Фото: Дмитро Олійник / facebook.com
Пам’ятник — слово похідне від «пам’ять». Встановлюючи або демонтуючи якийсь пам’ятник, ми таким чином визначаємо, який історичний персонаж чи подія для нас дорогі й значущі, а про які ми хотіли б забути.
Про парадокси української колективної пам’яті своїми думками з читачами альманаху ділиться відомий блогер та економічний експерт Олексій Кущ.
Війна з Росією зробила надзвичайно актуальною тему історичної пам’яті. Безумовно, у прихильників зносу пам’ятників письменникам та іншим великим людям, які стосуються Росії, є своя правда.
Пам’ятник має безпосереднє відношення до ідентичності, до такого поняття, як «спільне минуле». Він співвідноситься з колишніми історичними подіями в часі і просторі, ніби частина з цілим. Пам’ятник метафорично пов’язаний із ними. І зв’язок цей нелінійний, оскільки здійснюється в полі неоднозначних смислів та складних контекстів.
Наприклад, давайте подивимося на українську купюру номіналом в 1000 грн. На ній зображений Володимир Вернадський — великий мислитель, російський, а згодом і радянський вчений-природодослідник.
Так сталося, що він був дійсним статським радником, академіком Імператорської Санкт-Петербурзької академії наук і водночас одним із засновників і першим президентом Української академії наук. Його ім’ям названо українську станцію в Антарктиді, бібліотеку та проспект у Києві. На честь його найбільшої наукової теорії названо український корабель «Ноосфера».
Проте, з погляду жорсткої логіки зносу історичних пам’яток і тотального демонтажу будь-яких культурних знаків і символів, пов’язаних із Росією, «українськість» фігури Вернадського досить сумнівна.
За всією будовою своєї свідомості та науково-філософської спадщини він є частиною російського культурного поля. Поза певним, спільним з Росією культурно-історичним контекстом Вернадський бути зрозумілий не може. Мені, як і будь-якому іншому читачеві, це стає зрозумілим, коли читаю його щоденники.
Боротьба з пам’ятниками та російською культурною спадщиною в Україні може відкрити скриньку Пандори. Таким чином, доведеться «зносити» не лише Вернадського, а й багатьох інших великих українців.
Наскільки це адекватно та розумно? Адже навіть під час Другої світової війни ніхто не додумався поставити знак рівності між Гітлером і Гете.
Так, РФ напала на нашу країну, як і колись на неї напала фашистська Німеччина. Але всі розмови про те, що російська культура «не впоралася», не стала запобіжником від військових злочинів, виглядають як прояв неповноцінного ресентименту стосовно ворога.
Хіба не те саме можна сказати практично про будь-яку культуру? «Не впоралася» німецька культура в Освенцімі, американська — у В’єтнамі, японська — у Нанкіні, французька — в Алжирі, італійська — в Абіссінії, англійська — в Ірландії, китайська — у Тибеті та Сіньцзяні…
Список можна продовжувати нескінченно. Тому що культура взагалі ні з чим не може впоратися. Апріорі.
Згідно з Фрейдом і Юнгом, у нашій людській глибині прихований тваринний початок. І диктаторські режими у всі часи лише оголюють це звіряче нутро в людині. Це саме те, що сталося в Росії — жахливий монстр зараз виповз назовні із глибин її колективного підсвідомого.
Культура за деяких сприятливих обставин може лише на якийсь час відстрочити появу цього монстра. Як тільки інтелектуальний ценз та культурна планка знижуються, це сприяє народженню звіра в людині.
Російські ґвалтівники у Бучі не читали своїх класиків. Якби вони були знайомі з творчістю Достоєвського, то усвідомлювали б, що навіть «велика» ідея не варта однієї сльози дитини.
Але ж вони не читали. Ані Достоєвського. Ані Чехова. Ані Булгакова. Ані Вернадського.
Тим часом Володимир Вернадський писав: «У розвитку розуму ми бачимо прояв не грубо анатомічного, що виявляється в геологічній тривалості зміною черепа, а більш тонкої зміни мозку, пов’язаної із соціальним життям в історичній його тривалості».
І ще: «Той народ, який зуміє якомога повно, якомога швидко, якомога довершено опанувати нове знання, що відкривається в людському житті, цілковито розвинути і прикласти його до свого життя — отримає ту міць, досягнення якої та напрямок якої на загальне благо є основним завданням усякої розумної державної політики».
Хочу наголосити ще раз: не той народ, який відмовиться від «неправильних» пам’ятників, а той, який опанує знання. А щоб досягти цього результату, пам’ятники треба не зносити, а створювати.
У нас полюбляють порівнювати нинішню війну з Росією із радянсько-фінською війною 1940 року. Героїзм фінів та Маннергейма справді захоплює. Проте мало хто звертає увагу, що в самому центрі фінської столиці Гельсінкі досі стоїть пам’ятник російському імператорові Олександру ІІ. І зносити його ніхто не збирається.
Цей «поганий» пам’ятник ніяк не завадив фінам набути своєї ідентичності, перемогти Сталіна, створити прекрасну країну, розвинену економіку, вступити до Євросоюзу!
Можливо, моє посилання зараз, коли йде війна з Росією, багатьом буде важко сприйняти. Однак для того, щоб Україна відбулася як сильна та незалежна держава, акцент має бути зроблений на справедливій та ефективній моделі розвитку, а не на знесенні пам’ятників. Важливо зрозуміти просту істину: перше не є похідним від другого.
Кажуть, на фронті у лавах української армії бореться 20% українців, які за своїм етнічним походженням є росіянами. Вони люблять Україну так само, як і представники титульної нації. Хоча, можливо, читають своїм дітям проти ночі пушкінську поему «Руслан і Людмила».
Наївно думати, що Путін напав на Україну, бо тут мешкають мільйони російськомовних.
У Грузії, наприклад, майже всі говорять грузинською. Там давно існує мононація, про яку в Україні багато хто лише мріє. Однак це не зупинило путінське вторгнення у 2008 році.
До речі, на Андріївському узвозі стоїть не лише пам’ятник Булгакову, який з нерозумності збираються зносити. Там можна побачити також пам’ятник Вертинському. І прочитати на ньому такі слова:
Киев — Родина нежная,
Звучавшая мне во сне,
Юность моя мятежная,
Наконец ты вернулась мне…
