«ПРАГНУ, ЩОБ У МОЇХ РОБОТАХ ВІДЧУВАЛАСЯ СПІЛЬНА, ВПІЗНАВАНА МОВА»: художниця зі Львова Людмила Давиденко
Людмила Давиденко / Світлина з особистого архіву
КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ
Ім’я: Людмила Давиденко
Дата народження: 28 грудня 1965 року
Місце народження: м. Білгород-Дністровський, Україна
Професія: художниця
Львівська художниця, членкиня Спілки художників України. Працює в напрямі абстрактного асоціативного живопису та скульптури, а віднедавна — також із текстилем та інсталяцією. Учасниця численних персональних і групових виставок, пленерів і мистецьких проєктів, лауреатка українських та міжнародних премій. Творчість Людмили Давиденко рефлексує над актуальними обставинами як особистого, так і загальносуспільного життя, тонко реагуючи на зміни та стани. У своїх живописних і просторових серіях художниця створює багатошарові композиції в авторській техніці, де лінії й переплетення формують образи та ритм. Працюючи з різними медіумами, авторка розширює власну художню мову, об’єднуючи їх у цілісне висловлювання про наболіле.
Який перший творчий момент у своєму житті ви пам’ятаєте?
У початкових класах учителька сказала намалювати гілку яблуні з цвітом. А я намалювала одну велику квітку. За це мені знизили оцінку, і після того з малювання в мене завжди були низькі бали. Але той момент запам’ятався мені, бо я сама вирішила зобразити саме те, що хотіла.
У чому полягає ваша творча амбіція?
Для мене важливо, щоб кожний витвір мав змістове наповнення. Навіть абстрактна робота передає певний настрій — через колір і техніку виконання. Я прагну, щоб у моїх роботах відчувалася спільна, впізнавана мова, а живопис і скульптура були поєднані між собою. Водночас моя техніка постійно змінюється разом зі мною. Мені цікаво спостерігати за цим пошуком: куди він мене веде, і як з року в рік змінююсь я та мої роботи.
Що стоїть на заваді здійснення ваших творчих амбіцій?
Найперше — брак часу. Доводиться обирати, над чим працювати, а від інших задумів відмовлятися або відкладати їх. Ще одна перешкода — брак фізичних сил і ресурсів. Мені хочеться створювати великі, монументальні роботи, зокрема скульптури, але для цього потрібні інструменти й допомога. Коли розраховуєш лише на себе, мусиш оцінювати, що фізично можеш зробити, а що поки не до снаги. Хоча бажання працювати в цьому напрямі є.
З чого ви починаєте свій день?
Мій день починається зі звичних ранкових процедур і сніданку. Потім я йду до майстерні — до дев’ятої вже маю бути там. Завжди ходжу пішки, а в майстерні немає інтернету. Я ціную момент, коли вже знаєш, із чого почнеш завтра. Коли залишаєш роботу так, що хочеться повернутися до неї наступного дня, продовжити й завершити. Побачити сонце й відчути, що день почався, — це вже надихає.
Якими творчими особистостями ви найбільше захоплюєтеся?
Мене приваблюють чорно-біла фотографія, графіка й скульптура, хоча сама графікою я не займаюся. Особливо люблю текстиль Марії Баканович, роботи нашого графіка Павла Макова, скульптури Ентоні Гормлі та масштабні твори японського митця Дзюна Канеко. Мені близькі японська естетика й спосіб життя. Важко назвати всіх: у різні періоди захоплюєшся різними митцями. Мені цікаво дивитися на їхні роботи й помічати, як у кожного проявляються свій стиль, почерк і відчуття масштабу.
Чи є у вашому житті хтось, хто постійно надихає?
Мої постійні натхненниці — це мої прекрасні донечки. Їх у мене троє. Вони надихають мене і на творчість, і на стиль, і на саме життя. Можливо, й на масштаб творчості, й на віру в себе.
