвих людських тіл (привіт «Книзі мертвих» нашого Арсена Савадова) починалось у катівнях Аушвіца і Бухенвальда; що скінчилася епоха просвіти, адже просвіта нікого не зупинила — ні тоді, ні зараз; що скінчилася епоха особистості, а може, навіть епоха людських мас; що Гітлер живе в кожному з нас, а фашизм виростає з ненаситності консьюмеризму.
У «Домі, який побудував Джек» Трієр спритно розправляється із сучасним світом, в якому не може бути моральної правоти. Це світ, де любов може існувати лише як збочення. Бо лише збочення супроводжує гріх та усвідомлення гріха. І тільки та любов, яка постійно шкодує. І тільки те мистецтво, яке здатне не просто атакувати, а й убивати. Інгмар Бергман казав, що «тугу можна перетворити на хороший фільм», і побудував на цьому собі кар’єру. Трієр, здається, раз за разом переплавляє у блискучі фільми власну безпросвітність. «Дім, який побудував Джек» — це розмова автора з самим собою. А з ким іще поговорити митцеві, де відшукати рівного собі?
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
