«Я буду цілком задоволений, коли ніхто більше не скаже на „Чорний квадрат“: „Мій малий так намалює“ чи „Я також так можу“», — динамічний український митець Євген Лісняк

Фото з особистого архіву

Євген Лісняк — динамічний український митець, чий творчий шлях є настільки ж складним та різноманітним, як і його яскраві роботи. Євген, який народився 1994 року й отримав освіту традиційного художника-монументаліста, присвятив своє життя живописним практикам і розширенням їх меж.

Який перший творчий момент у своєму житті ви пам’ятаєте?

О, я нещодавно згадував цю історію.

Першим моїм творчим поривом був перформанс (мені було роки 4, я тільки вчився писати), і у дворі багатоквартирного будинку якось з’явилося акуратно виведене крейдою, літерами розміром в мій тодішній зріст слово «піська». Це був скандал невимовного масштабу, чутки про цей жест мене наздоганяли ще тривалий час.

Важливо, що, коли мама прийшла з роботи і їй доповіли про це, перше, про що вона запитала: чи не пропустив я м’який знак, бо у мене якраз були з цією літерою проблеми; а я не пропустив, тому отримав схвальний мамин погляд і відсутність каральних заходів.

У чому полягає ваша творча амбіція?

Моя амбіція є наївно ідеалістичною, поетичною та вкрай амбітною. Я би сказав, недосяжною, проте завжди є над чим працювати, на це життя, я думаю, вистачить:

Відкривати нові горизонти досвіду й почуттів, розширяти спектр ідей і думок (у глядача), лити світло в голови та очі, робити так, щоб ставало «ясно», — візуальне мистецтво це може, я знаю точно

Що стоїть на заваді здійснення ваших творчих амбіцій?

Ой, не хотів тут скаржитись, але це глядач (всім відомо, що існує проблема з інституціями, проблема з ринком, мінкульт — просто синонім слова «проблема», це все і так зрозуміло).

Культура взаємодії з візуальним мистецтвом у нас, на жаль, дуже далека від нормальної, та я це без претензій, це теж зрозуміло. Ми пропустили все ХХ сторіччя — поки європейці й американці ходили з дитинства по музеях, українці боролись за виживання. Але тепер треба наздоганяти.

На даному етапі я буду цілком задоволений, коли ніхто більше не скаже на «Чорний квадрат»: «Мій малий так намалює» чи «Я також так можу». Не можеш.

Якими митцями ви найбільше захоплюєтеся?

Мене захоплюють особистості, які розширюють кордони можливого (чи дозволеного). Кожен відомий митець певною мірою славиться цією характеристикою (можливістю).

Імпресіоністи розширюють визначення живопису: Малевич доводить живопис до краю квадратом; Дюшан трансформує визначення «твору мистецтва» до реді-мейду; П’єро Мандзоні доводить його до краю «лайном художника»; Кляйн, Берден, Абрамович розширюють визначення «твору мистецтва» від речі до жесту; Ворхол, Кунс, Хьорст роблять все навпаки, радикальний «речизм».

Цей безкінечний процес, ці діалоги персон, які змінюють правила гри, я бачу красивими та даруючими наснагу.

Чи є у вашому житті хтось, хто вас постійно надихає?

Стівен Хокінг. Кожного разу, коли мені здається, ніби у моєму житті щось не так, і я згадую про Хокінга, всі мої негаразди розсіюються, немов ранковий туман.

Як ви реагуєте, коли стикаєтесь із переважаючим розумом чи талантом?

О, із захватом! Чіпляюсь, як той реп’ях, шукаю зустрічі, шлю реакції на кожну сторіс в Інстаграмі.

Як ви розумієте майстерність?

Майстром для мене є персона, яка настільки добре виконує свою роботу, що краще це вже неможливо ніяк зробити, «ні дать, ні взять», трохи додаси — буде гірше, трохи віднімеш — також буде гірше. Як скульптура Мікеланджело — вінець довершеності.

В Україні за останнє десятиріччя змінилось…

Не зовсім змінилось, а стало таким виразним, що уже всі до одного відчули. Перше, що говорили іноземні знайомі, які приїжджали в Україну, ніби тут «пахне свободою». Кожен, хто ставав на цю землю, одразу робився вільним. Це відчуття було розлите в повітрі. І це відчуття, я впевнений, — головне достоїнство нашої країни. Треба буде зробити все, аби його відродити (після війни).