Дайте визначення музи. І хто вона — ваша муза?
Музою у моєму випадку є природа, море, стихії — але м’які, добрі. Це річка, далекий горизонт, коріння, з якого в моїй творчості виросла перша тема — ризома. Це все, що йде від сонця: повітря й усе живе. Те, що живе, дихає, світить та надихає, — воно і є моєю музою.
Як ви реагуєте, коли стикаєтесь із переважаючим розумом чи талантом?
Перша моя реакція — велика повага. Потім виникає цікавість до теми, яка, можливо, була мені невідома, і до підходу людини до неї. Це може стимулювати мене пізнавати щось нове, відкрити для себе іншу тему чи нове бачення — навіть у творчості. Для мене це завжди про повагу й цінність людини, поруч із якою я опинилася.
Як ви дієте, коли зіштовхуєтеся з перешкодами на шляху до успіху чи загрозою поразки?
Якщо чесно, я ніколи не сприймаю поразку як загрозу — це нормальна частина шляху. Та й про шлях до успіху я ніколи особливо не думала. Просто працюєш щодня, віддаєш багато часу якійсь справі — і рано чи пізно це дає результат. У кожного свій шлях, і кожен проходить його по-своєму. Не варто зациклюватися на тому, успіх це чи поразка, адже у кожного своє поняття успіху.
Як ви розумієте майстерність?
Майстерність для мене — це легкість у виконанні, за якою стоїть професійність і фаховість. Це стосується будь-якого мистецтва, зокрема й музики, і живопису. Саме ця легкість і свідчить про справжню майстерність.
У чому полягає ваша найбільша мрія?
На сьогодні моя найбільша мрія — щоб закінчилася війна. Думаю, про це мріє кожен українець і кожна людина, яка живе в Україні, незалежно від національності. Про інші мрії подумаємо потім — знайдемо, про що мріяти далі. А сьогодні це прагнення для мене єдине.
В Україні протягом останнього десятиліття змінилося…
Війна триває вже 12 років, і за цей час змінилося наше сприйняття світу. Підросло покоління, яке дивиться на нього по-іншому. А якщо говорити про Україну, мені здається, ми стали набагато свідомішими.
Хочу змінити у рідному місті…
Щиро кажучи, я навіть не знаю, що саме могла б змінити в місті. Воно живе своїм життям, а я живу в ньому й хотіла б почуватися тут комфортно, перебуваючи в гармонії з містом. Усе має відбуватися природно.
Мені не вистачає у рідному місті…
Мені здається, у рідному місті мені не вистачає великої водойми — наприклад, моря. А все інше мене влаштовує.
Якщо не ваше місто, то яке місто в Україні?..
Я насправді не так багато міст в Україні знаю близько, і це дуже прикро. До того ж багато міст зараз уже не в тому стані, в якому були раніше. Якщо повернутися до того, що я говорила про море, то це, звісно, була б Одеса.
Метафора, літературний герой, асоціація для сучасної України…
Моя асоціація із сучасною Україною — вислів Ніцше: «Те, що мене не вбиває, робить мене сильнішим».
Чи можливо пробачити ворога?
Певно, ворога можна пробачити. Спочатку, звісно, треба спробувати зрозуміти. Я не знаю, наскільки це реально, але хоча б для себе — якось пояснити, для чого він це зробив. За свої вчинки ворог несе відповідальність. А я відповідаю за те, як можу це зрозуміти і що зі мною відбувається в цей час. Мені важливо осмислити це, щоб не впустити у свою душу ненависть і злобу. Може, саме це й називається прощенням.
Найкраща порада, яку ви отримали у житті…
Ще у підлітковому віці, коли мені дуже чогось хотілося, тато завжди казав: «Не хвилюйся, усе, що твоє, тебе дочекається».
Чи є у вас якась фраза, з якою ви йдете дорогою життя?
На все воля Божа
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
